У суботу чоловік пішов на роботу – випала його зміна. Ольга встала пізніше, ніж  зазвичай і перед тим, як приготувати сніданок для сина, зварила собі каву.

Вона любила такий спокійний час, коли нікуди не треба було поспішати і можна було посидіти наодинці з філіжанкою кави, дивлячись у вікно.

Але сьогодні посидіти в тиші не вдалося – Гліб – їхній двадцятитрирічний син, який у вихідні міг проспати майже до обіду, зайшов у кухню.

– Мамо, – сказав він, сідаючи за стіл, – мені треба з тобою поговорити.

– Саме зі мною? Може, почекаємо тата і поговоримо разом? Адже ти знаєш, що всі важливі рішення ми приймаємо разом. А в тебе, зважаючи на все, питання серйозне.

– Так, серйозне. Я хочу одружитися.

– Здивував. І з ким, цікаво? Щось я не чула від тебе про жодних знайомих дівчат.

– Її звуть Поліна. Вона працює у міському архіві. Живе з батьками та молодшою сестрою у двокімнатній квартирі. Їй двадцять два роки. Вона минулого року закінчила університет. Ми знайомі вже рік.

– І які проблеми? Ти доросла людина, якщо вирішив одружитися – одружуйся. Ми з батьком не збираємось тобі перешкоджати, – відповіла Ольга.

– Тоді я приведу Поліну, щоб ви з нею познайомились? Коли краще? Я думаю, що вона тобі сподобається, – сказав Гліб.

– Яка різниця, сподобається вона мені чи ні – головне, щоб вона тобі подобалася, адже це тобі з нею жити. А я не свекруха з анекдотів, з ревізіями до вас приходити не збираюся – тільки, якщо самі запросите.

– А коли ви до нас прийдете, я будь-яку невістку з посмішкою зустріну, – сказала мати.

– Мамо, взагалі-то я думав, що ми з Поліною тут житимемо.

– Тут? – мати здивовано глянула на Гліба. – А навіщо тоді одружуватися?

– Як навіщо? – не зрозумів син. – Я люблю Поліну, хочу створити із нею сім’ю.

– Знаєш, синку, коли про чоловіка кажуть, що він одружився, це означає, що він став самостійним і створив свою сім’ю, а отже, і свій дім. Ти готовий до цього? – Запитала мати. – Як ти плануєш ваше життя?

– Взагалі я думав, що ми з Поліною житимемо тут, з вами, а свою зарплату відкладатимемо, щоб через кілька років взяти іпотеку, – пояснив Гліб.

– А ти запитав, чи хочемо ми з батьком, щоб у нашій квартирі з’явилася ще одна людина – зовсім стороння для нас? Ми вже притерлися один до одного, у нас свій спосіб життя, свій ритм.

– Я знаю, що любить твій батько, а чого він не терпить, він те саме знає про мене. І тут раптом вся ця рівновага порушується. Звичайно, виникатимуть і невдоволення, і непорозуміння, і навіть образи. Навіщо це нам?

– Мамо, але ж у вас теж, коли ви одружилися, нічого не було.

– Так, не було. Але ні в мене, ні в твого батька ні на мить не виникла думка, що ми оселимося з батьками. У селищі, де ми тоді мешкали, не було великих підприємств, тому ми ще до весілля вирішили, що переїдемо до обласного центру.

– І влаштувалися працювати на завод, в якому був гуртожиток. Я не одразу почала працювати бухгалтером – місця не було, пішла обліковцем в цех.

– І лише через кілька років у нас з’явилася можливість вступити до кооперативу та купити квартиру – однокімнатну. Ту, де ти з’явився на світ. Іпотеку за цю трикімнатну ми виплатили, коли ти вже закінчив школу.

– А зараз ти знову хочеш перетворити нашу квартиру на гуртожиток? Вибач, ми з твоїм батьком, звичайно, ще не пенсіонери, але вже в тому віці, коли вдома хочеться жити у тиші та спокої.

– Мамо, але ж винаймати квартиру – це дуже дорого! Нам так ніколи на своє не накопичити.

– І тому ти вирішив, що ми з батьком кілька років утримуватимемо двох молодих людей, які не мають поняття, що таке сімейний бюджет?

– Запитала мати.

– Чому не маємо поняття?

– Не знаю, може, Поліна і уявляє, що це таке, але ти точно ні. Дивись: ти працюєш уже півтора року. Зарплата у тебе невелика.

– Куди ти її витрачаєш, я не знаю, але ти жодного разу за цей час не купив додому ні продуктів, ні господарських товарів, не запропонував сплатити комунальних витрат. Може, ти відкладав хоча б частину своєї зарплати?

– Ні, я іноді одяг купував, минулого року у відпустку їздив, а взагалі гроші якось самі по собі розходилися.

– А на весілля у тебе гроші є?

– Я взагалі думав, що весілля оплатите ви і батьки Поліни в складчину.

– Знаєш, а ми цю подію не планували. Я чомусь вважала, що, якщо ти не вносиш грошей до сімейного бюджету, значить, ти думаєш витратити їх або на свою квартиру, або ще кудись, наприклад, на те саме весілля.

– Я не хочу сказати, що ми з батьком вам не допоможемо, але утримувати вас ми точно не будемо! Ви вступаєте у доросле життя – вчиться приймати дорослі рішення.

– То що, мені тепер і одружуватися не можна? – скривджено спитав Гліб.

– Чому не можна? Одружуйся. Тільки ви з Поліною сядьте та обговоріть, як ви житимете, де, на які гроші. І все інше також обговоріть, як це роблять дорослі люди.

Увечері Гліб пішов. Ольга чула, як перед цим він зідзвонювався з Поліною.

Коли чоловік повернувся з роботи, Ольга переказала йому розмову із сином.

– Нам теж було по двадцять три, коли ми одружилися, – сказав Олег. – Але мені здається, ми тоді були вже дорослими. Чи то час інший, чи виховання.

– Взагалі, зараз рідко хто так рано одружується – всі кар’єрою займаються, намагаються на ноги встати. У нас нещодавно один хлопець одружився – майже тридцять, квартира в іпотеці, серйозний. Із нашим Глібом не порівняти.

– Знаєш, ми, напевно, самі винні: хлопцю двадцять три, а ми його все за синочка маленького тримаємо. Сьогодні пішов скривджений.

– Зараз наробить дурниць, дівчині життя зіпсує, а нам потім усе це розгрібати, – сказала Ольга чоловікові. – Може, ти з ним завтра поговориш?

– Добре, спробую, – погодився Олег.

Але вранці Гліб повідомив, що вони з Поліною вирішили накопичити грошей на орендовану квартиру і спробують пожити самостійно.

Знайти та сплатити квартиру вони змогли лише через півтора місяці. Ольга час від часу дзвонила Глібу, дізнавалася, як у них справи, чи не потрібна якась допомога. Він відповідав, що все гаразд.

Через три місяці син сам подзвонив матері і попросив у неї в борг десять тисяч.

– Розумієш, трохи не розрахували, а за два дні треба за квартиру платити, – пояснив він.

А ще за два місяці Гліб з’явився на порозі батьківської квартири. Він увійшов мовчки, роззувся і пройшов до своєї кімнати.

Увечері Ольга покликала сина на вечерю. Жодних питань вона Глібу не ставила. А ось батько, подивившись на нього, спитав:

– Не зрослося?

– Не зрослося, – відповів Гліб.

Через тиждень він прийшов із роботи і сказав матері:

– Мамо, давай я щомісяця буду переказувати тобі на господарство десять тисяч, десять відкладатиму, а сім  витрачатиму. Як ти вважаєш, це буде нормально?

– Цілком, – відповіла Ольга.

Їй, звичайно, було цікаво, що сталося між сином та незнайомою їй Поліною, але Гліб мовчав, а питати його вона не наважилася.

Та й яка тепер різниця? Негативний досвід, – теж досвід. Можливо, тепер буде думати, перш, ніж кидатися у вир життя?…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.