Настя стояла біля вікна старої хати. Дев’ятий місяць при надії робив кожен рух повільним, але думки її гуділи, як рій бджіл.

Вона дивилась на засніжений двір, де колись бігала маленькою дівчинкою, і відчувала, як серце стискається від болю й рішучості.

Вона покинула дім, де жила з чоловіком, і повернулась до матері в село. Але перші слова матері, Галини, глибоко вплинули на неї.

— Ау, ти що це собі надумала, Насте, на дев’ятому місяці іти геть від чоловіка? І куди… мені на плечі? — Галина стояла посеред кухні, витираючи руки об фартух, її очі блищали від обурення.

Настя повернулась до матері, відчуваючи, як сльози підступають до горла. Вона чекала підтримки, а не докорів.

— Мамо, я не могла там залишитись. Ти не розумієш, — тихо сказала вона, опустивши погляд на потерту дерев’яну підлогу.

— А що я маю розуміти? — Галина підійшла ближче, її голос став різкішим. — Ти заміжня, у тебе скоро дитина буде, а ти тягнешся сюди, в село, де ні роботи, ні умов нормальних. Що сталося, Настю? Скажи правду!

Настя зітхнула і сіла на старий стілець біля столу. Вона знала, що правда буде важкою.

Її чоловік, Олег, здавався ідеальним на початку їхнього шлюбу. Уважний, ніжний, із мріями про велику сім’ю. Але останні два роки все змінилось.

Його бізнес почав занепадати, і він став дратівливим, холодним. А потім з’явились чутки про іншу жінку. Настя довго терпіла, сподіваючись, що все налагодиться, але останньою краплею стала його байдужість до появи їхнього малюка.

— Він… він не хоче цієї дитини, мамо, — нарешті видавила Настя, і сльози потекли по її щоках. — Сказав, що це не вчасно, що я все зіпсувала. А вчора… вчора я бачила, як він розмовляв із якоюсь жінкою по телефону. І він сміявся, мамо. Сміявся так, як зі мною вже давно не сміється.

Галина замовкла. Її обличчя пом’якшало, але вона все ще тримала руки схрещеними.

— І що ти тепер будеш робити? — запитала вона вже тихіше. — У тебе ні грошей, ні роботи. А я? Я ж на пенсії, Настю. Як я тебе з дитиною прогодую?

— Я щось придумаю, — відповіла Настя, хоча в її голосі не було впевненості. — Тільки не відправляй мене назад до нього. Я не можу.

Галина зітхнула і сіла навпроти доньки. Вона довго дивилась на Настю, ніби намагаючись побачити в ній ту маленьку дівчинку, яка колись бігала по подвір’ю з хвостиками.

— Добре, — нарешті сказала вона. — Залишайся. Але ти маєш зрозуміти, що тут не місто. Тут усе інакше. І я не зможу тобі в усьому допомагати.

Настя кивнула, витираючи сльози. Вона знала, що попереду її чекає непростий шлях, але вперше за довгий час відчула полегшення. Вона була вдома.

Наступного ранку Настя прокинулась від запаху свіжих млинців. Галина гримала посудом на кухні, щось бурмочучи собі під ніс.

Настя повільно встала, відчуваючи, як дитина ворушиться. Вона посміхнулась — це був перший момент спокою за останні тижні.

— Доброго ранку, — сказала вона, заходячи до кухні.

Галина обернулась і поставила перед Настею тарілку з млинцями.

— Їж, бо ти тепер за двох, — буркнула вона, але в її очах промайнула теплота.

Настя сіла і почала їсти. Млинці були такими ж смачними, як у дитинстві, і це повернуло її до спогадів.

Вона згадала, як бігала з подругами по селу, як лазила по деревах, як мріяла вирватись у велике місто.

І ось вона тут, у тій самій хаті, але вже з тягарем дорослого життя.

— Мамо, а що люди в селі скажуть? — раптом запитала Настя. — Про те, що я повернулась… без Олега.

Галина знизала плечима.

— А що вони скажуть? Пліткуватимуть, звісно. Але ти на них не зважай. У нас тут кожен зі своїми бідами. От сусідка Марія, пам’ятаєш її? Чоловік її покинув із трьома дітьми, а вона вистояла. І ти вистоїш.

Настя задумалась. Марія була місцевою легендою — жінка, яка сама виховала трьох синів, працюючи на фермі й шиючи одяг на замовлення. Настя раптом відчула, що хоче з нею поговорити.

— Може, я до Марії зайду? — запитала вона.

— Зайди, — кивнула Галина. — Вона тобі більше розуму дасть, ніж я.

Того ж дня Настя, закутавшись у стару мамину куртку, пішла до будинку Марії. Сніг хрустів під ногами, а мороз кусав щоки.

Село виглядало так само, як і в її дитинстві: маленькі хати, дим із коминів, гавкіт собак. Але тепер усе здавалося чужим.

Марія зустріла її на порозі. Їй було за п’ятдесят, але вона виглядала міцною, як дуб. Її очі світились добротою, але водночас і суворістю.

— Настю, ти ж подивись, яка красуня стала! — вигукнула Марія, обіймаючи її. — Ходи, ходи, зараз чаю заварю.

Вони сіли за стіл у теплій хаті, де пахло травами й свіжоспеченим хлібом. Настя розповіла Марії все: про Олега, про його байдужість, про чутки, про свій відчай. Марія слухала мовчки, лише час від часу киваючи.

— Знаєш, Настю, — нарешті сказала вона, — я колись була на твоєму місці. Мій Степан пішов, коли молодшому було три роки. Я думала, що світ закінчився. Але потім зрозуміла: якщо я не встану, то хто моїх дітей підніме?

— Але як ти це зробила? — запитала Настя. — У мене ж нічого немає. Ні роботи, ні грошей. І скоро дитина…

Марія посміхнулась.

— У тебе є ти. І твоя дитина. Це вже багато. А решта… знайдеться. У селі завжди є робота, якщо не боїшся рук забруднити. Я, наприклад, шию. Може, і тобі спробувати? Ти ж колись вишивала, я пам’ятаю.

Настя здивовано глянула на Марію. Вона справді любила вишивати в дитинстві, але в місті це заняття здавалося непотрібним. А тепер… можливо, це був шанс?

— Я подумаю, — сказала вона. — Але я не знаю, чи зможу.

— Зможеш, — твердо сказала Марія. — І ще одне: не слухай нікого, хто казатиме, що ти зробила помилку, покинувши його. Ти врятувала себе і свою дитину. А це головне.

Наступні тижні були для Насті справжнім випробуванням. Вона почала допомагати Марії з шиттям, вчилася створювати прості вишиті сорочки, які Марія продавала на ярмарках.

Робота була важкою, особливо для жінки при надії, але Настя відчувала, що оживає. Її руки, які так довго були без діла, знову творили щось красиве.

Одного вечора, коли вона сиділа за вишивкою, до хати зайшла Галина. Вона мовчки спостерігала за донькою, а потім сказала:

— Я думала, ти не впораєшся. Але ти молодець, Настю.

Настя підняла очі, здивована. Це були перші слова похвали від матері за довгий час.

— Дякую, мамо, — тихо відповіла вона.

— Але ти подумай, що далі, — додала Галина. — Дитина буде, і тобі треба буде більше заробляти. Марія не вічно тебе тягнутиме.

Настя кивнула. Вона знала, що мати має рацію. Їй потрібен був план. І тоді вона згадала про інтернет.

У селі зв’язок був слабкий, але достатній, щоб вийти в мережу. Настя почала шукати, як продавати вишиті вироби онлайн.

Вона створила сторінку в соціальних мережах і почала викладати фото своїх робіт. Спочатку замовлень було мало, але з часом люди почали цікавитись.

Минуло кілька місяців. Настя стала мамою здорового хлопчика, якого назвала Іваном. Життя в селі було непростим, але вона навчилась цінувати кожен день.

Її вишивки почали купувати не лише в Україні, а й за кордоном. Марія допомагала їй із першими замовленнями, а Галина, хоч і бурчала, доглядала Івана, коли Настя працювала.

Одного дня до Насті зателефонував Олег. Вона не чула його голосу з того дня, як покинула їхній дім.

— Настю, я був неправий, — сказав він, і його голос тремтів. — Я хочу все виправити. Повертайся, будь ласка.

Настя стояла на подвір’ї, тримаючи телефон біля вуха. Вона дивилась на Івана, який спав у візочку, і на хату, де виросла. Вона згадала всі сльози, всі ночі, коли відчувала себе нікому не потрібною. І тоді вона відповіла:

— Олеже, я вже вдома. І я щаслива.

Вона поклала слухавку і посміхнулась. Шлях, який вона обрала, був важким, але він був її. І вперше за довгий час Настя відчула, що вона сильна.

Сильна не лише за себе, а й за свого сина.

Джерело