– Оленко, не плач. Все буде добре, – Валерій Миколайович обійняв мене за плечі, коли я плакала на кухні після чергової сварки з його сином.

По-батьківськи. Тоді я зрозуміла, що полюбила свекра більше, ніж свого чоловіка. Не як жінка чоловіка, а як  дочка батька, якого в мене ніколи не було.

– Я більше не можу, Валерію Миколайовичу. Ігор знову не прийшов ночувати. Втретє за тиждень!

– Тихіше, доню. Я поговорю з ним.

Доню. Це слово різало по серцю сильніше, ніж чергова зрада чоловіка. Мій батько пішов, коли мені було три роки. Просто зібрав речі та зник. Мама казала, що знайшла іншу. Я його навіть не пам’ятаю.

Виросла я без батька. Мама працювала на двох роботах – касиркою в супермаркеті вдень, прибиральницею в офісах – уночі.

Часу на мене не було. Ключі на шиї, обід у холодильнику, уроки сама. Ніхто ніколи не вчив мене, як повинен поводитись справжній чоловік. Нема з кого було брати приклад.

Тому, коли зустріла Ігоря на дні народження подруги, подумала – ось воно, щастя. Гарний, привабливий, з машиною.

Квіти дарував, у кіно водив. А те, що після третьої чарки ставав грубим – то всі мужики такі. Нормально. Я так вважала.

Після весілля стало гірше. Ігор працював менеджером у автосалоні. “Клієнтів розважати – частина роботи”, – говорив.

Приходив додому під мухою майже щодня. Падав на диван із пінним, вмикав футбол. Якщо вечеря не готова – скандал. Якщо готова, але не та, – теж скандал.

– Що за помиї? – жбурляв він тарілку. – Моя мати готує у сто разів краще!

– То йди до мами! – Огризалася я спочатку.

– Заткнися! Хто у хаті господар?

А Валерій Миколайович виявився іншим. Перший раз я це зрозуміла, коли Ігор вкотре “забув” забрати доньку з садка.

Дзвонила, не брав слухавку. На роботі сказали – поїхав із клієнтом. Довелося відпрошуватись з роботи, мчати через все місто.

Варя стояла одна біля воріт садка, вихователька чекала поряд.

– Вибачте, чоловік мав забрати…

– Наступного разу залишу дитину в поліції! – відрізала вихователька.

Вдома Ігоря не було. З’явився опівночі, ледве ноги волочив.

– Де ти був? Варя в садку до вечора просиділа!

– Відвали! Клієнта возив. Гроші заробляв!

Вранці зателефонував Валерій Миколайович:

– Оленко, я чув, учора проблема була. Давай я Варю забиратиму? У мене є вільний час.

– Валерію Миколайовичу, мені ніяково…

– Яке ніяково? Внучка ж! А Ігор… – він замовк.

– Чоловіки інколи безвідповідальні. Але сім’я – це святе.

З того дня він забирав Варю щодня. Привозив додому, грав із нею, доки я готувала вечерю. Казки читав, уроки перевіряв. Те, що мав робити батько.

Поступово саме він став моєю опорою. Зламався кран – Ігор відмахувався: “Завтра сантехніка викличу”. Завтра ніколи не наставало. Валерій Миколайович приїжджав за годину з інструментами.

– Чоловік повинен вміти все робити своїми руками, – говорив, закручуючи гайки.

Потрібно було зібрати шафу для кімнати доньки. Ігор подивився на коробки:

– Руки не з того місця ростуть. Майстрів найму.

Валерій Миколайович прийшов у вихідний із ранку. Зібрали разом, я подавала деталі, він пояснював, як що кріпиться.

– Молодець, Оленко! Швидко схоплюєш!

Від його похвали ставало тепло. Наче тато хвалить за п’ятірку в щоденнику. Той тато, якого не було.

– Тату, ти її балуєш! – бурчав Ігор, коли застав нас за збиранням кухонних полиць.

– Сину, я просто показую, як треба ставитись до сім’ї, – спокійно відповів батько.

І я бачила в його очах сором. Сором за сина, який виріс не таким, як хотілося.

Найгірше було, коли я втратила малюка. Друга дитина, на яку ми так чекали. Ігор відвіз мене до лікарні, залишив там.

– Зателефонуй, коли випишуть. Я на роботу.

Три дні я пролежала сама. Медсестри співчутливо хитали головами – не перша така. На третій день прийшов Валерій Миколайович. З квітами, з їжею в контейнерах.

– Чому не подзвонила мені?

– Ніяково…

– Дурниці! Ти ж, як дочка мені!

Забрав додому, посадив на диван, накрив пледом. Ігор з’явився увечері.

– Ну що, оговталася? Буває. Ще спробуємо.

І пішов до друзів. “Відволіктися треба”, – кинув на ходу.

А Валерій Миколайович залишився. Просидів зі мною всю ніч. Тримав за руку, коли я плакала. Заварював чай із м’ятою. Розповідав, як вони з дружиною втратили першу дитину.

– Плач, доню. Це потрібно пережити. Виплакати. А потім житимете далі.

Доню. У мене стискалося серце від цього слова. У двадцять вісім років у мене з’явився батько. Який дбав, підтримував, навчав. Все, чого не було у дитинстві.

Після лікарні я довго не могла прийти до тями. Ігор сердився:

– Скільки можна скиглити? Подумаєш, проблема!

Валерій Миколайович приїжджав щодня. Привозив фрукти, готував обід, доки я лежала. Возив на процедури до лікаря.

– Все налагодиться, доню. Головне – не опускати руки.

Якось почула їхню розмову на кухні. Не підслухувала спеціально – йшла по воду.

– Тату, вистачить її няньчити! Вона вже місяць удома сидить!

– Ігорю, твоїй дружині потрібна підтримка. Де ти був, коли вона лежала в лікарні?

– Працював я!

– Брехати тільки не треба. Сусіди бачили тебе в барі з якоюсь дівкою.

– Це була клієнтка!

– Сину, я не сліпий!” І не безглуздий! Олена – гарна дружина. Розумна, гарна, господарська. Варю чудово виховує. Цінуй її.

– Та я знаю!

Але не цінував. Дедалі частіше затримувався. Дедалі частіше ночував невідомо де. А я все більше прив’язувалася до Валерія Миколайовича.

Чекала на його дзвінків більше, ніж на чоловіка. Тішилася його приходу. Радилася з будь-якого питання.

– Валерію Миколайовичу, як думаєте, Варю на англійську віддати, чи на танці?

– А що сама дівчинка хоче?

– Каже, і те, і те.

–  Давай спробуємо порадити їй вибрати. Але пояснимо – якщо вибере, ходити треба буде, не кидати.

Ігор у вихованні доньки не брав участі. “Жіноча справа”, – відмахувався.

Я все частіше ловила себе на думці: “Чому Ігор не такий, як його батько? Чому не дбайливий, не уважний, не відповідальний?”

На батьківських зборах у садочку Валерій Миколайович сидів поряд зі мною. Ігор знову “працював”. Вихователька зверталася до нас, як до сімейної пари. Я не виправляла. Мені подобалося відчувати поряд надійне чоловіче плече.

– Варя дуже здібна дівчинка. З дідусем букви вчить?

– Так, ми щодня займаємося, – відповів Валерій Миколайович.

Ми. Як звичайно це прозвучало. Ми – сім’я. Він, я та Варя. А Ігор – начебто сторонній.

Вдома я спіймала себе на страшній думці. Уявила, що Ігоря немає. Що я одружена з людиною, схожою на Валерія Миколайовича.

Який приходить увечері додому, а не в бар. Який цікавиться, як минув день. Який лагодить крани і збирає меблі. Який називає мене донечкою і обіймає по-батьківські.

Стало соромно. Не можна так думати. Це ж свекор! Батько мого чоловіка! Але серцю не накажеш. Я любила  його. Не як чоловіка, як батька, якого ніколи не було.

Переломний момент стався на день народження Варі. Їй виповнилося п’ять. Я весь день готувала, оздоблювала квартиру. Валерій Миколайович допомагав – надував кульки, вішав гірлянди.

– Тато прийде? – Запитала Варя.

– Звісно, сонечко. Він обіцяв.

До третьої години зібралися гості – діти з садка з батьками. Ігоря не було. Дзвонила – телефон вимкнено.

О четвертій почали без нього. Валерій Миколайович взяв на себе роль ведучого – грав із дітьми, показував фокуси. Варя сяяла.

– Дідусю, ти найкращий!

О шостій, коли гості розійшлися, з’явився Ігор. Не тверезий. З пом’ятою фізіономією, та рожево-синіми плямами на шиї.

– Де свято? Що, вже все?

– Тату! – Варя кинулася до нього, але він її відштовхнув.

– Відчепись! Голова болить!

Донька заплакала. Валерій Миколайович підняв її на руки:

– Не плач, сонечко. Батько втомився просто.

– Не лізь не в свою справу! – закричав Ігор. – Це моя дочка!

– Твоя? А де ти був, коли твоя дочка на тебе чекала?

– Працював!

– Із синцями від поцілунків на шиї працював?

Ігор поліз чубитись. Валерій Миколайович легко його скрутив, посадив на стілець.

– Протверезієш – поговоримо. Олена, забирай Варю в кімнату.

Я забрала злякану дочку. Укладала спати, співала колискову. За стіною лунали голоси – Валерій Миколайович вичитував сина.

За годину він постукав:

– Можна?

– Звісно.

– Варя спить?

– Так. Наплакалася та заснула.

– Вибач його, Олено. Я не знаю, де я помилився у вихованні.

– Ви не винні. Ви чудовий батько. Просто… просто Ігор сам вибрав таке життя.

– Ти заслуговуєш на краще.

– Я знаю. Але куди я піду? З дитиною, без житла.

– Оленко, ти завжди можеш розраховувати на мене. Хоч би що трапилося.

Він обійняв мене. Як батько, дбайливо. І я розплакалася. Виплакувала образу на чоловіка, біль від самотності, тугу за батьком, якого не було.

– Тихіше, доню. Все налагодиться.

– Валерію Миколайовичу, чому… чому Ігор не такий, як ви?

Він сумно посміхнувся:

– Мабуть, надто балував у дитинстві. Мати рано пішла із життя, я один виховував. Все дозволяв. Думав – аби щасливим ріс. А виростив егоїста.

– Не кажіть так. Ви чудовий батько.

– Для тебе може бути. А для нього – ні.

Зараз, коли це думаю, розумію – це було зізнання. Що він також вважає мене дочкою більше, ніж Ігоря сином.

Після того дня народження я вирішила розлучитися. Але страшно було робити цей крок. Валерій Миколайович підтримав:

– Правильно вирішила. Допоможу і з житлом, і з грошима. Головне – не бійся.

Коли сказала Ігореві, він тільки знизав плечима:

– Ну, й вали. Знайду кращу.

Навіть не спробував утримати. Наче я річ, яку можна замінити.

Суд, поділ майна, переїзд на орендовану квартиру – весь цей час Валерій Миколайович був поруч. Возив інстанціями, наймав адвоката, допомагав з переїздом.

– Доню, може, не треба винаймати? У мене будинок великий, місця вистачить.

– Валерію Миколайовичу, не правильно це. Що люди скажуть?

– А мені начхати на людей. Ти з Варею – моя сім’я.

Але я відмовилася. Треба було навчитися жити самотужки. Хоча б спробувати.

Минуло три роки. Варі вже вісім. Ігор з’являється раз на місяць – аліменти справно платить, Валерій Миколайович простежив. Нову сім’ю не завів – все по барах вештається.

А Валерій Миколайович приходить до нас щодня. Варю зі школи забирає, уроки робить, вечеряти лишається. У вихідні возить на дачу, вчить город садити.

– Дідусю, а чому ти з нами не живеш? – спитала якось Варя.

– Не зручно мамі буде.

– А здається, зручно! Справді, мамо?

Я почервоніла. Справді, чому ж ні? Він більше часу у нас проводить, ніж удома. Варя його обожнює. Я… я люблю його, як батька, якого ніколи не було.

– Валерію Миколайовичу, а може, правда переїжджайте? У нас кімната є вільна.

– Серйозно?

– Серйозно. Ми ж родина.

Він переїхав за тиждень. Сусіди косяться – чоловік похилого віку живе з колишньою невісткою. Але нам начхати. Ми знаємо правду, він мені батько, а я йому дочка.

Увечері сидимо на кухні, п’ємо чай. Валерій Миколайович розповідає про роботу – він досі консультує у своїй фірмі. Я про свої справи в офісі. Варя прибігає, сідає до діда на коліна, показує малюнки.

– Дивися, діду, я нашу сім’ю намалювала!

На малюнку три фігурки, що тримаються за руки. Вона, я та Валерій Миколайович.

– А тато де? – питаю обережно.

– А він не наша сім’я. Він просто тато. А сім’я – це ми.

З дитячих вуст – істина. Сім’я – це не завжди кревна спорідненість. Це ті, хто поруч щодня. Хто підтримує, дбає, любить.

– Оленко, я хотів спитати…

– Валерій Миколайович зам’явся. – Може, оформимо опікунство? Ну, щоб офіційно…

– Що?

– Удочерити тебе хочу. Офіційно. Щоб ти точно знала, що в тебе є батько.

Я розплакалася. У тридцять один рік у мене нарешті з’явиться тато. Справжній. Який навчив мене, яким має бути чоловік. Який показав, що таке піклування. Який називає донечкою і обіймає по-батьківськи.

– Так! Звісно, так!

Варя заплескала в долоні:

– Ура! Тепер дідусь буде ще й дідусем-татом!

Ось так дивно склалося життя. Вийшла заміж за одного, а батька знайшла в іншому. Не правильно любити свекра більше за чоловіка? Можливо.

Але я не можу інакше. Валерій Миколайович дав мені те, чого ніколи не було – батьківську любов.

А Ігор… Ігор залишився вічною дитиною. Що так і не навчився брати відповідальність за сім’ю. Не навчився любити та дбати. Не став чоловіком.

Іноді думаю – може, все на краще? Якби не невдалий шлюб, не зустріла б Валерія Миколайовича. Не дізналася б, що таке справжня батьківська турбота.

Тепер я знаю, якого чоловіка хочу для Варі. Такого, як її дідусь, а мій названий батько. Надійного, дбайливого, відповідального.

Який буде лагодити крани, та збирати меблі. Який не забуде про день народження дочки. Який  обійме у скрутну хвилину.

Такого, як батько, який з’явився, коли я вже зневірилася.

Дякую, тату! За все!

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.