– Так, виявляється, розлучення – це не лише неприємна, а й досить дорога справа, – думала Світлана, сидячи на кухні орендованої квартири.

– Ні, звичайно, є люди, які розлучаються цивілізовано: прийдуть до РАЦСу, подадуть заяву і за місяць уже вільні птахи. Але це не наш випадок.

Цей випадок був не такий. Чоловік Світлани звинуватив її у розвалі сім’ї, хоча жінка подала на розлучення після того, як сама, особисто, переконалася в тому, що чоловік їй зраджує.

Причому давно – настільки давно, що у його пасії є півторарічна дитина.

До речі, як з’ясувалося пізніше, саме Римма – дама серця її чоловіка – подбала про те, щоб Світлана нарешті дізналася про невірність Миколи.

Очевидно, роль матері-одиначки її не влаштовувала. Вона хотіла, окрім дитини, мати чоловіка, квартиру та гроші. Загалом Римма і не приховувала від Світлани своїх цілей, коли підстерегла її після роботи.

А коли Світлана подала на розлучення, Микола заявив, що вона може вирушати з квартири на всі чотири сторони.

– З двадцяти шести років, поки ми були в шлюбі, ти працювала лише вісімнадцять. І то половину цього – на пів ставки. Про який поділ майна ти можеш говорити? – усміхнувся Микола.

– А те, що я подарувала тобі двох дітей, та сиділа з ними в декреті? Ти цього не враховуєш? А те, що ти жодного разу за ці двадцять шість років навіть сміття не виніс, не кажучи вже про прибирання, ремонт та інші побутові речі? – Запитала Світлана.

– А все це було твоїм обов’язком. Я гроші заробляв, – відповів чоловік.

– Я вісімнадцять років теж заробляла, причому, саме у ці роки ми виплачували іпотеку.

– Що ти там заробляла! Копійки! Не хочеш йти просто так, значить, підеш за рішенням суду. Мій адвокат про всяк випадок уже всі документи підготував, з яких ясно, що ти і діти майже весь час жили на моєму утриманні, – повідомив Микола.

– Ну, і що тепер робитимеш? – Запитала Світлану Галя – її подруга.

– З квартири я пішла, коли він притягнув туди Римму з дитиною. Орендувала цю студію, заплатила за три місяці вперед – віддала все, що в мене було.

– Грошей на адвоката у мене немає, я думала, що сама зможу себе захистити. А тепер бачу, що ні. Мене його адвокат у суді розмаже, і я справді можу залишитися з голою п’ятою точкою.

– А діти що кажуть?

– Запитала Галя.

– Що кажуть? Віка нещодавно стала мамою, сидить у декреті, їй не до моїх проблем. Артем також живе своїм життям.

– Він до нас уже два роки не приїжджав – так зателефонує: Як справи? Як здоров’я? Мені здалося, що йому на наше розлучення та інші проблеми взагалі фіолетово, – відповіла Світлана.

– Ось так ростиш діток, а в результаті вихлоп – нуль, –  зітхнула Галя.

– Я на них не ображаюся: у них своє життя, а ми для дітей – це минуле. Не дзвонять, не скаржаться ні на що –  вже добре.

– Значить, у них все гаразд. Грошей я в сестри позичу. Вони з Борисом ремонт хотіли робити, але відклали до літа. Гроші у них є.

– Послухай, Світлано, а чому твій батько так дивно у заповіті все поділив: Людмилі – двокімнатну квартиру, а тобі – дачу, скажімо чесно, не в дуже гарному стані. Чому не порівну?

– Він, коли ще був живий, пояснив:

– У тебе, Свєта, діти вже виросли, з дому розлетілися. Сюди навряд чи повернуться. А у Люди ще школярі – поки їх виховаєш, будь-що може статися.

– Нехай у них буде подушка безпеки. Тим більше, що Люда на дачу приїжджає раз на рік за обіцянкою, а ти  любиш свої квіти.

– Дивно, звісно, ну хоч якась логіка в цьому є. Скажи, а Микола на дачу не претендує? – Запитала Галя.

– Підозріло, але ні.

Людмила грошей не дала.

– Послухай, сестричко, ну, немає у нас зараз вільних. Ті, що на ремонт відкладено, у банку лежать. Боря не зніматиме. А так, ми живемо від зарплати до зарплати.

Звернулася Світлана до двоюрідної сестри Оксани.

– Ні, Свєточко, вибач, але нічим допомогти не можу. Звідки гроші в сім’ї із двома дітьми-підлітками? На хлопчаках все ніби горить. Я вже на всьому заощаджую.

Грошей на адвоката дала та сама Галка. Вона переказала подрузі тридцять тисяч.

– Віддаси, коли зможеш. Пам’ятаєш, я тобі казала, що твоя рідня використовує тебе у своїх цілях? А ти стверджувала, що це сім’я, що треба допомагати родичам, підтримувати їх. Взаємомовиручка!

– Тільки рятувала завжди ти! Ти з їхніми дітьми сиділа, ти в борг давала без віддачі, ти три роки доглядала за матір’ю.

Галя мала рацію. Світлана насправді в сім’ї була як паличка-виручалочка. Особливо, коли спочатку син, а потім і дочка, закінчивши школу, поїхали з дому.

– Світлано, ну що, тобі важко чи що? Ми з Борею на річницю хочемо на чотири дні в Карпати махнути. Ми там познайомилися. Наглянь за дітьми, – просила сестра.

І Світлана погоджувалася.

– Свєточко, ми до тебе на дачу з хлопчиками приїдемо? Ненадовго, на кілька тижнів. У мене відпустка, а сидіти влітку з дітьми у місті в таку спеку неможливо, – дзвонила Оксана.

І Світлана два тижні готувала, прибирала, мила посуд, купувала продукти та ще дивилася, щоб хлопці не витоптали весь город.

Оксана весь цей час проводила в гамаку, або в альтанці – залежно від того, де в той час був затінок.  Щоправда, іноді вона забирала синів і йшла на кілька годин на річку.

Коли гості їхали, Світлана могла зайнятися своїми справами і справді відпочивала на дачі. Тим більше, що чоловік приїжджати сюди не любив – так, кілька разів за літо привозив своїх друзів на шашлики.

Так, нею користувалися. А зараз, коли допомога була потрібна Світлані, у всіх виявилися свої справи та турботи.

– Як захищатись думаєш? – Запитала подруга. – У тебе є документи на квартиру?

– Звісно, є. Я ж не бозмозгла , перед тим як з дому піти, перебрала все, що зберігала: іпотечний договір, чеки щомісячних платежів. Вони вицвітають, то я одразу ксерокопії робила. Усі документи у мене ось у цій теці.

– Миколі я тільки копії залишила, і то не всі – нічого його адвокату життя полегшувати. Усі перекази йшли з моєї карти.

– Так було зручніше: я отримувала зарплату п’ятого, а платіж у нас був сьомого. Навіть, коли три роки не працювала – Коля мені на карту з авансу заздалегідь гроші переказував.

– Тобто квартиру, швидше за все, вам поділять навпіл, – сказала Галя.

– І не лише. У Миколи ще машина є. Раніше була старенька, вітчизняна, а два роки тому він собі купив іномарку. Я в моделях не розуміюся, але він віддав за неї майже мільйон.

– І гроші у нього на рахунку також є. Адже ми жили практично на мої: я і продукти купувала, і все інше. Коля мені лише на комуналку переказував.

– Отак і вийшло, що в мене накопичень – з мишачий хвостик, а в нього вісімсот тисяч. Він тут, коли дізнався, що я на поділ майна подала, хотів їх зняти і приховати, але йому пояснили, що метатися пізно – навіть, якщо зараз все витратить, половину доведеться мені віддати.

– Знаєш, як він репетував! Заявив, що найняв найдорожчого адвоката, який доведе, що все це куплено на його  гроші, а мене він після суду «голою до Африки відправить».

Світлана також знайшла адвоката – спокійну тиху жінку середніх років. Та прийшла на засідання суду у сірому діловому костюмі з мінімумом косметики.

Її вигляд контрастував з тим, як виглядав адвокат Миколи – нахабний лощений чоловік, який поводився так, ніби він щойно прилетів із Вашингтона, а до зали районного суду потрапив виключно через непорозуміння.

Адвокат Миколи виступав, закликаючи до присутніх свідків, зачитував цитати з кредитного договору, приголомшував документами.

За його словами, виходило, що Світлана взагалі не мала жодного відношення до сімейного майна, яке зароблено та накопичено лише непосильною працею Миколи Володимировича Громова.

Адвокат Світлани говорила тихо, називала статті закону, через секретаря передавала судді документи для ознайомлення.

Світлана трохи зажурилася: їй здавалося, що шальки терезів схиляються на бік Миколи.

Проте суддя за довгі роки бачив і не таких артистів, які працюють на публіку, тому виступ адвоката відповідача не вразив. А ось аргументи другої сторони, підкріплені документами, відіграли свою роль.

Рішення суду було оголошено після годинної перерви: квартира, машина і ті вісімсот тисяч були визнані спільно нажитим майном, яке слід було розділити п’ятдесят на п’ятдесят.

Крім того, Миколі потрібно було сплатити судові витрати та компенсувати витрати Світлани на адвоката.

– Ти постривай, не радуйся, я на перегляд подам, – погрожував колишній чоловік.

Але чомусь не подав.

За пів року Галина допомагала Світлані обирати квартиру.

– А навіщо тобі двокімнатна? В іпотеку влазиш. Візьми однушку – тобі на неї якраз вистачає, – радила подруга.

– Не хочеться тіснитися. І, хто знає, може, діти, онуки у гості приїжджатимуть, – відповіла Світлана. – Виплати розрахували на вісім років, а до пенсії мені дванадцять, тож встигну розплатитися.

І ось що цікаво: як тільки серед родичів пролунала чутка, що Світлана суд виграла і гроші отримала, на неї відразу посипалися прохання:

– Сестричко, ми ремонт робимо, у нас на кухню не вистачає. Додаси тисяч двісті?

– Світлано, хочу хлопців до табору в Карпати  відправити. Сама розумієш, дві путівки, це для нас дорого. Оплати, будь ласка, хоча б одну. Все-таки хлопці тобі двоюрідні племінники.

– Світлано, Грицько хоче машину поміняти, на цій вже ніяково на роботу їздити – стара. Не допоможеш? У борг! Віддамо обов’язково.

Світлана всім відповідала однаково:

– Нема в мене грошей. Сама у банку в борг беру. Під відсотки! Ось, якби ви всі скинулися і допомогли мені купити квартиру, я б вам була дуже вдячна.

Не відразу, поступово, але Світлана відучила рідню від того, що вона їм усім винна.

І тепер на прохання:

– Світлано, Лєрочка наступного тижня виходить заміж, приїжджають сім чоловік родичів нареченого. Нехай вони тиждень у тебе поживуть, ти ж одна, – вона відповідала:

– Не можу, мене в цей час вдома не буде – треба на дачі паркан пофарбувати і відремонтувати ґанок. Може, ви в ці вихідні приїдете до мене? Гриша ґанок полагодить, ми з тобою паркан пофарбуємо, тоді зможу вам допомогти.

Але ні лагодити ґанок, ні фарбувати паркан ніхто не хотів. Тож на допомогу Світлани могли тепер розраховувати лише справжні друзів. Як кажуть, помоглося нашій мамі…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.