Я сиджу на лавці біля хати й дивлюся на пожовкле листя, що кружляє в літньому вітрі, але вже починають опадати перші листочки і нагадують чим, що скоро прийде осінь.

Листя кружляє, танцюючи вітром, і кожен його рух відгукується в моїй душі.

Чоловік, Петро, сидить поруч, мовчки дивлячись у далечінь.

Все, що нам залишилось, — це тиша і погляд, який шукає відповіді, яких немає.

Ми давно вже так сидимо, просто мовчимо. Років нам уже багато, сили згасають, а душу заполонив смуток, що з кожним днем стає все сильнішим.

У нас була одна-єдина донька, наша Надійка.

Заради неї ми жили, заради неї працювали, заради неї економили кожну копійку.

Ми хотіли, щоб у неї було краще життя, ніж у нас, щоб вона не знала сільської важкої праці, щоб вона побачила світ.

Коли вона закінчила школу, ми продали свою єдину корову, відклали всі заощадження, які збирали роками, і купили їй однокімнатну квартиру в місті.

— Мамо, тато, я вам так вдячна! — раділа вона тоді. — Я вас ніколи не забуду! Я завжди допомагатиму вам, можете на мене розраховувати завжди.

Ми і не думали, що вона нас забуде.

Ми думали, що даруємо їй крила, щоб вона могла летіти, але не думали, що ці крила віднесуть її так далеко, що вона не зможе повернутися.

Надійка вивчилася на менеджера, знайшла хорошу роботу, а потім зустріла чоловіка, теж з іншого міста.

Незабаром вони одружилися, а згодом — поїхали до Німеччини.

Він знайшов там роботу, а вона — пішла у декрет.

Так і залишилася там жити, у чужій країні.

Спершу ми раділи за неї. Наша донька живе в Європі, як у кіно!

Але роки йшли, а ми старіли.

Колись міцні руки мого Петра вже не мають такої сили тепер, а мої ноги — не слухають мене з кожним днем все частіше, а в душі — порожнеча.

Донька телефонувала нам щотижня. Розповідала про своїх дітей, про наших онуків. Показувала їх по відеозв’язку.

Вони такі гарні, мої ріднесенькі, але ж я ніколи не зможу їх обійняти.

Вона розповідала про своє життя, а ми слухали й мовчали.

Бо про що нам говорити? Про наші проблеми і недуги лише? Про те, як важко топити піч? Про те, як ми сумуємо?

Вона все одно не зрозуміє. Вона ж не знає, що таке проводити старість на самоті.

Якось я не змовчала. Довго думала, як сказати, щоб не образити.

Але сил вже не було, і я відчувала, що час спливає.

— Надійко, донечко, — почала я розмову, — нам з татом дуже важко. Здоров’я вже не те. Мені тяжко прибирати, а тату важко носити дрова.

— Мамо, ну що ти таке кажеш? Я ж вам гроші надсилаю. Ви можете найняти когось, щоб вам допомагали.

— Гроші, Надійко, це не головне. Нам потрібна ти. Нам потрібна допомога, нам потрібне твоє тепло. Донечко, повернися додому. Ми ж у тебе одні, а ти у нас.

У слухавці настала тиша. Я чула, як Надійка глибоко вдихнула.

— Мамо, ти ж знаєш, я не можу. У мене тут в Німеччині діти. Я не можу їх забрати звідси, з їхнього життя. Вони вже звикли тут.

— Ми ж тебе не просимо про це, доню. Ти просто приїдь. Залишись з нами. Ми ж тобі й хату залишимо.

— Мамо, це ж моє майбутнє. Я не можу кинути все.

— А наше майбутнє, доню? А наше майбутнє? — ледь стримувала сльози.

— Мамо, ну що ти починаєш? — її голос був уже трохи роздратованим. — Я не можу. Я не можу одна з двома дітьми і двома старими батьками бути тут, щоб і вас сюди до себе забрати. Мені буде дуже важко ще вас сюди забрати, і їхати до вас в село теж не хочу, щиро кажучи. Мені і про дітей потрібно думати і про майбутнє своє, у нас все життя ще попереду. Я не справлюся. Я не хочу. Я не можу.

Ці слова були важкими для мене, правду кажучи.

Вона не хоче. Вона не може. І все, що ми їй дали, все, заради чого ми жили, тепер немає жодного значення, виходить.

Вона забирає гроші з оренди квартири, яку ми купили, щоб жити в Німеччині, далеко від нас.

— Надійко, — тихо промовив тато. — Наша хата, вона ж велика, ти ж можеш приїхати з дітьми.

— Тату, вибач, — відповіла вона. — Я не можу. Там у мене чоловік, і я його щиро кохаю, але він сказав, що якщо я поїду, то він зі мною розлучиться.

— А що, якщо ви розлучитеся? — запитала я, відчуваючи, що мені вже до цього байдуже стає, як не гірко від цього.

— Мамо, не кажи так! — заплакала вона. — Це мій дім, моє життя.

Після тієї розмови ми з Петром знову сиділи мовчки.

Всю ніч я не могла заснути. Думки одна за одною проносилися в голові, як кадри з кіно.

Я згадувала, як Надійка була маленькою. Як вона вперше сіла на велосипед, як вперше пішла до школи.

Я згадувала, як ми продавали корову, як Петро плакав, прощаючись з нею, бо вона годувала нас багато років.

Я згадувала, як ми ночами не спали, коли Надійка хворіла.

І я думала: що ми зробили не так? Чому наша донька, якій ми віддали все, тепер не хоче бути поруч?

Наступного дня я вирішила знову зателефонувати Надійці.

Я хотіла бути мудрішою, говорити спокійніше.

— Надійко, — сказала я, — ми все розуміємо. Ми не хочемо, щоб ти недобре жила. Але ж ми не можемо так жити. Ми старі люди вже, нам потрібна допомога.

— Мамо, я ж вам говорила. Знайдіть собі доглядальницю. Я буду вам надсилати гроші трохи, ви будете їй одну пенсію віддавати, а на іншу будете жити. Так буде краще.

— Донечко, ти ж знаєш. Доглядальниця — це чужа людина. Вона прийде, зробить свою роботу і піде. А нам потрібна рідна людина поруч.

— Мамо, будь реалісткою. Я не можу кинути свою сім’ю і дітей і поїхати до вас у село. Це неможливо. Я не можу.

Минуло кілька тижнів.

Ми з Петром найняли доглядальницю, як і просила Надійка. Вона була доброю жінкою, але чужою.

Вона робила свою роботу, але не було в ній тепла, не було в ній любові, як у рідної людини.

Ми з Петром продовжували сидіти на лавці, дивлячись у далечінь, на душі був камінь лише важкий.

Надія телефонувала, але розмови були коротшими, а голос її — холоднішим.

— Мамо, як там? Доглядальниця добра? Все гаразд?

— Так, Надійко, все гаразд.

— Ну і добре. Я тобі пізніше зателефоную.

Вона вже не питала про наше здоров’я, про наш настрій.

Вона питала лише про те, чи все гаразд, щоб заспокоїти свою совість.

Я згадала, як ми, коли Надійка була маленькою, садили з нею квіти в нашому саду.

Вона так любила ці квіти, поливала їх, доглядала. І я подумала, що наше життя – це як той сад.

Ми садили квіти, але вони не виросли. Ми доглядали їх, поливали, але вони не розцвіли, а зів’яли, залишивши лише порожнечу.

Якось Петро не витримав.

Він зателефонував Надійці, коли я вийшла з хати, і сказав:

— Доню, ти ж знаєш, що ми тобі віддали все. Ми тобі купили квартиру, а ти нас залишила на старості років. Нам дійсно важко і важко, знаючи, що й можемо вже тебе не побачити зовсім.

Надійка відповіла:

— Тату, вибач, але я не можу. Мені дуже важко, я не справлюся. Я не хочу.

Ці слова «я не хочу» вони були найважчими для нас.

Вона не хоче. Вона не може.

І ось ми сидимо. Я дивлюся на її фотографію, що стоїть на тумбочці, і плачу.

Петро сидить поруч і мовчить.

Ми розуміємо, що наша донька вже не повернеться. Вона зробила свій вибір.

Вона вибрала своє життя за кордоном, свою сім’ю, свій комфорт.

І ми, її старенькі батьки, залишилися на самоті.

Якось доглядальниця, яка доглядала за нами, сказала мені:

— Я не розумію, як так можна. Ваша донька, якій ви віддали все, тепер вас забула. А я чужа людина, але я з вами, я вас люблю, як своїх батьків.

Я заплакала. Вона була права.

Ми, люди, самі вибираємо, кому віддавати свою любов.

Ми думали, що віддаємо її доньці, а вона віддала її іншій людині. І ми, її батьки, залишилися на самоті.

Ми з Петром так і живемо. Я вранці прокидаюся, дивлюся на його обличчя і дякую Богові, що він поруч.

Він — моя єдина надія, моя єдина любов, що залишилася.

І ми, старенькі, живемо в нашій хаті, яку ми будували своїми руками, і чекаємо, що, можливо, колись Надійка повернеться.

Але ми знаємо, що вона не повернеться. Вона вже не повернеться до нас і сама натякає на це постійно.

Я дивлюся на цю хату, на це подвір’я, на цей садок, і згадую, як Надійка була маленькою і бігала по ньому.

Я згадую її сміх, її усмішку.

І я розумію, що наше життя – це як той садок, який ми садили разом, а тепер він старіє. дерева всихають, залишивши лише порожнечу.

Ми лиш з Петром розуміємо один одного без слів.

Ми віддали все доньці, а вона нас залишила.

І тепер ми одні, і наша хата — це не дім, про який ми мріяли, що будемо жити тут поряд з донькою.

І мені здається, що в цій хаті все більше чути порожнечу.

Ми сидимо в нашій хаті, де колись лунав сміх і було повно життя. Тепер вона така тиха, така порожня.

Надія, наша єдина донька, обрала свій шлях, і ми вже не чекаємо на її повернення.

Лише на шибках ранкового сонця, що пробивається крізь вікна, ми згадуємо її дитячий сміх, її маленькі кроки в нашому садку.

Ми віддали все заради неї. І тепер залишається лише одне — ми з Петром, як дві старі яблуні, що залишились на своїх коренях і чекають на останню осінь.

Ми з чоловіком дійсно не знаємо що робити. Я не уявляла ніколи, як старенькі люди живуть свою на самоті, мені завжди було шкода їх. А тепер я сама виявилася на їх місці.

Що нам робити з чоловіком? Це важко розуміти, що старіти ми будемо самі, а поруч з нами найріднішої людини не буде, адже вона нам зараз вже говорить, що не збирається приїжджати до нас.

Що в нашій ситуації можна зробити, адже нам важко самим? Ледь не всі гроші йдуть на доглядальницю, але ми не справимося самі.

Джерело