Почувши, як чоловік крадькома відчинив двері, Аня прикинулася сплячою, не бажаючи його бачити. Але вже через пару хвилин вона дізналася про те, чого не повинна була почути ніколи….

…Телефон Ігоря мовчав. Скільки б Аня не намагалася додзвонитися, у відповідь лише довгі, тужливі гудки. І добре б це був звичайний день, але сьогодні їхня річниця, п’ять років разом. Термін, може, і невеликий, але скільки всього пережито.

Для Ганни ця дата багато значила. А судячи з того, що Ігор зник і не відповідає на дзвінки, йому, схоже, начхати. Це вдвічі ранило, адже вона готувалася, накрила стіл, приготувала особливий подарунок.

Мріяла провести цей вечір лише удвох, поділитися радісною новиною, а він, як на зло, зник. І його мати також не відповідає.

Коли не треба, сама телефонує, а зараз, коли Аня відчайдушно шукає її, вона то зайнята, то спить, то пішла.

Скріпивши серце, Ганна наважилася зателефонувати Ігореві на роботу. Але там їй повідомили, що він залишив офіс кілька годин тому, і куди вирушив, невідомо.

Секретарка вимовила це з такою глузливою, нудотною інтонацією, що Аня навіть пораділа, що не представилася.

Стрілки годинника показували десяту. Їжа давно охолола, стіл, накритий з такою любов’ю, довелося прибрати. Ганна подивилася в дзеркало і сумно посміхнулася до свого відображення. Усі її старання марні.

Даремно вона фарбувалася, робила укладання, купувала нову сукню. Все даремно! Ігор не прийшов! Та вона вже й не чекає.

Згадалося, як раніше він переживав, коли спізнювався, як приносив квіти, щоб вибачитися,  і навіть картинно падав на коліна, цілуючи їй руку. Вона ніколи не дорікала йому за це.

Та й узагалі вважала себе дружиною, якщо й не ідеальною, то близькою до цього. Все встигала: і готувала, і будинок  утримувала, зі свекрухою завжди була ввічлива, терпляча, навіть ласкава.

Ігореві жодного разу за п’ять років не закотила жодного скандалу. Схвалювала його захоплення, поважала особистий простір, дозволяла і на рибалку з друзями, і в бар із колегами, не перевіряла телефон, довіряла, як собі. Напевно, була такою, про яку багато хто може лише мріяти.

Але всіх цих переваг виявилося недостатньо, щоб чоловік з’явився додому вчасно в день річниці. Міг би хоча б написати повідомлення, щоб вона не хвилювалася. Так ні, навіть цього вона не дочекалася.

До одинадцятої у квартирі вже нічого не нагадувало про свято. Прибрала все і пішла в душ. Настав час змити з себе макіяж. Там, під теплим струменем води, вона дозволила собі трохи поплакати, але з ванни вийшла зібрана і тиха.

Лягла в ліжко, глянула на годинник. Північ. Ігоря не було, а сон не йшов. В голову лізли різні думки, але, звичайно, все про чоловіка. Де він, коли повернеться, чому так вчинив? Може, щось трапилося?

На мить їй почувся дитячий плач, але ні, здалося. Та й не могло цього бути, адже Ганна ще зранку відвезла сина до матері, щоб вони з чоловіком могли побути вдвох.

Син у них, звичайно, вже не малюк, цілком все розуміє , але все ж таки хотілося усамітнення. Для Ані роль матері все ще була загадкою, адже вона приміряла її зовсім нещодавно. Згадалося, як вони з чоловіком прийшли до цього. То була ідея Ігоря.

– Ань, може … – сказав він якось за сніданком і замовк. Вона навіть не зрозуміла, що він хоче сказати, спантеличено глянула на нього, а він просто повернув до неї телефон і показав фотографію хлопчика років п’яти.

– Його звати Максимом. У нього немає батьків, – промовив Ігор, опустивши очі в тарілку. Для Ганни тема дітей була трохи болючою.

Після кількох невдалих спроб стати матір’ю вона стала особливо чутливою до цього. Лікарі заспокоювали, що в неї все гаразд, що вона ще зможе виносити дитину, але час минав, а щаслива мить не наставала.

Вона роздивлялася фотографію малюка в найдрібніших подробицях, а потім перевела погляд на чоловіка:

– Ти хочеш усиновити його?

– Якщо ти не проти…. Як побачив його, так і не можу припинити думати про це.

Вони разом пройшли курси для названих батьків, почали відвідувати малюка, дарувати йому подарунки, обіймати. Дозвіл на усиновлення отримали трохи менше, ніж рік тому.

Максимці виявилося не п’ять, як думала Ганна, а сім. Просто він був таким маленьким, ніби застиг у своєму дитинстві, зарано пізнавши всі труднощі життя.

Мати від нього відмовилася, про батька нічого не було відомо. Тепер він називав Аню мамою, а вона трохи бентежилася, все ніяк не звикнувши до такого звернення.

У коридорі тихо клацнув замок і рипнули вхідні двері. Повернувся Ігор. Аня придушила в собі порив підвестися і зустріти його, як завжди. Натомість відвернулася до стіни і прикинулася сплячою.

Вона чула його кроки по квартирі, чула, як він заглянув у спальню, як пішов на кухню і загримів посудом. Ні поцілунку, ні квітів вона так і не дочекалася. А потім до її слуху долинув звук його мобільного, і вона напружилася.

– Так, мамо, так, я вже вдома. Ні, не вийшло. Вона відмовилася. Аня вже спить. Ні, не будив. Навіщо? Мамо, я не можу….

– Вона ніколи не повинна цього знати. Ти уявляєш, що буде? Як я про це скажу? “Пробач, люба, але побула мамою і вистачить”? Це ж маячня!

– Мамо,  я не знаю, що робити! Сім років… Сім років Максим був їй не потрібен, а тепер, коли хлопчик тільки-но почав відтавати, вона хоче його забрати! Для чого він їй? Ось скажи мені….

– І що з того, що вона його рідна мати? Мамо, ти взагалі на чиєму боці? Її захищаєш? Де вона була, коли її божевільна баба морила його голодом, коли опіка забрала Максима до притулку? Чому мені ніхто не сказав?

– Я б допоміг! А тепер вона знайшла хахаля з грошима і раптом згадала про сина? А нічого, що він наш, мій та Ані? Вона його любить, і він її. Як я можу просто віддати свого сина?

– Від грошей вона відмовилася. Загроз не боїться. Мої благання її не хвилюють. Що каже? Говорить, що це мені урок за те, що кинув її з дитиною, і що піде до суду.

– Ой, мамо, все, вистачить! Я не хочу слухати, як ти її виправдовуєш! На добраніч.

Аня лежала, не рухаючись і не дихаючи, в шоці від почутого. З уривків фраз складалася страшна картина. Максим – рідний син Ігоря. І мати хоче повернути його собі.

У цей момент відчинилися двері, і до спальні увійшов чоловік. Він сів на край ліжка, важко зітхнув і завмер, схиливши голову. Крізь напівприкриті повіки Ганна бачила його згорблену спину і нервово стиснуті кулаки.

Мабуть, вона видала себе, коли трохи подалася вперед, щоб роздивитись його обличчя. Ліжко рипнуло, і Ігор одразу обернувся. Обличчя його було похмурим.

– Ти чому не спиш?

– У мене те саме питання. Де ти був?

– Вирішував справи.

– Які справи? Чи мені не слід знати? – Голос її був сповнений гіркоти. –  У нас річниця, Ігорю! Я чекала на тебе, дзвонила. Хіба я не маю права знати, де ти був?

Вона не хотіла видавати, що чула його розмову з матір’ю. Чекала, затамувавши подих, його зізнання, і не помилилася. Після чергового важкого зітхання він тихо заговорив:

– Я був зовсім безглуздим, коли зв’язався з нею. Вона старша на п’ять років, ніде не вчилася, не працювала, жила зі старою бабкою, вела аморальний спосіб життя.

– Я всього кілька разів ночував у неї, і то під мухою. Тепер соромно, але тоді мені це здавалося нормальним. Я був молодий, шукав себе.

Ганна мовчала, слухала його сповідь, не перериваючи.

– За місяць вона повідомила, що в положенні від мене. Я не повірив, наговорив всякого, про що й досі жалкую. Кинув її, залишивши грошей, щоб позбавитись малюка, а вона не позбавилась.

– Коли стала мамою, кинула мені на поштову скриньку фотографію немовляти. Може, я і був покидьком, але не настільки. Я почав допомагати.

– Спершу грошима, потім продуктами, бо гроші вона витрачала на пляшки, та лахміття для себе. А потім вона взагалі зникла. Сина кинула на бабу, а та вигнала мене, заборонивши приходити.

– Сказала, що вона обдурила мене і я не батько. Сміялася мені в обличчя і називала наївним простачком, який лише один із небагатьох, хто претендує на батьківство хлопця.

– Я хотів зробити тест, але вона не дозволила мені навіть наблизитись до Максима. Декілька років я не знав, що з ним і як. А потім побачив те фото, де йому шукали сім’ю.

– Його мати… – Аня насилу вимовила ці слова.

– Знайшла мене вчора, запропонувала поговорити. Хтось розповів їй, що ми всиновили Максима і тепер вона хоче його повернути собі. Через сім років вона схаменулась!

Він гірко посміхнувся і винно глянув на дружину:

– Я не хотів, щоб ти це знала. Навіть не думав, що вона знову з’явиться. І Максим… Він же мій. Я не знаю,  не робив тест, але я люблю його.

– Я теж, – промовила Ганна і легенько торкнулася його рукою, поклавши її на плече чоловіка. – Ігорю, вона не забере його. Ми впораємося, чуєш?

Він кивнув, притягнув дружину до себе:

– Пробач…. Я зовсім забув про річницю. Присягаюся, ми відсвяткуємо, коли розберуся з цим.

Відсвяткувати вдалося лише через пів року. Рівно стільки часу зайняло вирішення проблеми. Аня та Ігор об’єдналися, зібрали підписи свідків, які підтверджують жахливі умови утримання хлопчика у прабабки.

Вони знайшли докази аморального способу життя матері, подали до суду на розголошення таємниці усиновлення, та через пів року виграли справу та повернули собі сина.

У ході судових позовів вони зробили тест ДНК, який показав, що Ігор не є біологічним батьком Максима. Але це не зменшило їхньої любові до нього, а, навпаки, зміцнило впевненість у правильності їх рішення.

Тепер вони спокійні, а свою річницю відзначали разом із новосіллям. Після тієї історії вони вирішили переїхати, і це було правильне рішення.

А невдовзі, Ганна приголомшила чоловіка звісткою, що він скоро стане справжнім татом. – тож їхньому щастю не було меж…

Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.