Коли онук занедужав я принесла з дому свіжий суп, кашу та запечені яблука. Я хотіла бути корисною. Але невістці це не сподобалось. Додому я йшла з важким серцем. Чого-чого, а такого я від рідних людей не очікувала.

Я подивилась на Руслана, але він уникав мого погляду. Мені здалось, що він навмисне зосереджено ріже котлету, бо не хоче бачити, як мої очі заливає сльоза.

Він — моя єдина дитина, мій єдиний спогад про чоловіка, який зник з мого життя, як туман, залишивши мене з п’ятирічним сином і порожнечею в душі.

Я працювала на двох роботах, шила ночами, вчила з ним уроки, аби він ні в чому не відчував нестачі. Моя любов до нього була безмежна, і я була впевнена, що він це знає.

Хіба я просилась до них у гості? Хіба я телефонувала їм щодня? Навпаки — я мовчала. Навіть коли серце кололо від туги, я змушувала себе триматися на відстані. Я пам’ятаю, як моя свекруха втручалася у наше з чоловіком життя, і як мені було від цього важко. Я не хотіла повторювати цю помилку.

Але як не прийти, коли онук занедужав? Я принесла суп, яблука, печене м’ясо й кашу. І ще гроші — 500 гривень, бо Руслан казав, що цього місяця у них напряг із виплатами. Прийшла з добрим серцем, наповненим турботою. А вийшла — з важким.

Я стояла в коридорі з торбами в руках, і слова Марійки пронизували мене. «Що ви хотіли? Показати, що ви — господиня, а я — ніхто? Ваш син давно дорослий, йому не потрібні каші у лотках».

Її голос був гострий, а в очах — лють. Руслан мовчав, і ця тиша була найгіршим моментом. Він просто дозволив їй говорити. Мій син, моя опора.

Я йшла додому мов у тумані. Не могла дихати, не могла думати. Я зайшла в аптеку не по ліки, а просто, щоб перепочити. Сіла на лавку біля ринку, де голуби кружляли навколо, мабуть, думали, що я принесу хліба. «І що ти хочеш від мене, Марійко? — шепотіла я подумки. — Щоб я зникла? Щоб не дихала поряд?»

Два дні я не знаходила собі місця. Нарешті, наважилась зателефонувати Руслану.

— Мамо, я знаю, що ти не хотіла зла. Але Марійка трохи втомлена, — його голос був тихим, винним.

— Вона мене терпіти не може, сину, — вирвалося у мене.

— Мамо… не говори так…

— То скажи мені, Руслане, я дійсно все зіпсувала у твоєму житті?

— Що? Ні! Ти мені все дала, мамо. Просто… просто між вами якась стіна. І я між ними.

«Я між ними». Ці слова прозвучали, як вирок. Я перестала дзвонити, щоб не бути нав’язливою. Я взяла в бібліотеці книжку з психології, де було написано: «Не вимагайте любові, дайте простір. Але залишайтесь поруч». Але як залишатись поруч, коли тебе уникають?

Я почала відволікати себе. Записалася на курси малювання для початківців. Мої руки, звиклі до шиття та праці, несміливо тримали пензля. Я малювала соняшники, що символізували для мене сина — завжди тягнувся до світла, але зараз стояв, наче спиною до мене.

Потім я пішла на танці для літніх людей. Я, Оксана Степанівна, у свої шістдесят, рухалась у ритмі вальсу, намагаючись відігнати думки про сина та невістку. Я навіть стала волонтером у притулку для тварин, де моя любов, яку я не могла віддати своїй сім’ї, знаходила вихід.

Минуло три тижні, наповнені новою рутиною. І ось, одного ранку — дзвінок.

— Мам, привіт. Ти вдома?

Моє серце затремтіло. Я сказала «так», хоча в душі все змішалося. Вони прийшли вдвох. Марійка тримала торбинку з пиріжками.

— Це вам. З яблуками. Знаю, ви любите, — тихо сказала вона.

Ми сіли за стіл. Руслан почав вибачатися. Я дивилась на нього, на його змучене обличчя, і розуміла, що він справді був між двома вогнями. Марійка теж заговорила. Вона сказала, що в моїй турботі вона бачила оцінку її як господині, як матері. І це її коле.

— Ми всі трохи лякаємо одне одного, правда ж? — усміхнулась я. — Але, може, давайте не як вороги. А як жінки, які хочуть одного — щастя для Руслана?

Вона кивнула. Ми домовились.

Я продовжувала жити своїм життям. Вже не ходила в бібліотеку шукати порад, бо зрозуміла, що головний розділ у моєму житті я пишу сама. На курсах малювання я познайомилася з дивовижною жінкою — Валентиною. Вона була вчителем на пенсії, і її життя також було сповнене важкості. Її дочка виїхала за кордон і практично не підтримувала з нею зв’язок.

— Знаєш, — сказала мені якось Валентина, — іноді ми так сильно любимо, що ця любов стає для наших дітей тягарем. Вони бояться, що не зможуть відповідати нашим очікуванням, і тому відштовхують нас.

Ці слова зачепили мене. Я згадала, як я сама хотіла, щоб Руслан був найкращим, найуспішнішим. Можливо, моя любов була не просто любов’ю, а іще й невидимим тягарем, який я покладала на його плечі.

Я почала дзвонити Руслану, але не щоб запитати, як він, а щоб розповісти, як пройшов мій день. Я розповідала йому про свої картини, про смішні випадки на танцях. Я говорила про себе, а не про них. Це змінило динаміку наших розмов. Він почав сам запитувати: «А що сьогодні малювала, мамо?», «Ну і як там твої танці?».

Одного вечора, коли я повернулася з притулку для тварин, у двері хтось подзвонив. На порозі стояла Марійка. Вона була в домашньому халаті, втомлена, але в її очах не було ворожості.

— Оксано Степанівно, у вас є рецепт тієї каші? Малий її просить.

Я запросила її на чай. Ми сиділи на кухні, і вперше я відчула, що між нами не стіна, а місток. Вона розповідала мені про свої проблеми на роботі, про дитячі витівки. Я розповідала їй про свої страхи, про те, як мені було важко самій виховувати сина.

— Я завжди думала, що ви така сильна, що вам все легко вдається, — сказала вона тихо. — А я… я постійно відчуваю, що я недостатньо добра.

— Жінки завжди так думають, — усміхнулась я. — Ми завжди ставимо до себе завищені вимоги.

Тієї ночі я зрозуміла, що наші конфлікти були не про кашу чи гроші. Вони були про невидимі дірки, які ми обоє носили в собі. Я — дірку від самотності, яку я так боялась показати; вона — дірку від невидимого порівняння, яке вона сама собі вигадала.

Тепер я не заходжу без дзвінка. І не приношу їжу, якщо не просять. Зате іноді Марійка сама дзвонить: «Оксано Степанівно, у вас є рецепт тієї каші? Малий її просить».

А я усміхаюсь. І кажу:

— Є. Але рецепт не головне. Головне — варити з любов’ю.

Ми навчилися поважати один одного, і головне — навчилися бачити один в одному людину, а не роль. Я перестала бути «ідеальною свекрухою», а вона — «ворожою невісткою». Ми стали двома жінками, які люблять одного чоловіка — одного як сина, іншого як чоловіка. І ця любов, як ніщо інше, навчила нас знаходити спільну мову, будувати містки там, де колись були стіни.

Я зрозуміла, що справжня любов — це не про контроль, а про довіру. Не про жертви, а про простір. І що іноді потрібно просто відпустити, щоб потім знову знайти один одного, але вже на новому, більш глибокому рівні.

Я дивлюсь на свої картини, на яких соняшники вже не стоять спиною, а дивляться на світло, і знаю, що мій син, моя невістка і я, ми всі вчимося жити у цьому світі. І що все буде добре.

Але чи справді наша історія завершилася? Чи просто перейшла на новий етап, де затишшя може знову змінитися на бурю? Я досі думаю про це.

А ви що думаєте? Чи може бути справжня дружба між свекрухою і невісткою, чи це завжди буде крихкий мир, що тримається на компромісах? І що, на вашу думку, головне, щоб запобігти таким конфліктам у сім’ї? Я дуже б хотіла дізнатись вашу думку.

Джерело