— Ти це бачила?

Катерина стояла біля вікна, з чашкою остиглої кави в руці, і не відразу зрозуміла, що саме сказала подруга по телефону.

За вікном мрячив дрібний дощ, вітер смикав фіранку, і все здавалося до болю буденним — поки голос не повторився, цього разу тривожніше:

— Катя. Твоя квартира… вона на «ОЛХ». З фото. З описом. Адреса майже повністю, тільки номер квартири не вказано.

Її пальці стиснули чашку. Пролунав звук кераміки — тріщина по обідку.

Катерина сіла на підвіконня, втупилася в екран ноутбука.

«Трикімнатна квартира, продаж, терміново, власник, хороший ремонт, документи готові».

Фото — її спальня. Її кабінет. Той самий зелений фікус, який вона вирощувала з першого дня переїзду.

Навіть торшер, під яким вона дописувала вчорашню статтю.

Вона не стала дзвонити Івану. Навіщо? Він знову почне:

«Ти все не так зрозуміла», «Це мама попросила подивитися заради інтересу», «Ти драматизуєш».

Катя вимкнула ноутбук і тихо, майже механічно пішла у ванну. Відкрила кран, обмила обличчя. У відображенні — не вона.

Якась постаріла за добу жінка, з почервонілими очима і нервовим посмикуванням губ.

— Не дарма мені снилася вода, — пробурмотіла вона. — Завжди перед бідою.

Вона повернулася в кімнату, сіла за стіл. Відкрила вкладку «історія входів в акаунт» — все спокійно. А ось номер телефону в оголошенні — не її. Але такий знайомий… Теплий, до болю звичний.

Мамин? Ні. Подруг? Ні.

Вона відкрила контакти. Пролистала вниз.

Іван. Домашній. Старий номер, який він нібито давно не використовує. Який, мабуть, він не видалив.

Серце стукало не в грудях, а в горлі.

Катя повільно закрила ноутбук. Потім встала, дістала з ящика папку з документами і — з якимось холодним, вже крижаним спокоєм — почала їх переглядати.

Через годину в двері подзвонили. Довго, дратівливо впевнено.

Вона знала, хто це. Не відкриваючи, сказала:

— У тебе дві хвилини, Іване. Потім я викликаю поліцію.

— Та що ти починаєш, — з удаваною втомою пробурмотів чоловік. — Ми просто обговорювали варіанти. Ти ж сама казала, що втомилася від міста.

Катя мовчала. Але двері відчинила.

Він стояв із промоклою курткою, з втомленим, винуватим обличчям, яке вже не діяло. А раніше спрацьовувало: моргне, плечі опустить — і пробачено. Але не сьогодні.

— Ти виставив квартиру на продаж?

— Це… це не зовсім так.

— А як?

Він відвів погляд. Замовк. Потім сумно видихнув:

— Мама хотіла допомогти. Ми думали купити будинок. Просторий. Щоб усім вистачило місця. У неї зараз все складно… тиск, безсоння. А в квартирі їй тісно. Вона…

— …вирішила, що мене тут більше немає, так? — перебила Катя. — Що моя згода необов’язкова? Що моє життя — зручний додаток до її примх?

Він зробив крок до неї.

— Ну ти ж знаєш, яка вона… Ти ж бачиш, як вона страждає одна у своєму мурашнику.

— А я? — Катя раптом розсміялася. Глухо, майже хрипло. — А я, на твою думку, не людина? Або я тут просто як меблі — зручно, красиво, і можна переставити?

Іван потягнувся до неї, але вона відступила.

— Забери свою матір і йди. До вечора. Завтра — я міняю замки.

— Ти не можеш… — почав він, але вона вже зачиняла двері.

І не плакала.

Катя прокинулася рано — вперше за багато місяців не від звуку будильника, а від тиші. Такої, ніби світ видихнув разом з нею.

На кухні все стояло на своїх місцях. Ніхто не грюкав дверцятами, не кип’ятив кашу о сьомій ранку і не коментував, скільки солі в її супі.

Тиша — розкіш, про яку вона забула.

Вона зробила собі каву, сіла за ноутбук. Написала заголовок статті, але не могла зосередитися. Думки крутилися навколо одного: як далеко вони зайшли, щоб зробити її чужою у власній квартирі?

До полудня зателефонувала Ольга Петрівна.

— Катю, я розумію, ти образилася, — почала вона тим самим голосом, яким зазвичай пояснюють п’ятирічній дитині, чому не можна лізти до плити.

— Але хіба ти не бачиш, що це заради сім’ї?

— Заради сім’ї, — повторила Катя. — Значить, заради сім’ї можна порушувати закон, брехати і виставляти мої речі на фото?

— Не драматизуй. Це всього лише фотографії. Квартира все одно спільна. А я, між іншим, мати твого чоловіка. Я маю право…

— На що? На мій диван? На мій кабінет? Або на мій шлюб?

Настала пауза. Потім голос свекрухи став твердішим:

— Ти егоїстка, Катя. У житті треба вміти йти на компроміси. А ти все про особистий простір. У сорок років, між іншим, не у кожної буде такий шанс, як у тебе — будинок, садок, свіже повітря. Це ж мрія.

— Але не моя, — тихо сказала вона. — Ви обоє не чуєте мене. Я не хочу жити під одним дахом з вами. Я не хочу, щоб мої бажання перетворювали на примху.

Я працюю вдома. Мені потрібен спокій. Мені не потрібен ваш будинок.

— Тоді ти втратиш чоловіка, — холодно кинула свекруха.

Катя посміхнулася. Повільно, беззвучно.

— Я вже його втратила. Коли він вирішив, що ви важливіші за мене.

Ольга Петрівна повісила трубку. Без «до побачення».

Катя ще довго сиділа, дивлячись у вікно. Потім знову взяла папку з документами. Договір купівлі-продажу. Все оформлено на неї. Тільки її ім’я. Квартира була її до шлюбу. І тепер — знову стала її фортецею.

У другій половині дня Іван приїхав. Без дзвінка, з ключами, які ще залишалися у нього. За спиною — валіза. На обличчі — вибачення, збентеження і страх.

— Я не можу жити без тебе, — сказав він.

— Ти не можеш жити без комфорту, — поправила вона. — І без маминої похвали.

Він сів на край дивана. Плечі опущені, очі в підлогу.

— Ми думали, ти зрозумієш. Ми справді хотіли кращого. Будинок, ділянка і тиша. Ми не хотіли тебе образити.

— Ти не хотів мене почути. Між мною і нею ти вибрав — не вибирати. Але по факту ти вибрав її.

Катя встала. Показала на валізу.

— Ти сам сказав, що це будинок для всіх. Так ось — тепер нехай це буде не мій будинок. Забирай все, що хочеш. Тільки йди.

Він мовчав. Потім встав, взяв валізу. Біля порога обернувся.

— Якщо я піду — ти справді не передумаєш?

Вона подивилася прямо в очі. Мовчки. І він зрозумів: не передумає.

Коли за ним зачинилися двері, вона вперше за три тижні посміхнулася.

І в цій посмішці було все: втома, біль та звільнення. І перша впевненість, що вона впорається.

Катя вийшла з душу і насамперед подивилася на екран телефону. Ні повідомлень, ні пропущених. Ні від Івана, ні від Ольги Петрівни.

Тиша тягнулася вже третій день — незвична, дзвінка, і все ж… така полегшена.

Ніхто не порушує її спокій, не рухає чашки на кухні, не вказує, як «правильно» прати білу білизну. Нарешті все належить їй — думки, простір і навіть повітря.

Але спокій виявився хитким.

На четвертий день їй зателефонував незнайомий номер.

— Добрий день! Мене звати Олексій, агент з нерухомості. Ми з Іваном Павловичем обговорювали продаж квартири, все ще в силі?

Я якраз знайшов пару клієнтів, які дуже зацікавилися!

— Вибачте, що ви обговорювали? — перепитала вона, відчуваючи, як закипає кров. — З ким ви розмовляли?

— З вашим чоловіком. Він сказав, що ви дали згоду, просто поки що у від’їзді…

— Це моя квартира, — вимовила Катя. — Вона куплена мною до шлюбу. Він — ніхто тут.

Якщо ви ще раз втрутитеся в моє життя, я напишу заяву в поліцію. До побачення.

Вона поклала слухавку, руки тремтіли.

Через десять хвилин вже стояла біля вхідних дверей, з ключами і папкою документів, а через пів години сиділа в кабінеті у нотаріуса.

— Ось заява, — сказав нотаріус, підсуваючи папери. — Про зняття колишнього чоловіка з реєстрації.

Вам доведеться ще прийти до суду — щоб відновити ваші майнові права, якщо він почне сперечатися. Але ви все робите правильно. Не відкладайте.

Катя кивнула. Всередині було порожньо. Без емоцій — ні злості, ні жалю. Ніби все, що мало згоріти, вже догоріло.

Повернувшись додому, вона виявила, що двері не зачинені. Її серце відразу стиснулося. Обережно штовхнула двері.

У вітальні — валіза. На кухні — каструля. Зі спальні долинали голоси.

— Я ж тобі казала — треба було відразу переоформити! — обурювався знайомий голос. — Вона просто грає в жертву. Маніпулює. Придумає, що ти її зрадив… Ну хто нормальний біжить у поліцію від сім’ї?!

Катя увійшла в спальню.

На її ліжку сиділа Ольга Петрівна, в халаті, з чашкою чаю. Поруч — Іван, понуро втупившись у подушку.

— Привіт, — сказала вона спокійно.

— Затишно влаштувалися.

Мати Івана здригнулася, як від ляпаса.

— Ти що, як привид? Ми думали, ти поїхала!

— А ви чого прийшли, як до себе додому? — відповіла Катя.

— Подушки мої розправили, тапочки взули. Може, і нижню білизну вже розбираєте?

— Не хами, Катя, — процідила та.

— Ми не чужі люди, а ти так вередуєш. Іван тобі будинок хотів купити. Для вас обох. А ти…

— А я вам заважаю. Заважаю переїхати в будинок, який ви собі придумали на мої гроші. Так?

Іван встав. Підійшов ближче. Голос тихий, ніби у дитини, яку спіймали на брехні.

— Я не хотів тобі зла. Просто… мама втомилася. Ти знаєш, скільки їй років? У неї тиск, суглоби… Я подумав, якщо ми всі разом…

— А я втомилася більше. І у мене теж тиск. Особливо після того, як виявила, що мою квартиру виставили на продаж. Без моєї згоди.

— Це помилка. Агент… він не так зрозумів, — запнувся чоловік.

— Агент зрозумів все правильно. А ти — ні. Ти не зрозумів найголовнішого: тобі тут більше немає місця.

Катя підійшла до тумбочки, дістала звідти два конверти. В одному — копія виписки з реєстру, в іншому — повідомлення про зняття з реєстрації.

— Ось. Один — тобі. Один — вам, Ольго Петрівно. Ви тут тимчасово. Завтра о десятій ранку вас, сподіваюсь, вже не буде. Або прийдеться викликати дільничного.

— Ти не маєш права! — скрикнула свекруха. — Я мати!

— А я — господиня.

Ольга Петрівна підскочила, почервонівши. Закашлялася. Іван кинувся до неї, подав води. Катя спокійно відвернулася і пішла в кабінет. Зачинила за собою двері.

Вона не чула, що вони говорили. Не хотіла. Просто сіла за ноутбук і ввімкнула улюблену музику — щоб заглушити їхній світ у її квартирі.

Наступного ранку вони пішли. Без сцен, без скандалу. Тільки двері грюкнули трохи голосніше, ніж зазвичай.

Іван не залишив записки. Не сказав ні слова. І це було символічно.

Через два дні вона подала на розлучення.

— Ви впевнені? — запитала її юрист. — Може, варто спробувати врегулювати проблеми?

— Я намагалася. Кілька років. Він вибрав — не боротися. А я — більше не бути жертвою.

Юрист кивнула, не задаючи зайвих питань.

Катя вийшла з офісу і вперше за довгий час дозволила собі посміхнутися. Широко. Справжньо.

Вона купила каву, сіла на лавку. Сонце пробивалося крізь хмари, люди проходили повз, хтось сміявся.

А вона сиділа і думала: життя не зруйнувалося. Воно просто почалося спочатку.

І в цьому новому початку не було місця ні для Івана, ні для його мами.

Зате було місце для неї самої…

… Минуло чотири місяці.

Катя прокинулася рано, як завжди — о шостій. У кухні тихо бурчав кавник, на столі лежала свіжа газета. За вікном весна вступала в свої права.

Життя увійшло в новий ритм — не галасливий, не бурхливий, але дивно ясний. Без театральних сцен, без вічної настороженості, без чужого подиху за спиною.

Вона пройшла до вітальні. На стіні висіли нові штори — зелені, як яблучна шкірка.

Диван був переставлений. Картина з ангелом, що плаче — прибрана. Замість неї — велике дзеркало.

Світло проникало в кімнату м’яко, як вода, і відбивалося в склі.

Тепер тут ніхто не говорив, що «раніше було краще». Ніхто не пересував меблі без дозволу. Не сперечався, що її улюблений чай «занадто трав’яний».