— Лікарю, скажіть прямо! — голос Ірини тремтів, а пальці так сильно вчепилися в край столу, що кісточки побіліли. — Я більше не можу чекати!

Чоловік за столом повільно підвів голову.  Він відклав ручку і глибоко зітхнув.

— Чотирнадцять тижнів, — сказав він спокійно, немов повідомляв про прогноз погоди.

Ірина завмерла. Здавалося, повітря вирвалося з її легенів.

Губи ворухнулися, але звуку не було.

— Як… — нарешті прошепотіла вона, відчуваючи, як ком підступає до горла. — Це неможливо…

— Можливо, — лікар прикрив карту долонею, уважно дивлячись на неї. — Ви дійсно не здогадувалися?…

… Ірина, струнка жінка 45 років з короткою каштановою стрижкою і втомленими, але все ще яскравими зеленими очима, ніколи не думала, що опиниться в кабінеті жіночого лікаря клініки «Здоров’я+».

Вона завжди відчувала глибоку відразу до лікарень. Різкий запах антисептиків, холодний метал стетоскопа, сліпучо-білі халати лікарів…

Все це викликало спогади про материнство, якого їй, здавалося, ніколи не судилося пізнати.

Однак терапевт з поліклініки на була непохитна:

— Обстеження обов’язкове, Ірино Вікторівно. У вашому віці не можна нехтувати здоров’ям.

І ось вона тут. У задушливому кабінеті з плакатами про жіноче здоров’я, де кожен шурхіт паперу звучав як вирок.

— Але… як? — Ірина стиснула скроні, намагаючись зібрати думки. — Ми з чоловіком… ми ж…

Лікар нахилився вперед, склавши руки на столі.

— Буває й таке. Вітаю, — в його голосі промайнула ледь помітна посмішка.

Ірина закрила очі. В голові промайнула думка:

«Мені сорок п’ять. Я вже майже бабуся. І тепер…»

Вона видихнула, відчуваючи, як сльози котяться по щоках.

— Та є вибір…

— Який вибір?! — Ірина різко встала, стиснувши сумку так, що шкіряний ремінець впився в долоню. Її голос тремтів, але не від страху, а від гніву. — Ви що, пропонуєте мені… позбутися?

Лікар відкинувся в кріслі, ніби відсахнувся від її тону.

— Я просто зобов’язаний озвучити всі варіанти, — пробурмотів він, швидко гортаючи її картку. — Медичні показання, вікові ризики…

— Моя дитина — не «медичний показник»! — Ірина різко смикнула дверцята шафи, де висіло її пальто. — І вести мене буде інший лікар. Той, хто не бачить у цьому… помилки.

Його брови піднялися вгору, але він лише простягнув їй листок з аналізами.

— Як знаєте. Але вітаміни все ж візьміть, для…

— Дякую, — вона кинула папірці у сумку, не дивлячись. — Мені вистачить двадцяти п’яти років очікування замість ваших таблеток.

Двері зачинилися з таким дзвінким клацанням, що медсестри в коридорі здригнулися.

Телефон розрядився саме в той момент, коли Ірина набрала номер чоловіка.

«Символічно», — гірко посміхнулася вона, дивлячись на згаслий екран.

«Срібне весілля через місяць… а тепер це. Як йому сказати?»

Вона закрила очі, згадуючи їхні довгі роки спроб: нескінченні лікарні, поїздки в санаторії, де пахло смолою і надією, навіть той безглуздий візит до глухої старої знахарки на околиці далекого села.

Та тоді, жуючи якісь коріння, буркнула: «Дитина прийде, коли перестанете чекати».

Вони тоді з Сергієм посміялися в машині — а тепер…

— Господи, — Ірина раптом розсміялася крізь сльози, притискаючи долоні до живота. — Та ми ж уже купили квитки до Греції на річницю…

З динаміка над головою повідомляли про правила відвідування. Десь капала вода з крана. А в її грудях, разом із давно забутим страхом, раптом забилося щось тепле і дике.

«Сергій… він же з розуму зійде від щастя».

Вона поправила складки пальто і рішуче попрямувала до виходу.

«Треба терміново зарядити телефон. І купити тест. Десять штук. А ще…»

Думки плуталися, але одна була кришталево чітка:

“ЦЕ ДИВО!

І нехай лікарські прогнози залишаться там, де їм місце.

Ірина їхала в задушливому автобусі, притиснута до скла чиїмось ліктем, але навіть тиснява не могла затьмарити її думок.

У голові крутилося одне й те саме: «Сергій… Він буде такий щасливий!»

Вони з чоловіком давно перестали сподіватися.

Десять років тому, після нескінченних поїздок до лікарів, клінік і навіть до тієї самої ворожки, яку колись порадив дядько Петро, вони махнули рукою.

— Не дав Бог — і не треба, — сказав тоді Сергій, а Ірина лише мовчки кивнула, ховаючи сльози.

Але тепер… Тепер все змінилося. Вона притиснула долоню до живота, ще плоского, ще нічим не видаючого таємницю, і посміхнулася.

«Він точно зрадіє», — подумала Ірина, згадуючи, як всього кілька тижнів тому Сергій, сидячи на кухні, із заздрістю розповідав про сусіда із сімнадцятого поверху.

— Уяви, у нього четвертий син народився, — говорив він, розмахуючи виделкою. — А старшому вже двадцять вісім!

— А чи не пізно в такому віці? — запитала тоді Ірина, спостерігаючи, як його обличчя освітило рідкісне для нього мрійливе сяйво.

— Знаєш, якби я зараз став батьком… — Він замовк, потім похитав головою. — Мені було б байдуже на вік. Я б гори зрушив!

І ось тепер… Раптом її осяяло. Сюрприз! Адже вони скоро відзначають ювілей! Двадцять п’ять років разом. Вже замовлено ресторан, торт… Торт!

— Замість троянд — ведмежата! — прошепотіла Ірина, уявляючи, як Сергій побачить торт, здивується, а потім…

Потім вона йому все розповість. Вона дістала телефон і швидко набрала кондитера.

— Алло? Добрий день! Це Ірина, ми замовляли триярусний торт на ювілей… Так, той самий. Слухайте, я хочу внести зміни…

Її голос тремтів від хвилювання.

Вона уявляла, як на святі з’явиться торт з ведмежатами і зайчатами, як Сергій здивовано подивиться на неї, а вона посміхнеться і скаже…

Але мрії такі крихкі.

Решту днів до свята Ірина провела немов у солодкому тумані.

Вона не помічала, що Сергій став задумливим, частіше затримувався на роботі, а його телефон завжди лежав екраном вниз.

— Щось сталося? Ти якийсь інший останнім часом, — сказала вона одного вечора, коли він, втупившись у телевізор, не реагував на її слова.

— Просто втомився, — пробурмотів він, уникаючи її погляду.

— Може, до лікаря сходити? — Ірина присіла поруч, поклала руку йому на плече.

— Ні, все нормально, — він різко підвівся. — Піду прийму душ.

Вона не надала цьому значення. «Переживає за мене», — подумала вона. Адже останніми днями вона дійсно почувалася не дуже добре: нудота, головний біль, дивна втома…

Тепер вона знала причину. Навіть ранковий токсикоз зустрічала з посмішкою.

«Скоро він дізнається. Скоро все зміниться», — мрійливо розмірковувала Ірина, не підозрюючи, що доля готує зовсім інший поворот…

Наступного дня Іра стояла перед дзеркалом, милуючись своїм відображенням.

Сукня, спеціально куплена для завтрашнього ювілею, ідеально облягала її фігуру.

«Невже минуло вже стільки років?» — подумала вона.

Двері прочинилися, і увійшов Сергій з букетом білих хризантем. Такі ж квіти він їй подарував вперше, ще у школі.

— Подобається? — він підійшов ближче, і його очі світилися тією ж теплотою, що і багато років тому.

— Як тоді… — вона взяла букет, і спогади нахлинули.

… Шкільний двір, сміх, насмішки однокласників.

Іра, горда восьмикласниця, навколо якої вилися всі хлопчаки, але ніхто не наважувався на таке — залізти до неї у вікно!

— Уявляєш, він як кішка вчепився в підвіконня! — сміялася потім подруга Люся. — А записка! «Ти найкрасивіша на світі!» Лицар, та й годі!

— Лицар? — пирхнула Ліза. — Дрібний пацан, який навіть голитися не почав. Іра, як ти це терпиш?

— А мені подобається, — знизала плечима Ірина, хоча всередині все тремтіло.

Особливо після бійки.

— Слухай, наречений, а ти вже вирішив, куди наречену повезеш? На Мальдіви чи на місцеве болото? — єхидно простягнув Ігор.

— Ні, це Ірка його відвезе, вона ж раніше школу закінчить, значить, раніше заробляти почне! — підхопив Артем.

Сергій тоді не витримав. Кулаки, крики, фізрук, який розтягує їх у різні боки.

А після уроків — його слова, кинуті на бігу:

— Ти всього на два роки старша, і я… завжди буду кохати тебе!

Іра тоді навіть не встигла відповісти.

«Вони просто заздрили»….

— Пам’ятаєш, як твої подружки мене відмовляли? — Сергій обійняв її за талію, дивлячись у дзеркало.

— Звичайно! — Ірина засміялася. — Ліза казала, що ти «маленький хлопчик», а Юля проголошувала, що «чоловік повинен бути старшим».

— А Люся нас захищала, — посміхнувся він.

— Її тітка була старшою за чоловіка на дев’ять років!

Сергій розсміявся, але в його очах промайнула тінь.

— Знаєш, що я думаю? — він поцілував її в скроню.

— Вони просто божеволіли, що у них не вистачило сміливості так кохати.

Ірина замислилася. Можливо, він правий.

Ігор так і залишився вічним холостяком, Ліза тричі розлучалася, а Юля вийшла заміж за нудного бухгалтера і тепер скаржилася в соцмережах на «нестачу романтики».

— Знаєш, що я хотів відповісти тим хлопцям тоді? — серйозно запитав Сергій.

— Що?

— Що я все одно доб’юся тебе.

Ірина розсміялася, але серце затремтіло. Він дійсно домігся. І всі ці роки їм заздрили. Тихим, злим шепотом.

Але зараз Сергій, з яким вона прожила стільки років, стояв перед нею з таким же букетом, і раптом його погляд став чужим і холодним.

Куди зникло те тепло, що ще мить тому світилося в його очах? Іра насторожилася, і Сергій не став довго мовчати.

— Іра, свято доведеться скасувати. Ти сама подзвониш у ресторан?

— Чому? Що сталося?

Іра не могла зрозуміти, що могло статися, щоб скасувати таку важливу подію. Ресторан був оплачений, гості запрошені…

— Розумієш, Іра, ми прожили багато років разом, і я вважав себе щасливим.

Але пару місяців тому я зустрів іншу жінку і… — він замовк, — покохав її.

Тепер я розумію, що бабуся була права, коли говорила, що мої наречені ще в пісочниці грають, а я доглядав за тобою.

Іра, ти була старша за мене тоді, а тепер стала просто… старою.

Хоч всього на пару років, але ж…

А я зустрів молоду, красиву жінку. — Він почухав потилицю. — Боже, що я несу… Вибач, це не головне. Коротше, у Даші буде дитина.

Я нарешті можу стати батьком, і це стало головною причиною вибору. Я довго думав, але рішення прийнято.

Давай розлучимося без сварок. Я вдячний тобі за всі роки, але наші шляхи розходяться. Вибач.

Іра задихалася від болю, що розривав її зсередини.

— Іди, — прошепотіла вона. — Іди, я не хочу тебе бачити. Речі зберу сама.

— Іди! — майже крикнула вона, схопившись за живіт.

Сергій не став чекати. Він пішов, не обертаючись. А Іра відразу зателефонувала в швидку.

У голові не вкладалося, як людина може так легко зрадити.

Зрадити того, з ким пережила радості і печалі, з ким ділилася найпотаємнішим, з ким було тепло в будь-яку холоднечу.

Здається, ніщо в цьому світі не вічне — навіть кохання рано чи пізно зникає. Але як би там не було, всі ці роки вона була по-справжньому щаслива.

Таких чоловіків, як у неї, багато хто може тільки собі уявляти… Мабуть, її щастя було відміряно на певний час.

І вона вирішила не звинувачувати колишнього чоловіка. Колишнього… Як же боляче різало це слово.

Нехай він буде щасливий з іншою — серцю не накажеш.

А Іра знайде своє щастя в дитині, яку Бог послав їй, немов утіхою…

Але зрада все одно палила душу.

Лікарі зробили все можливе, щоб зберегти дитину. Їм це вдалося, але Ірі довелося залишатися в лікарні до самих пологів. Вона не стала сперечатися.

Подругам сказала, що їде в подорож, — не хотіла, щоб хтось дізнався про її пізню надію. Вирішила поділитися радістю тільки після появи малюка.

З близьких її відвідувала лише мама, яка давно мріяла про онуків.

Вона підтримувала дочку в усьому, буквально здуваючи з неї пилинки: приносила домашню їжу, фрукти, гуляла з нею по лікарняному двору. І вірила, що Іра ще буде щаслива.

Кілька разів подзвонив Сергій. Просив не тримати зла, благав зустрітися, щоб «пояснити».

Але Іра лише спокійно відповіла, що все в порядку, і побажала йому щастя. Після цього дзвінки припинилися.

Правда, він надіслав повідомлення: «Ти була і залишаєшся найкращою. Шкода, що так вийшло. Вибач».

І вона пробачила. Тримати образу — тільки шкодити собі.

Серце повинно залишатися відкритим, інакше в ньому не знайдеться місця для радості.

Вона часто розмовляла з малюком, обіцяла, що впораються. Адже у нього буде любляча мама і бабуся. Шкода тільки, що дідусь не дожив до цього щастя…

Перші місяці пролетіли непомітно, а останній тягнувся болісно довго. Але настав день, коли на світ з’явився її син.

Іра дивилася на нього і не вірила своїм очам: це крихітне диво — її дитина.

Бабуся теж була на сьомому небі від щастя. Іра оплатила окрему палату — у неї вистачало заощаджень, щоб і не працювати, поки син підросте.

Ближче до вечора, коли малюк міцно заснув, Іра прилягла відпочити.

Але в коридорі раптом пролунали шум, голоси, гуркіт каталки… Потім все стихло, і вона заснула.

Вранці Іра прокинулася від дивного відчуття: вона — мама. Поруч спав її син.

І… за всю ніч він жодного разу не заплакав. Вона підхопилася, підбігла до колиски — малюк мирно сопів. Зітхнула з полегшенням і пішла шукати лікаря.

— Все гаразд? — запитала вона у медсестри. — Він так довго спить…

— Все нормально, — та відповіла різко. — Погодуйте його та пелюшки змініть. Розберетеся.

— У вас щось сталося? — Ірі не сподобався її тон. Хіба не повинні були пояснити?

— А ви не чули? — медсестра зітхнула. — Вчора породіллю не врятували. Привезли після аварії занадто пізно. Дівчинку виходили, а маму — ні.

Батько загинув на місці. Сирота… Тепер поліція, допити… Всю ніч не спали.

Іра кивнула і поспішила назад до палати.

Син мирно спав. Вона боялася взяти його на руки — такий крихкий.

Але коли провела пальцем по його крихітній долоньці, він заворушився і прочинив оченята.

— Ти мій рідний… — прошепотіла вона, гладячи його. — Який ти гарний… Зараз поїмо.

Вона обережно взяла його, перепеленала і почала годувати, коли в палату увійшла лікарка.

— Рідкісний випадок, — сказала та. — У вашому віці молоко зазвичай зникає, а у вас — в надлишку. Малюкові пощастило. Але зціджуйте, інакше перегорить.

— Добре, — кивнула Іра. Але у неї нічого не вийшло.

Наступного дня, коли вона вийшла в коридор, та сама медсестра окликнула її:

— Ви не хочете допомогти?

— У чому?

— Тій дівчинці-сироті. Для неї немає молока ж, годують сумішшю, але… у вас його стільки… Може, поділитеся?

Іра завмерла. Годувати чужу дитину?

Але хіба можна відмовити?

— Добре, — тихо погодилася вона.

Спроби зціджувати не увінчалися успіхом. Тоді лікарка запропонувала:

— Можна спробувати годувати її самостійно… Якщо ви, звичайно, не проти.

Іра замислилася. Прив’язатися до чужої дитини… Але хіба це погано?

Незабаром їй принесли дитину. Така крихітна, така беззахисна…

І чомусь здалося, що дівчинка чимось схожа на її сина. Хоча, напевно, всі немовлята схожі.

Коли дівчинку забрали, Іру раптом відвідала думка: «Ось було б чудово — син і дочка…»

Але вона відразу ж відігнала її. Це лише мрії.

Настав час виписки. Іра і малюк, якого вона назвала Вовою, почувалися чудово.

В останній раз, коли їй принесли дівчинку, вона не втрималася:

— А що з нею буде?

— У будинок малюків, напевно, — зітхнула медсестра.

— Як шкода… — прошепотіла Іра. — Так і хочеться її забрати.

— Бували випадки, коли мами забирали таких дітей, — задумливо сказала медсестра.

— Тобто… це можливо?

— Так, але оформлюють не відразу.

Наступного дня Іра запитала у лікаря:

— Чи можу я усиновити цю дівчинку?

— Ні, — відповіла та. — У неї є дідусь. Він оформляє опікунство.

— А… — Іра опустила очі. — Добре, що у неї є рідні.

… Іра повернулася з сином до рідного дому. Мама навела порядок, підготувала дитячу кімнату і запросила близьких подруг.

Як же Іра сумувала за цим будинком… Хоча він досі зберігав сліди Сергія. При думці про нього серце стискалося.

Гості розійшлися. Мама залишилася допомогти з малюком, Іра прилягла відпочити…

Раптом — дзвінок у двері. На порозі стояв незнайомий чоловік із сумним поглядом.

— Добрий день, Ірино Юріївно. Мене звати Євген Ігорович… — почав він. — Мені дали вашу адресу в пологовому будинку.

— Проходьте, — запросила Іра.

Він сів, помовчав, потім запитав:

— Ви заміжні?

— Розлучена, — вона нахмурилася. — А ви до чого питаєте?

— Лікарі сказали, що ви годували мою онуку. Я безмежно вдячний… І хочу попросити: чи не могли б ви продовжити?

— Але… як?

— Я пропоную вам пожити в моєму будинку з сином. Няню для онучки я вже знайшов, вас не будуть обтяжувати — тільки годувати її.

Моя дочка загинула… Онучка — все, що у мене залишилося. Якщо хочете, няня допоможе і з вашим малюком.

— Ні, це… неможливо.

— Я благаю. Або… можу надсилати за вами машину тричі на день.

— Ні, вибачте… — Іра похитала головою.

Чоловік важко зітхнув, залишив візитку і пішов.

Іра ще довго стояла біля вікна, розглядаючи візитку.

А в голові лунало питання: “А що, якщо це — доля?”

— Який нахаба! — раптом пролунав обурений голос мами. Вона вийшла з кімнати, її голос тремтів від гніву. — Я все чула!

— Мамо, я не можу просто забути про цю дівчинку… — Іра змахнула сльозу, але замість смутку в її очах запала тверда рішучість. — Я була готова стати її матір’ю!

Розумієш? Забрати її, щоб більше ніхто не зміг її образити!

Марія Петрівна міцно обійняла дочку, її руки злегка тремтіли.

— Мила моя, не плач, а то молоко пропаде, — тихо сказала вона, але в голосі звучало не тільки занепокоєння за Іру. — Зараз ти повинна думати тільки про нашого хлопчика. Тільки про нього.

— Мамо… — раптом Іра здригнулася, ніби її осяяло. — А якщо я погоджуся?

Вона стиснула мамині руки, очі горіли. — Це ж ненадовго! Всього кілька місяців… Але тільки якщо ти будеш з нами. Я без тебе не впораюся.

— Господи, ну коли ж ти подорослішаєш? — Марія Петрівна закотила очі, але в її погляді читалася тривога. — Ти все ще дитина, Ірочко. Я навіть не знаю, що сказати…

— Мамо, я відчуваю — так повинно бути! — Іра притиснула долоню до грудей, немов намагаючись вгамувати шалений стукіт серця. — Щось всередині каже мені, що я повинна допомогти цій дитині. Ти ж зі мною?

— Ну куди я подінуся?! — мама розвела руками, але в голосі вже чулася покірність.

Серце шалено калатало, пальці тремтіли, коли Іра набирала номер Євгена Ігоровича.

Вона чітко озвучила свої умови, і він, на її подив, погодився майже відразу.

Вже через дві години вона знову тримала на руках маленьку Віку. І знову ця дивна схожість… З Вовою.

Будинок Євгена виявився просторим і затишним, без вигадливості, немов сама доля привела її сюди.

Одного разу, поки діти спали, а мама поїхала перевірити квіти, Іра випадково натрапила на фотоальбом.

Гортаючи сторінки, вона завмерла на останній.

Сергій. Її колишній чоловік обіймав молоду, сліпучо красиву дівчину, яка могла б бути його дочкою.

У цей момент пролунав голос Євгена, і Іра здригнулася, ледь не впустивши альбом.

— Не хотів вас лякати, Ірочко, — він стояв у дверях, погляд ковзнув по фотографії.

— Хто це? — її голос пролунав різко, майже як звинувачення. Вона тицьнула пальцем у Сергія.

Євген похмурнів.

— Даша. Моя дочка, — він важко зітхнув. — І… мати Віки.

Іра відчула, ніби земля йде з-під ніг.

— Я був проти, — Євген стиснув кулаки. — Вона погрожувала порвати зі мною всі стосунки, якщо я не прийму його.

Мене нудило від того, що вона вибрала чоловіка мого віку! Та ще й одруженого!

Іра закрила очі.

— Я намагався їх напоумити… Але вони не слухали, — голос Євгена затремтів. — Потім він розлучився, клявся, що буде носити її на руках… Але сталося непоправне.

— Значить… Вова і Віка… брат і сестра? — Іра вимовила це вголос, сама не розуміючи, як слова зірвалися з губ.

— Що?! — Євген остовпів.

І тоді Іра розповіла йому всю правду.

— Я… не можу повірити, — він дивився на неї із захопленням. — Ви… ви благословили їх?

— Я не знала, що він загинув… — Іра стиснула кулаки. — Але сперечатися з долею марно. Нехай земля їм буде пухом…

Минув рік.

Іра і Вова залишилися жити в будинку Євгена. А потім… Одного ранку все змінилося.

Тихо постукавши в двері її спальні, Євген увійшов з кошиком пролісків. Він сів на край ліжка, нервово перебираючи стебла.

— Ірочка… — його голос тремтів. — Діти ростуть. Скоро вони почнуть задавати питання…

Він глибоко вдихнув.

— Чи не час нам стати справжньою родиною?

Вона знала, що цей момент настане.

— Ти правий, — вона посміхнулася крізь сльози. — Ми всі заслуговуємо на щастя.

Чоловік дістав каблучку. Діамант заблищав у ранковому світлі.

— Банально, але… — він надів його їй на палець. — Я хочу, щоб усі знали — ти моя.

— У моєму віці… — вона засміялася.

— Вік лише у голові, — він притягнув її до себе. — А ти — мама двох прекрасних дітей. Значить, ти наймолодша, найкрасивіша і…

— Найщасливіша, — вона закінчила за нього.

Їхні губи зустрілися. А в сусідній кімнаті сміялися діти.

Щастя. Воно приходить до тих, хто вміє чекати. До тих, чиї серця відкриті. До тих, хто не боїться кохати знову.