— Вибачте! — вигукнула молода незнайомка, відступаючи з ліфта і тягнучи за собою важку, гучну валізу. Вона випадково наступила на ногу літній пані, що стояла в очікуванні своєї черги спуститися на перший поверх.

— Нічого страшного, — відповіла жінка, і її зморшкувате обличчя осяяла тепла усмішка. — Ви до нас у гості чи, може, нова сусідка? — запитала вона, бо знала, що квартиру навпроти продавали вже понад рік.

Дівчина знизала плечима й посміхнулася у відповідь.

— Напевно, сусідка, але тимчасова, — вона випросталася, дістала з кишені ключі й пояснила: — Я винайняла цю квартиру, поки її не продадуть.

— Зрозуміло, — кивнула пані й представилася. — Клавдія Іванівна! Якщо щось буде потрібно, звертайтеся. Моя квартира — навпроти.

— Дуже приємно, дякую, — дівчина натиснула на кнопку виклику ліфта, бо двері вже зачинилися. — А я Варвара.

Сказала і зробила крок до потрібних дверей, а Клавдія Іванівна вирушила у своїх справах.

Варя швидко облаштувалася в новій квартирі. Будинок їй одразу сподобався: старої споруди, з широкими підвіконнями та високими стелями. Вона помітила, що більшість мешканців — люди похилого віку, що для неї було великим плюсом: вечорами тихо, ніхто не заважає, можна спокійно працювати віддалено.

Із сусідами Варя спілкувалася мало, найчастіше перетиналася з Клавдією Іванівною, що жила навпроти. Вони обмінювалися привітаннями, іноді перекидалися парою фраз про погоду чи про швидкоплинність часу. Клавдія Іванівна здавалася Варі типовою інтелігентною пенсіонеркою: завжди акуратно вбрана, з доброю посмішкою на обличчі та іскрою мудрості в очах.

Усе змінилося, коли одного вечора, повертаючись із пробіжки, Варя побачила, як до будинку під’їжджає швидка допомога. Її пронизала тривожна думка, але вона швидко відігнала її, вирішивши, що це, мабуть, нічого серйозного. Однак, піднявшись на свій поверх, Варя побачила, що двері квартири Клавдії Іванівни були прочинені, а в передпокої метушилися лікарі. Серце дівчини стислося від недоброго передчуття. Вона обережно постукала, турбуючись за сусідку.

— Клавдіє Іванівно, усе гаразд? — покликала Варя, заглядаючи всередину.

Жінка, що сиділа в кріслі, підняла на неї втомлені очі. Варя помітила, що хоча посмішка все ще намагалася триматися на її губах, очі були сумними.

— Так, Варю, дякую. Трохи тиск підскочив, але вже краще. Не хвилюйся, це все вікові справи, — сказала вона, намагаючись заспокоїти дівчину.

— Може, вам щось потрібно? — запропонувала Варя, дивлячись то на сусідку, то на фельдшерів, які вже збирали свої речі. — Я можу збігати в аптеку або щось приготувати.

— Ні-ні, дякую, дитино. Я впораюся. Головне — трохи відпочити.

Варя все ж вирішила залишитися. Вона дочекалася, поки медики підуть, і знову підійшла до Клавдії Іванівни.

— Давайте я хоч чаю вам заварю, — запропонувала вона, знаючи, що відмови не прийме.

Жінка не заперечувала. З вдячністю вона спостерігала, як Варя клопочеться на кухні. Дістаючи лимон, Варя помітила, що полиці холодильника майже порожні.

— Клавдіє Іванівно, у вас майже немає продуктів. Давайте я збігаю в магазин, куплю щось до чаю і на найближчі дні.

— Не варто, люба, — запротестувала жінка, але в її голосі вже відчувалася слабкість.

— Мені нескладно. Я все одно збиралася сьогодні за покупками, — запевнила її Варя.

Клавдія Іванівна лише зітхнула й кивнула. Незабаром Варя повернулася з пакетом, повним продуктів: свіжий хліб, фрукти, молоко, сир, варення й печиво до чаю. Того вечора вони довго розмовляли про життя. Так і зав’язалася їхня дружба.

Варя стала відвідувати Клавдію Іванівну щовечора, приносила свіжі фрукти, що так любила жінка, допомагала готувати й просто підтримувала її.

Клавдія Іванівна пригощала дівчину домашніми пиріжками й за чашкою чаю ділилася спогадами про свою юність і про покійного чоловіка, з яким прожила понад пів століття. У її розповідях було стільки ніжності та любові, що Варі часто здавалося, ніби вона переноситься в далеке, але таке живе минуле.

Одного разу Варя не втрималася і запитала:

—  А чому у вас немає дітей? Вибачте, якщо запитання некоректне, але ви з таким теплом говорите про чоловіка…

Клавдія Іванівна довго мовчала, дивлячись кудись у кут кімнати. Нарешті, зітхнувши, сказала:

—  Так вийшло. Ми з Іваном, царство йому небесне, не могли мати дітей, лікарі завжди говорили, що все з нами гаразд, але на жаль. Я сильно переживала, звісно, але з часом змирилася. А він завжди говорив: «Головне, що ми з тобою є одне в одного». Так і жили. Після його відходу зовсім одна залишилася. Тільки племінник у мене є, але він рідко відвідує. Усі справи в нього, робота якась відповідальна.

Так поступово вечірні візити Варі стали невід’ємною частиною життя Клавдії Іванівни. Вони обговорювали все на світі – від повсякденних дрібниць до найпотаємніших думок. Варі здавалося, що вона знайшла справжню подругу, мудру і добру.

А для Клавдії Іванівни ці зустрічі стали джерелом радості й тепла в її вже не такому яскравому житті. Вони стали майже як сім’я.

Але час минав, і Клавдія Іванівна все частіше замислювалася над тим, що час непомітно спливає, а вона зовсім не знала, кому передати своє майно.

Спогади про чоловіка, з яким вони разом нажили все, що в неї зараз було, важко лягали на душу. Вона завжди вважала, що після її кончини все дістанеться племіннику, адже більше нікого з рідних у неї не залишилося. Але тепер, з появою Варі, вона стала сумніватися у своєму рішенні.

Племінник, Сергій, уже давно не виявляв інтересу до життя тітоньки. Раніше Клавдія Іванівна виправдовувала його зайнятістю, але з кожним днем її терпіння виснажувалося.

Вона часто дзвонила йому, але він рідко відповідав, а якщо й відповідав, то обіцяв заїхати днями і знову пропадав. Нарешті, одного вечора Клавдія Іванівна зважилася. Покликала Варю до себе, запросила на чай і попросила:

— Варенько, не могла б ти мене до Сергія звозити? Щось я додзвонитися до нього не можу, а потрібно з ним дещо обговорити.

Варя без вагань погодилася. Вони вирушили до племінника наступного дня. Клавдія Іванівна виглядала схвильованою, дорогою мовчала, але по її очах було видно, що всередині вирує буря почуттів. Коли вони дісталися потрібного будинку, жінка попросила Варю почекати в машині.

Клавдія Іванівна повільно піднялася на потрібний поверх, завмираючи на кожній сходинці. Підійшовши до квартири племінника, вона почула гучну музику. На секунду забарилася, а потім постукала. Відповіді не було. Ще раз постукала, але знову тиша. Тоді вона штовхнула двері – вони були відчинені.

У ніс одразу вдарив стійкий запах диму, випивки і несвіжої їжі. У квартирі панував безлад, кругом валялися порожні пляшки, недопалки, залишки їжі.

На дивані лежав Сергій – у брудній майці, з пом’ятим обличчям. Він подивився на тітку крізь напівприкриті повіки, але, здавалося, навіть не впізнав її, і вже за секунду відвернувся і потягнувся за пляшкою.

Він був повністю поглинений своїм станом, у якому оковита замінила йому всі інші радощі життя. Не вимовивши жодного слова, Клавдія Іванівна розвернулася і залишила квартиру, акуратно зачинивши за собою двері. Сльози обпалювали повіки, але вона стримувала їх, не дозволяючи собі розплакатися.

Усю дорогу до будинку Клавдія Іванівна мовчала, дивлячись у вікно. Її думки метушилися від одного спогаду до іншого: як вона та її чоловік колись працювали, щоб жити не гірше за інших, як вони допомагали Сергієві, ростили його після того, як його батьків не стало. Вона вірила, що він стане гідною людиною, але те, що вона побачила, розлетілося осколками в її свідомості, залишивши порожнечу.

У її голові крутилося одне й те саме запитання: як вона могла бути такою сліпою? Як не помічала цих змін, як довіряла йому весь цей час, вважаючи, що він зможе мудро розпорядитися майном, яке з такою працею наживали вона і її покійний чоловік?

Відтоді Клавдія Іванівна почала уважно придивлятися до Варі. Дівчина поводилася бездоганно, і кожен її вчинок лише зміцнював у літній жінці впевненість, що саме їй можна довірити свої статки. Варя ж продовжувала жити, як і раніше, не здогадуючись про внутрішні сумніви і муки своєї подруги.

Минуло ще півроку, і одного разу Варя з сумом повідомила Клавдії Іванівні, що господарі квартири, яку вона орендувала, нарешті знайшли покупців, і їй потрібно з’їжджати. Дівчина була засмучена – за цей недовгий час вона звикла до цього тихого місця, до затишної квартири і, звісно ж, до Клавдії Іванівни.

Коли Варя зайшла попрощатися, жінка зустріла її біля дверей із тією самою доброю посмішкою, що й у перший день їхнього знайомства.

— Варенько, а навіщо тобі з’їжджати? Живи в мене. У мене дві кімнати, місця вистачить, і ти не будеш платити за оренду, – запропонувала Клавдія Іванівна, погладивши її по плечу. – І мені не буде нудно
Варя здивовано подивилася на неї:

— Клавдія Іванівна, та як же так? Я не можу вам заважати, адже у вас і без мене турбот вистачає.
— Та які там турботи, – махнула рукою старенька, – Ти мені зовсім не завадиш, а навіть навпаки – скрасиш мою самотність. Залишайся, дитино.

Варя забарилася, але бачачи рішучість і теплу щирість в очах Клавдії Іванівни, погодилася.

Вона розклала свої речі, облаштовуючись на новому місці, а коли дістала старий фотоальбом, присіла на ліжко і почала гортати сторінки, акуратно перегортаючи кожен аркуш із пожовклими фотографіями. Час від часу вона зупинялася, щоб вдивитися в обличчя людей, яких давно не було в її житті.

У цей момент у двері тихо постукала Клавдія Іванівна.

— Варенько, вечеря готова. Приходь до столу, – покликала вона.

Побачивши, що дівчина зайнята переглядом альбому, вона зацікавлено підійшла ближче. Варя посміхнулася і жестом запросила її присісти поруч.

— Це мій фотоальбом, – пояснила вона, – Тут уся моя родина.

Клавдія Іванівна сіла на ліжко і з цікавістю подивилася на фотографії. Вона побачила чорно-білі знімки, на яких були зображені різні моменти з життя: весілля, свята, поїздки на природу. Варя почала показувати фотографії, розповідаючи про своїх рідних, і ось, на одній зі сторінок Клавдія Іванівна помітила свого чоловіка.

— Варенько, а це хто? – запитала вона, вказуючи на чоловіка.

Варя подивилася на фото і, посміхнувшись, відповіла:

— Це мій дідусь, але я його зовсім не знала. Бабуся говорила, що вони познайомилися в санаторії, де закрутився їхній недовгий роман, а коли бабуся дізналася, що він одружений, поїхала і не залишила жодних контактів. Вона завжди говорила, що не хотіла руйнувати чужу сім’ю. Потім у неї зʼявився мій батько, але бабуся дідусеві так і не повідомила. Вона все життя була сама.

Клавдія Іванівна відчула, як серце в неї прискорено забилося. Вона згадала той рік, коли її чоловік Іван їздив у санаторій один – путівку він отримав на роботі. Клавдія Іванівна ніяк не могла прийняти почуте, вона засумнівалася в словах Варі – може, вона щось плутає.

Але коли Варя перегорнула сторінку і показала фото свого батька, її сумніви почали розсіюватися. Обличчя на знімку було напрочуд схоже на Івана в його молодості. Ті самі риси, той самий погляд.

Клавдія Іванівна розуміла, що перед нею внучка її чоловіка, але поки що не могла усвідомити це повністю. Миготіли думки про те, як могло б скластися життя, якби вона знала про це раніше.

Клавдія Іванівна довго не могла заснути тієї ночі. Її мучили сумніви, чи варто сказати Варі правду, але врешті-решт, вирішила промовчати. Клавдія Іванівна відчувала, що найважливіше було зберегти ту теплоту й турботу, яку дівчина виявляла щодо неї, і не руйнувати ілюзії, що могли тільки поранити.

У наступні дні жінки уважно спостерігала за Варею, прислухалася до її розповідей і все більше переконувалася в правильності свого рішення.

Варя була чуйною, відповідальною і завжди готова була прийти на допомогу. Коли Клавдія Іванівна захворіла, Варя доглядала за нею, як за рідною бабусею, і це остаточно затвердило її в думці, що кращого спадкоємця просто не знайти.

Через деякий час Клавдія Іванівна звернулася до нотаріуса й оформила заповіт на Варю. Квартира, дача, машина і гараж – все тепер було заповідано Варварі, а ще вона залишила лист, в якому відкрила таємницю свого чоловіка.

А поки Клавдія Іванівна вирішила не повідомляти Варю про те, що зробила, і просто продовжувала жити як колись, насолоджуючись її товариством. А ще, вона була тепер спокійна – все, що вони з чоловіком нажили, залишиться в добрих руках прямої спадкоємиці Івана.