– Ходімо, Єгоре! Нехай твоя мати сидить у своїй квартирі! Це зараз вона така смілива, а побачимо, що через десять років буде! Хто вам, Антоніно Василівно, склянку води подасть?

Антоніна Василівна пів дня провозилася на кухні – вранці їй зателефонував син і сказав, що заїде одразу після роботи.

“Після роботи – значить, голодний”, – подумала жінка, тому поставила тісто і вирішила посмажити картоплю з м’ясом.

О пів на сьому. Картопля готова, а на столі – вкриті лляним рушником пиріжки.

Поки син їв, Антоніна Василівна розпитувала його про роботу, про онуків. Коли Даша та Вадим були маленькі, вони любили бувати у бабусі, а зараз їх сюди й калачем не заманиш.

Забравши посуд, мати сіла навпроти сина.

– Єгоре, у вас щось трапилося? – Запитала вона.

– Ні, все гаразд, – відповів він і, глибоко зітхнувши, почав неприємну для нього розмову.

У міру того, як Антоніна Василівна слухала його, всередині неї розросталася образа.

– Мамо, ти ж сама розумієш, що нам у нашій квартирі вже тісно. Діти-підлітки, їм різні кімнати потрібні. Ось ми з Юлею і подумали: може, ти з нами поміняєшся квартирами?

Єгор сказав це і замовк, чекаючи на відповідь. Але вона теж мовчала.

– Я розумію, що тобі тут зручно, що ти звикла до цієї квартири, але навіщо тобі одній три кімнати? – продовжив він. – І прибирання багато, і утримувати більшу квартиру дорожче.

– Не хвилюйся, я поки впораюся, – відповіла мати. – Ти забув, мабуть, що я в цій квартирі живу від народження. І до сьогодні я розраховувала, що проживу в ній до кінця своїх днів.

– За що ж ти так мене не любиш, що вирішив запхати у вашу хрущовку на першому поверсі? Чи ви з Юлею подумали, що матері все одно де доживати?

…Коли Єгор одружився з Юлею, Антоніна Василівна вже два роки була вдовою. Вона запропонувала молодятам жити у неї у трикімнатній квартирі. Але Юля рішуче відмовилася.

Якийсь час вони винаймали житло, а потім купили двокімнатну на першому поверсі старого будинку.

Антоніні Василівні квартира відразу не сподобалася, вона відмовляла сина від покупки, радила пошукати щось краще, але вони все-таки купили, повелися, як зрозуміла Антоніна Василівна, на її дешевизну.

Потім Єгор, звісно, зрозумів, що даремно пішов на поводі у дружини: жити у квартирі з прохідною кімнатою було незручно, у підвалі постійно траплялися аварії – рвалися іржаві труби гарячої води.

Бувало, що в під’їзді стояла пара, а в квартирі була вологість, а то й неприємний запах.

Кредит за квартиру платили майже десять років – лише минулого року зробили останній платіж.

І тепер у цю квартиру Єгор пропонував переселитися своїй матері.

– Мамо, якщо ти не хочеш, є інший варіант: обидві квартири можна продати, ти собі купиш однокімнатну, а до решти грошей ми додамо, і купимо собі гарну трикімнатну в новому будинку, – запропонував Єгор.

– Ваша пропозиція дуже несподівана, мені треба подумати, – сказала Антоніна Василівна. – І ще: а чому б вам просто не продати свою квартиру?

– Додали б накопичення, та взяли нову квартиру в іпотеку. Тобі сорок два, Юлі – тридцять вісім. Вам схвалять кредит без запитань.

– Схвалять, я вже звертався до банку. Але нашу квартиру дорого не продаси – ще й побігаєш, щоб покупця знайти.

– І платити потім двадцять років – саме до самої пенсії. А якщо початковий внесок буде більшим, то і термін виплати менший, і відсоток нижчий.

Коли син пішов, Антоніна Василівна ні про що інше думати не могла. Вона навіть уночі майже не спала.

Звичайно, сім’ї сина жити у старій квартирі було складно, але чому двоє дорослих, які перебувають у найпрацездатнішому віці, вважали за можливе вирішити свої житлові проблеми коштом матері-пенсіонерки?

Вона бачила в однієї своєї приятельки однокімнатну квартиру, яку купили їй діти, продавши її трикімнатну. Коридор – півтора квадратних метри, кухня – п’ять із половиною і витягнута, як вагон, кімната в п’ятнадцять метрів.

Коли Антоніна Василівна приходила в гості до Ольги Семенівни, їй здавалося, що стіни кімнати зараз зійдуться одна з одною і розчавлять її. Вона переживала щось схоже на напад клаустрофобії.

Син і невістка, отримавши від матері все, що вона могла їм віддати, припинили заходити до неї і навіть дзвонили щорічно за обіцянкою. А коли Ольга Семенівна занедужала і не мала грошей на ліки, діти відмовилися їй допомогти.

– Мамо, ну, немає у нас зараз грошей: Юрко вступає цього року – треба репетиторам платити, ремонт у ванній робимо. Не купуй ти дорогі ліки, які лікарі виписують – завжди можна знайти аналоги дешевше, – порадив син.

Закінчилося тим, що сусідка, яка прийшла провідати Ольгу Семенівну, викликала дільничного лікаря, а той відправив хвору на швидкій в стаціонар. Ольга Семенівна пролежала у лікарні понад місяць. Відвідували її лише сусідка та Антоніна Василівна.

– Цікаво, а зі мною може таке трапитися? – подумала вона. І зрозуміла, що цілком може.

Так, вона допомагала синові та його родині. Спочатку вони досить часто брали в неї в борг. І, звичайно, не віддавали, та вона й не вимагала.

Потім, коли з’явилися один за одним Даша та Вадим, ніколи не відмовлялася посидіти з онуками – якось діти у неї десять днів жили, поки Єгор та Юля літали на відпочинок. Подарунки завжди гарні робила.

– Але ж Ольга своїм теж завжди допомагала, – подумала Антоніна Василівна, – а от, як усе обернулося. Була б зараз у Ольги нормальна квартира, знайшлися б тих, хто погодився доглядати за нею.

– Або продала, а гроші в банк поклала – не довелося б у сина на ліки випрошувати. А її нинішня шпаківня нікому не потрібна.

Декілька днів думала Антоніна Василівна, як дітям допомогти і самій на узбіччі життя не залишитися. І вигадала.

– Єгоре, – подзвонила вона синові, – приходьте завтра до мене. І Юлю із собою візьми. Поговоримо про квартиру.

Увечері стіл накрила до чаю. Але пирогів пекти вже не стала – поставила вазу з печивом і коробку цукерок відкрила.

– Я подумала і вирішила, що можу погодитися на вашу пропозицію та продати свою квартиру. Але маю дві умови. Перша: однокімнатну квартиру для себе я вибиратиму сама.

– Ми згодні, – поквапився сказати Єгор.

– Друга умова вам може не сподобатися, але вона обов’язкова. У тій трикімнатній квартирі, яку ви купите, мені належатиме половина – відповідно до мого внеску в неї.

– Я не згодна, – заявила Юля.

– Стривай, Юлю. Мамо, якщо у квартирі проживають неповнолітні діти, то тобі не можна буде виділити там частку. Тільки батькам та дітям, – сказав Єгор.

– Ти мені казки не вигадуй! Я, хоч і літня людина, а в таких справах обізнана! До чого тут неповнолітні діти?

– Я навіть подивилася на ціни у нашому районі – вам не треба буде залучати свої накопичення, грошей і так вистачить, – відповіла Антоніна Василівна.

– Мамо, а навіщо тобі це треба?

– Запитав син.

– А це моя страховка, що ви не забудете про мене, як про Ольгу Семенівну її діти забули. Навіщо старою бабкою цікавитись – адже взяти з неї більше нічого.

– Мамо, ну навіщо ти так кажеш? Хіба ми про тебе забували?

– Заперечив Єгор.

– А хіба ні? Коли ти був у мене востаннє перед тим, як прийшов про квартиру поговорити? І дзвониш добре, якщо раз на місяць. А коли я дзвоню – ти найчастіше зайнятий.

– І онуки в мене вже пів року не були. А коли вони маленькі були, ви їх до мене мало не щовихідних привозили. Ось я проаналізувала все це і ухвалила рішення.