— Наталко, тримай, сьогодні я на половину пралки вже заробив! — не встигнувши зайти додому гордо повідомив Аркадій Іванович і дістав із кишені свіженькі купюри.

— Як це ти зміг? І де, Аркадію? — захопилася Наталія Львівна.

Вони з чоловіком тепер уже непрацюючі пенсіонери, а в них пральна машинка давно “барахлить”. І раптом Аркадій зумів за один ранок стільки заробити!

— Де, де, у гаражах, звісно, — задоволено посміхнувся Аркадій Іванович, почуваючись героєм перед дружиною, — У Васильовича товариш багатий, «крузака» попросив швиденько подивитися, на сервіс їхати ніколи. Ну ми й зробили, господар задоволений, ну й ми з Васильовичем теж!

Вони радісно перезирнулися, ну звісно якби вони доньці сказали, що в них пральна машина барахлить, вона б їм точно допомогла, але поки вони й самі справляються, у дітей свої турботи.

А їм і подобається бути незалежними, вони ще не такі й старі.

— Ну давай, мийся, перевдягайся, буду тебе годувати, годувальник ти мій, — заметушилася Наталія Львівна і стала на стіл накривати, але тут дзвінок у двері.

Відчинила — онук Данило стоїть:

— Привіт, бабусю, а дід удома?

— Удома, удома, миється, проходь із ним поїси, голодний, мабуть, — зраділа Наталія Львівна.

— Ні, бабусю, я поспішаю дуже, у мене така справа, можете мені ще десять тисяч дати? Я пам’ятаю, що винен, але просто так вийшло, за тиждень точно все віддам, будь ласка!

Аркадій Іванович вийшов із ванної і зрадів:

— От і онук прийшов, як справи, Даниле? Будеш зі мною їсти?

— Привіт, діду, не буду, поспішаю дуже, мені десять тисяч дуже треба, я все одразу віддам.

— Ну треба, то й треба, я тобі вірю, Наталко, дай йому гроші, — зітхнув Аркадій Іванович. А коли Данило втік, він заспокоїв дружину:

— Не хвилюйся, якщо що, я ще зароблю, хоча я онукові вірю, він віддасть.

— Та я теж вірю, просто чому так завжди буває, щойно грошенята з’являться, так їх одразу треба віддати. Минулого разу довелося на зуби мені витратити, непередбачені витрати, ми так ніколи на пралку не назбираємо!

— Усе буде добре, точно тобі кажу, — втішав Аркадій Іванович дружину, але ні завтра, ні за два дні в гаражах поки роботи не було, як на зло. Добре, що їхня стара рідна вірна пральна машина, як відчувала, працювала з останніх сил і не ламалася.

І раптом рівно за тиждень дзвінок у двері — Данило прибіг, захекався навіть. Наталія Львівна, грішним ділом, подумала, що знову грошей проситиме. Але Данило віддихався і дістав із кишені двадцять тисяч гривень:

— Бабусю, діду, я у вас спочатку п’ять брав, а потім ще десять, так?

— Ну так, — перезирнулися Наталія Львівна та Аркадій Іванович.

— А я знаю, що ви на пральну машину збирали, тому я заробив і вам п’ять ще додаю, — гордо сказав онук, і очі його радісно сяяли.

— От розумник, ну справжній козак, увесь у діда! — Аркадій Іванович потиснув руку онукові, але запитав: — А де ж ти заробив, ти ж іще вчишся?

— Та ми з другом Максимом програмуванням займаємося, програми всілякі ставимо клієнтам, прошивки робимо, — сказав Данило, побачив здивовані очі бабусі, і пояснив, — Комп’ютери покращуємо, мені тому і треба було дещо докупити, а грошей не було, дякую, що допомогли. У мене тепер замовлення пішли, є робота, якщо щось треба, бабусю, ви мені кажіть, я теж вам допоможу…

Наталія Львівна була дуже задоволена.

По-перше, тим, що онук Данило в них такий став дорослий, поважний і слова дотримується.

А по-друге, вони купили нову пральну машинку, про яку вона мріяла. Але найсмішніше, що і стара машинка перестала видавати гучні звуки і стала знову працювати безвідмовно.

— Це вона злякалася, що викинуть її за непотрібністю, техніка, вона теж, як жива, он наша «ластівка» ласку як любить, попросиш і вона мене слухається, заводиться і їде. Тож пралку стару на дачу відвеземо, вона там іще попрацює.

— Так і зробимо, це ж як і ми з тобою, начебто старі, а якщо що, то ми ще багато чого можемо, — обійняла коханого чоловіка Наталія Львівна.

— Ось-ось, та й донька із зятем якщо що допоможуть, а вже в Данила я тепер, як у себе вірю. Надійний хлопець, так що, Наталко, ми з тобою не пропадемо, поживемо ще, та порадіємо з дітей, онука, а може й до правнуків доживемо за такого хорошого життя!

Навіть у літньому віці ми хочемо почуватися потрібними й незалежними.

Але що робити, коли на допомогу приходить той, хто сам потребує підтримки, а потім віддає її сторицею? І чи є у вашому житті речі, які, як старі пральні машинки, відмовляються здаватися й готові послужити вам ще багато років?