Відтоді, як не стало мого чоловіка, мені соромно було навіть подумати про побачення. Хіба личить вдові, та ще й не молодій, мріяти про нове кохання? Мені шістдесят три, а вже рік, як я живу без Матвія.

Самотність поселилася у моєму будинку так само, як і пил — непомітно, але вперто. Я наче ходила, готувала, прибирала, але всередині — мов усе вигоріло.

Мене ніщо не тішило. Навіть вишневий сад за вікном, який раніше любили обидвоє, став мені байдужим. Коли я бачила, як весною він зацвітає, мені здавалося, що це насмішка природи над моєю спустошеною душею. Адже Матвій щороку приносив мені першу гілочку, і вона стояла у вазі на нашому столі, як символ нашої весни.

— Мамо, ти маєш бути ближче до нас, — повторював мій син Віталій під час кожного телефонного дзвінка. — Давай до нас. Є окрема кімната, онуки тебе обожнюють.

Я завжди відмахувалась.

— Я б вам тільки заважала. Мені тут добре.

Насправді мені просто лячно було залишити дім, у якому ми з Матвієм прожили сорок років. Тут кожен скрип підлоги був мені знайомий. Тут пахло ним, його улюбленою сушеною м’ятою, яку він збирав на лузі, його старими книгами.

Я пам’ятала, як ми вибирали шпалери для кухні, як він сам майстрував полицю для спецій, як ми сварились через дрібниці, а потім мирились за чашкою чаю. Кожен куток цього дому був просочений нашою історією. Коли я чула, як скрипить старий диван у вітальні, мені здавалося, що він теж сумує за Матвієм.

Але найбільше я відчувала його відсутність увечері. Ми завжди разом виходили на прогулянку, пили чай на веранді, говорили про день, що минув, про дітей, про плани на завтра, які тепер ніколи не справдяться. Тепер я виходила сама. Лише з Манюнею — так я називала нашу руду таксу, яка замінювала мені діалог. Вона була нашим спільним подарунком на десятиліття, і тепер, дивлячись на її рудий хвіст, що виляв, я бачила і його усмішку.

Одного вечора я йшла знайомою стежкою через парк, де колись ми з Матвієм любили гуляти. День був теплий, вечір — тихий, сонце вже майже сіло за обрій, залишаючи після себе ніжні рожеві та помаранчеві відтінки. Я сіла на ту саму лавку, де ми з Матвієм колись пили каву з термоса, і згадувала, як він розповідав мені про свої рибальські пригоди.

— Все добре, моя хороша, — сказала я тихо Манюні, яка притихла поруч, поклавши голову мені на коліна.

І тут із-за повороту з’явилась велика чорна собака, схожа на лабрадора — енергійна, гавкаюча, не на повідку. Вона летіла просто на нас. Я мало не злетіла з лавки, серце підскочило до горла, а Манюня затремтіла, притиснувшись до мене.

— Рекса! Стій! — закричав хтось чоловічим голосом.

Собака, почувши команду, зупинилася за метр від нас, махнула хвостом, немов вибачаючись, і повернула назад. За нею підтюпцем ішов чоловік — років сімдесяти, у спортивному костюмі, з трохи задиханим виглядом і з палицею в руці.

— Перепрошую, я не встиг надіти повідок, — сказав він, захекано. — Вона добра, просто дуже радіє, коли бачить нових людей.

Я стояла, тримаючи Манюню на руках, і намагалась вгамувати серцебиття.

— Це вже не нові люди, а якісь “перестрашенці”, — відповіла я, намагаючись не нервуватись. Голос мій, однак, тремтів.

Він усміхнувся, і його обличчя, змережане зморшками, здалося мені дивно знайомим.

— Вибачте. Я — Микола. Іноді ми трохи нахабні з Рексою. Вона вважає, що весь парк — це її особисте володіння.

Я кивнула, не знаходячи слів, і, притискаючи Манюню до себе, пішла додому. Мені було потрібно швидше опинитися у безпеці, у своєму звичному світі. Поки я йшла, я відчувала його погляд на своїй спині. Я навіть обернулась і побачила, як він стоїть, дивиться мені вслід, а Рекса, вже на повідку, сидить поруч.

А через кілька годин, коли я вже була вдома, я зрозуміла, що на зап’ясті немає годинника. Того самого, що подарував мені Матвій на наше срібне весілля. Середній розмір, світлий циферблат, шкіряний ремінець, який вже потемнів від часу. Це був не просто годинник — це була частинка нашого життя.

Я перекопала всю оселю, перевернула все догори дном. Даремно. Сльози навернулись на очі, коли я зрозуміла, що його немає. У відчаї я одягла старий плащ і пішла з ліхтариком назад у парк. Промокла, бо впала дрібна, холодна мряка. Я шукала його під кожним кущем, під кожною лавкою, але нічого не знайшла.

Руки трусилися. Я плакала. Не через сам годинник, а через те, що це була остання річ, яку торкались руки Матвія. Без нього я почула себе ще самотнішою. Я повернулась додому, і мені здавалося, що я не просто загубила річ, а загубила ще одну частинку свого минулого.

На ранок, знесилена, але рішуча, я розклеїла оголошення біля парку, на стовпах і дошках.

«Загублено жіночий годинник із гравіюванням. Дуже цінний для власниці. Знайшов — поверни, будь ласка. Соломія, номер телефону:…»

Я додала, що гравіювання — це наші ініціали: «С + М = 40 років разом». Я сподівалася, що ця деталь приверне увагу, і, можливо, хтось зрозуміє, наскільки це важливо.

Минуло два дні. Телефон мовчав, як і моя душа. У ній вирувала буря — надія змінювалася відчаєм, а потім знову поверталась. Я постійно перевіряла телефон, навіть коли він був у моїй руці.

На третій день, уранці, коли я вже майже змирилась із втратою, хтось подзвонив.

— Добрий день. Це Соломія? Я, здається, маю те, що ви загубили. Це годинник?

— Так! — ледь не закричала я, впізнавши той самий чоловічий голос. — Ви справді його знайшли?

— Так. Моя Рекса винюхала його під лавкою, куди ми часто підходимо. Вона, здається, відчула, що це щось особливе. Упевнений, він ваш. Давайте зустрінемось?

Ми домовилися на вечір, у тому ж парку. Я летіла туди, як на крилах, але в голові роїлися думки. А що як не мій? А раптом розіграш? Або обман? Що, як він вимагатиме грошей? Я відкинула ці думки, адже його голос звучав щиро.

Але там стояв він — Микола. Він був у звичайній куртці, але тримав у руках — мій годинник. Я впізнала його одразу.

— Ви не уявляєте, як це для мене важливо, — сказала я, беручи його до рук.

— Уявляю, — відповів він тихо. — Я втратив дружину торік. Її перстень досі ношу на ланцюжку. Знаю, що таке пам’ятна річ.

Я дивилася на нього. У його очах не було жалісного блиску — лише розуміння. Він знав, що я відчувала.

— Дякую вам. Правда. Ви… дуже добрий.

— Я просто нормальний. Так має бути.

З того вечора ми почали зустрічатись частіше. Микола приходив у парк у той самий час, що й я, і ми разом гуляли з собаками. Він розповідав, як його дружина любила садити квіти, а Рекса, ще маленькою, виривала їх із землі, і він ховав її від гніву Софії. Я розповідала про Матвія, як він любив рибалити і як ми щороку робили яблучний напій. Ці спогади більше не викликали смутку, вони були наповнені теплом.

Ми сідали на лавці, пили чай з термоса, як я колись із Матвієм. Або Микола приносив каву з пекарні, де «печуть хліб, як у дитинстві». Одного разу він приніс мені круасан, і я згадала, як Матвій обожнював їх, хоч і називав «дитячим тістечком».

— Знаєте, мені соромно іноді, — сказала я, відкусивши шматочок круасана. — Мов зраджую свого чоловіка.

Він мовчав кілька секунд, дивлячись на захід сонця.

— А мені було соромно жити, — прошепотів він. — Бо здавалося, що вже не маю на це права без неї.

Ми сиділи мовчки. Але це мовчання не було незручним. Це мовчання — не про втрати, а про спокій. Про розуміння, що ми не одні у своєму горі. Я відчувала себе живою, а не просто існуючою.

Згодом я наважилася розповісти про Миколу сину.

— Мамо, це добре, що ти не сама, — сказав Віталій. — Я тільки радий. Тобі потрібна підтримка.

Я чомусь думала, він осудить. А він посміхнувся, і я відчула, що з моїх плечей впала частина тягаря.

Минув місяць. Я не знала, що між нами з Миколою. Не пара — ну які пари в такому віці? Не просто друзі — бо було щось глибше, ніж звичайна дружба. Ми не квапили подій, а просто насолоджувались моментом.

Ми ділилися спогадами. Дивились одне на одного з повагою. І вже не говорили про минуле з болем, а з теплом.

Микола сказав якось:

— Знаєш, ти повернула мені радість. Не ту, що раніше, молодечу. А спокійну, як осіннє сонце.

Я усміхнулась.

А потім додала:

— А ти — навчив мене не боятись знову жити.

І от я тут. Знову на лавці. З годинником на зап’ясті. І з людиною поруч, яка не хоче замінити минуле — а просто розділити теперішнє.

І знаєте що?

Це теж любов.

Тиха. Зріла. Без гучних слів.

Але така, якої я давно не відчувала.

Я знову сиділа на лавці, і вечірнє сонце малювало довгі тіні навколо. Зі мною був Микола. Він тримав мене за руку, і його долоня була теплою. Це було так просто і так знайомо, ніби ми робили це завжди. Його присутність не стирала спогади про Матвія, а, навпаки, додавала їм нового, спокійного світла. Я знову відчувала, що я — це я. Соломія, яка колись мріяла, любила, а потім навчилася знову любити.

Я подивилася на наш старий годинник, який тепер був на моїй руці. Він уже не був просто пам’яттю. Це був символ. Символ того, що життя триває, що час не стоїть на місці. Микола теж подивився на годинник, а потім перевів погляд на мене. Ми обоє усміхнулись. Усмішка була не веселою, а спокійною, наповненою розумінням.

— Я думав, що моє життя закінчилось, — сказав він тихо. — А ти мені показала, що воно просто перейшло на інший етап.

— А ти показав мені, що не треба боятися цього нового етапу, — відповіла я, і ми знову замовкли. Але це мовчання вже не було самотністю.

Це була тиха, зріла, осіння любов. І знаєте що? Це теж любов.

Але чи засудили б нас наші діти? А якби ми розповіли про це нашим чоловікам і дружинам, яких вже немає? Чи вони б нас зрозуміли? Я думаю, що так. Тому що любов — це завжди про життя. І я сподіваюся, що моє серце тепер повне. А як би вчинили ви, коли б опинилися на моєму місці? Чи дозволили б собі полюбити знову?

Напиши цікавий початок до історії, де в 2-3 реченнях буде описано всю проблему цієї сім’ї від першої імені, можна навіть використати цікавий один діалог, але уточнюй хто сказав. Не довгий початок, а так, на 2 речення, без лишнього а в кінці заінтригуй. пиши на тему, як я після відходу чоловіка зустріла нове кохання

Джерело