— Я думала, що пекло — це бігати з немовлям до свекрухи в лікарню з контейнерами, — скаржиться Ганна подрузі, — але, виявляється, це були лише квіточки, пекло в нас зараз.

— А що таке? Ти ж казала, що вона почувається нормально, ви ж її в санаторій відправляли? — здивована приятелька.

— Почувається вона зараз добре, судячи з аналізів, бо сама вона тільки ниє та скаржиться, і в санаторії вона була, хоча нам це стало в дуже пристойні гроші, яких у нас зараз не дуже багато, — відповідає Ганна.

— Тільки тепер у мами чоловіка нова примха. Заявила, що вона не може й не повинна жити сама.

Їй там у санаторії якась сусідка розтлумачила, що тепер за нею має бути догляд, ледь не цілодобовий нагляд. Ні, йдеться не про доглядальницю, йдеться про те, що вона повинна жити з нами, і крапка. А я ж розумію, що це означатиме взагалі кінець нашого життя.

Ганні 39 років, чоловікові на два роки більше. Давно в шлюбі, у них двоє дітей зараз: доньці 14 років і синові 8 місяців. Подружжя завжди хотіло другу дитину, але боялося в іпотечну двокімнатну.

Лише виплативши іпотеку, купивши трикімнатну, Ганна нарешті буквально заскочила в останній вагон по віку. На світ зʼявився хлопчик, здоровий, але крикливий, набагато неспокійніший за свою старшу сестру.

Ганна з малюком справляється, доньку залучати до догляду за немовлям силоміць не хоче, тільки якщо та сама захоче щось зробити. Донька спочатку новину про те, що вона буде не єдиною дитиною, сприйняла болісно, тому Ганна й не тисне.

Зараз, здається, дівчинка стала спокійнішою, зрозуміла, що її становищу в сім’ї ніщо не загрожує: у новій квартирі в неї своя кімната, гуляти з братом її не змушують, загалом, проблеми з цим уже в минулому.

Не встигла Ганна видихнути, як з’явилися проблеми з матір’ю чоловіка. У літньої жінки своєрідний характер, Ганна «своєю» для неї так і не стала. Перші роки мати чоловіка активно намагалася втручатися у справи сім’ї та стверджувати свою перевагу над невісткою.

На щастя, жили чоловік із дружиною завжди окремо від неї, теплих стосунків між ними не вийшло, але й у бойкот чи гарячу фазу ворожнечі не переросло.

Три місяці тому у свекрухи стався напад, сама викликала швидку, поставили діагноз — мікроінфаркт, поклали в лікарню. І тут Ганні стало складніше. Свекруха нила, мало не прощалася із сином, скаржилася на все: на лікарняну їжу, на неуважність персоналу, на те, що від неї щось приховують.

Чоловік Ганни, якого мама виростила сама, хвилювався, переживав, що, у принципі, абсолютно нормально в такій ситуації. Ненормальним Ганна вважає тільки те, що свекруха й сама нервувала, і «грала на нервах» усім довкола.

У чоловіка складна й відповідальна робота, від його заробітку й успішної кар’єри подружжя зараз особливо залежить, оскільки Ганна сидить у декреті, а в них іще донька-підліток та іпотека на нову квартиру.

Відпрошуватися з роботи й летіти до мами в лікарню, тому що їй знову принесли на обід «гидоту», і вона сидить голодна, він не міг. Тож цю частину, як і спілкування з лікарем, довелося на себе взяти Ганні, добре що стаціонар, де свекруха лежала, не дуже далеко.

— Бігала з контейнерами й сином під пахвою. І добре, якщо раз на день, — згадує Ганна. — Іноді доньку посилала, але свекруха тут же дзвонила: а чому я сама не прийшла? А чи не треба мені з її лікарем поговорити, може, треба якісь ліки? А навіщо говорити, якщо вчора говорила? Загалом, дала вона нам жару.

Коли маму чоловіка виписали з лікарні, подружжя знайшло їй хороший реабілітаційний центр, свекруха вперто називає його санаторієм, а слідом за нею й інші так почали говорити.

Це приватна установа, з хорошою програмою. Як то кажуть, аби душа свекрухи була спокійна. Їздили туди щовихідних. А наприкінці перебування мама чоловіка і видала:

— Сама я жити більше не можу й не повинна. А раптом мені стане різко зле, і я вже сама не зумію зателефонувати у швидку? І взагалі, мені треба себе берегти, тож вирішуйте!

Свекруха ще й «милостиво» запропонувала синові з невісткою кілька варіантів, на які вона згодна. Мовляв, вибирайте, який вам зручніше, а я підкорюся, так і бути.

Біда в тому, що жоден з варіантів не влаштовує Ганну. Вона вважає їх нісенітницею взагалі.

Є літня жінка, якій 65 років, не інвалід, цілком оговталася, треба дотримуватися рекомендацій лікаря, приймати призначені препарати, і тільки.

— Загалом, перший варіант — свекруха переїжджає до нас, — усміхається Ганна. — Ага. От радість. Вона займає третю кімнату, а оскільки до кінця життя їй ще досить далеко, то або ми довічно із сином в одній кімнаті, або донька свого простору не матиме. Як вам? Це я не кажу вже про те, що я взагалі не хочу жити з нею в одній квартирі. І ніколи не хотіла.

— Або ви переїжджаєте до мене, — свекруха заплескала оченятами, — до мене. Онука? Вона й сама вже може жити, нудно стане — нехай їде до нас, а з малюком ви все одно в одній кімнаті.

— Ще краще, — робить круглі очі подруга Ганни. — Залишити дівчинку в трикімнатній саму? Жити зі свекрухою в 40 років, якщо в 25 ти цього не хотіла? Чудова пропозиція, треба брати, ага.

Свекруха запропонувала ще й третій варіант: поки їй настільки страшно, до неї переїжджає один син. А що, Ганна й онука удвох з одним немовлям не впораються?

Поживе якийсь час син із матір’ю, нічого поганого. На це Ганна і свекрусі, і чоловікові одразу сказала: поїде чоловік туди пожити — нехай і залишається там, буде розлучення.

Чоловік запропонував мамі здати її двокімнатну, а вони винаймуть їй однокімнатну десь недалеко від себе. Цей варіант не сподобався ані Ганні, ані свекрусі.

— Свекруха не захотіла, щоб у її квартирі чужі люди жили, — усміхається Ганна, — а ми не мільйонери, щоб іще й оренду платити за нікому не потрібну квартиру. Ми гроші не друкуємо, взагалі-то! До того ж, якщо вона поруч оселиться, це мало відрізнятиметься від філії пекла, де б я жила з нею в одній квартирі. І взагалі, я вважаю, що це дурість і примха!

— А послати її не можна?

— Я б послала, але мама — чоловіка. А він умовляє: вона ж у нас нещасненька, слабенька, їй нервувати не можна, її пожаліти треба, навколо неї танці треба з бубнами виконувати. Загалом, годування груддю я місяць тому згорнула остаточно, шкода, звісно, хотіла годувати довше, але… свекруха не дала.

Чому, незважаючи на дорослих дітей, деякі батьки вважають, що можуть втручатися в їхнє життя і диктувати свої умови, навіть якщо це йде врозріз із сімейним щастям синів і дочок?

Чи існує межа між любов’ю та егоїзмом, і як її відстояти, не зруйнувавши при цьому сім’ю? Поділіться думками, любі читачі.