— Не утриманка я! — Кинула свекрусі тисячу гривень за вечерю.

— Дімо, я ж кажу тобі — свекруха назвала мене утриманкою!

— Не бери до голови.

— Як це не брати? Вона ж учора при всіх сказала, що я на тобі, мов п’явка, сиджу!

Христина спостерігала, як чоловік перекладає купюри в гаманці. Знову це шаманство з грошима. Зараз дістане половину із сімейного бюджету, а потім буде перед друзями удавати великодушного й щедрого господаря.

Історія стара, як світ. У кафе, у магазині — скрізь одне й те саме. Вона нишком передає йому свою частку під столом або скидає на картку заздалегідь, а він потім гордо розплачується. І всі навколо думають, який він молодець, який дбайливий чоловік. А вдома рахує кожну копійку.

— Христиночко, ну давай не будемо при людях виставляти наші фінанси,

— бурмотів Діма, застібаючи куртку.

— А що ми такого виставляємо? Те, що я працюю й заробляю?

— Просто це виглядає… дивно.

«Дивно». І на тому розмова скінчилася. До зустрічі з його батьками двадцять хвилин, а вона вже хоче назад додому. Бо знає — знову почнеться.

Його мати вміє одним лише поглядом змусити тебе відчути себе непотрібною. Ніби нічого особливого не каже, але кожна фраза — колола, як шпилька.

— Христиночко, а коли ви вже діток заведете? Діма ж хоче продовжити рід.

— А роботу свою покинеш? Родина ж важливіша за кар’єру, правда ж, Дімочко?

— Діма такий господарський, усе для родини робить…

Оці її «Дімочка» і «господарський»… Якби ж знала, що її золотий синочок навіть за батон хліба з неї половину вартості знімає.

— Мені здається, твоя мама мене не приймає, — каже Христина, коли вони їхали у машині.

— Та не вигадуй. Вона просто… така.

Просто «така». У всіх свекрухи «такі». У подруги Олени — теж «така»: весь час носа крутить, коли та приходить. У сусідки Маші — ще «така»: постійно налаштовує онуків проти неї. Може, проблема не у свекрухах?

У під’їзді тхнуло котами та старими газетами. Діма подзвонив у домофон.

— Мамо, це ми.

— Дімочка, заходьте швидше.

Галина Петрівна зустріла їх у халаті в квіточку. Усміхалася, але очі холодні.

— Ох, Христиночко, а ти щось схудла. Діма тебе погано годує?

Почалося.

— Годує добре, Галино Петрівно.

— А я борщ зварила — фірмовий. Діма ще з дитинства його обожнює, правда ж, синочку?

Зараз буде година розповідей про те, як вона все готувала сама, як дбала, як економила на собі. А потім плавно перейде до того, що сучасні дружини зовсім не такі…

— Проходьте на кухню. Я накрила на стіл.

На столі — олів’є, котлети, пюре. Все гарно викладене у стареньких салатницях.

— Сідай, Дімочко. Христиночко, пригощайся.

— А як справи на роботі? — спитала свекруха Діму.

— Нормально. Премію обіцяли до свят.

— Молодець. А ти, Христиночко?

— Теж добре. Нещодавно підвищили.

— Ах, підвищили. Ну й яка в тебе тепер зарплата?

Христина відчула, як щоки налилися.

— Нормальна.

— А точніше?

— Мамо, навіщо тобі це? — втрутився Діма.

— Та я просто цікавлюсь. Все-таки сім’я. Маю ж знати, як мій син живе.

Завжди так. Галина Петрівна вміє ставити запитання так, що не відкрутишся.

— Сорок тисяч гривень, — видавила Христина.

— О-о-о. Непогано. А Діма скільки отримує?

— Вдвічі менше.

Запала тиша. Галина Петрівна повільно поклала вилку.

— Тобто ти заробляєш більше за мого сина?

— Ну, так.

— І як же ви тоді господарство ведете?

Діма почав щось мимрити про те, що все нормально, усе навпіл. А Христина раптом зрозуміла: вона втомилася. Втомилася брехати, втомилася виправдовуватися, втомилася прикидатися.

— А кожен сам себе утримує. Усі витрати — навпіл.

У Галини Петрівни очі ледь з орбіт не вистрибнули.

— Це як це — навпіл?

— Так і є. Комуналка, продукти, все інше. Порівну.

— Дімо, це правда?

Діма почервонів. Казав щось незрозуміле.

— Але ж чоловік повинен утримувати сім’ю! — обурилася свекруха.

— Чому? — здивувалася Христина.

— У нас рівні права, рівні обов’язки.

— Які ще рівні! Ти ж дружина!

— І що?

— Як це що?! Дружина має бути за чоловіком, як за кам’яною стіною!

— Галино Петрівно, а якщо чоловік заробляє менше, то яка ж це стіна?

Свекруха аж підскочила.

— Та як ти смієш! Мій Діма…

— Ваш Діма — чудовий. Але грошей у нього менше, ніж у мене. І що тепер, мені його утримувати?

— А хто тоді чоловік у домі?

— Той же, хто і був. Діма.

— Але якщо ти за все платиш…

— Я плачу за себе. Він — за себе.

Христина встала з-за столу. Дістала з сумки гаманець.

— А знаєте що, Галино Петрівно? Ось вам за вечерю.

Жінка поклала на стіл тисячу гривень.

— Ти що робиш? — прошипів Діма.

— Плачу за себе. Щоб ніхто не подумав, що я — утриманка.

— Забери гроші негайно! — обурилася свекруха.

— Не заберу. Я не хочу бути винною. Ви ж вважаєте, що я живу за чужий рахунок.

— Христино, припини! — Діма взяв її за руку.

— Відчепись. Мені набридло твоє “припини”.

Вона повернулася до свекрухи.

— Галино Петрівно, а ви знали, що ваш синочок у ресторані під столом у мене гроші бере? Щоб усі думали, що він платить?

— Христина!

— Що — Христина? Я правду кажу. Учора в “Шоколадниці” я передала йому тисячу. Позавчора в супермаркеті — дала половину за продукти. А він потім карткою розраховується й усміхається.

Галина Петрівна дивилася на сина. Той сидів червоний і мовчав.

— Дімочко, це правда?

— Мамо, ну це не зовсім так…

— Як це не так? Я ж бачу, що ти брешеш.

— Ми ж домовилися все ділити порівну, — бурмотів Діма.

— І правильно домовилися, — сказала Христина. — Але навіщо тоді цирк влаштовувати? Навіщо прикидатися?

— Бо соромно! — раптом вигукнув чоловік. — Розумієш? Соромно, що дружина заробляє більше!

Нарешті. Ось воно, головне.

— Соромно? — перепитала Христина. — А мені не соромно має бути, що мене утриманкою вважають?

— Я ж не казав, що ти утриманка.

— Але й не заперечував, коли так казали інші.

Діма мовчав. Галина Петрівна теж притихла.

— Знаєте що, — сказала Христина. — Мені байдуже, хто скільки заробляє. Але мені не байдуже, як до мене ставляться.

Вона взяла сумку.

— Я додому. Діма, хочеш — залишайся.

— Христино, почекай.

— Не почекаю. Мені набридло.

У передпокої вона натягнула куртку. Руки тремтіли від обурення. За спиною — голоси. Діма щось пояснював матері. Та щось відповідала. Але Христина було байдуже.

На вулиці дув вітер. Холодно. Але на душі — дивно легко.

Вона дістала телефон, викликала таксі. Задзвонив Діма.

— Христино, ну навіщо ти так?

— А як треба було?

— Можна ж було спокійно поговорити.

— Дімо, ми вже пів року спокійно говоримо. Який результат?

— Мама засмутилася.

— А я — ні?

Пауза.

— Я розумію, що ти маєш рацію. Але мені важко, коли дружина заробляє більше.

— Діма, а якщо завтра ти будеш заробляти більше за мене, ми що, поміняємось ролями?

— Та ні, звісно.

Під’їхало таксі. Христина сіла на заднє сидіння.

— Я буду вдома за пів години. Приїжджай, якщо хочеш поговорити нормально.

Жінка вимкнула телефон.

За вікном пропливли будинки, дерева, люди. У навушниках грала музика. А в голові — тиша. Нарешті — тиша.

Вдома Христина заварила чай. Сіла у крісло з горнятком. Думала. Може, вона перегнула? Може, варто було м’якше? Ні. Вона втомилася бути м’якою.

Дзвонить подруга Лєна.

— Христино, як ти?

— По-різному. Слухай, у тебе з Сергієм теж таке було, коли ти більше заробляла?

— О, це була ціла історія. Він пів року комплексував. Потім звик.

— А свекруха що казала?

— А що з неї. Я ж не для неї заміж виходила.
Правильно. Не для неї.

За годину приїхав Діма. Сів навпроти. Мовчали.

— Христино, пробач, — нарешті сказав він.

— За що?

— За те, що соромився. За те, що мама тебе ображала. За те, що я не захищав тебе.

Христина поставила горнятко на стіл.

— Дімо, мені не потрібні вибачення. Мені було потрібно, щоб ти поважав мене.

Діма зітхнув.

— Знаєш, у дитинстві мама постійно повторювала, що чоловік має бути здобувачем. Якщо дружина заробляє більше — це погано.

— А зараз ти як думаєш?

— Зараз я думаю, що мама не завжди мала рацію.

Жінка подивилася на нього. Він справді виглядав втомленим.

— Дімо, а давай спробуємо інакше?

— Як?

— Давай просто будемо чесними. Один з одним і з усіма.

— Тобто?

— Тобто якщо ми ділимо витрати — то так і кажемо. Якщо ти платиш за мене — я кажу «дякую». Якщо я за тебе — ти кажеш «дякую».

Діма кивнув.

— А мама?

— А мама хай звикає до того, що світ змінився.

Він усміхнувся вперше за весь день.

— Знаєш, мені так навіть було б легше. Не довелося б прикидатися багатієм.

— От саме.

Жінка підсунулася ближче.

— Дімо, а можна ще одну річ?

— Яку?

— Давай я іноді пригощатиму тебе. Просто так. Бо захочу.

— А я — тебе?

— І ти — мене.

— Домовились.

Вони обійнялися. І Христина зрозуміла, що нарешті може дихати вільно. Без постійного тягаря у серці.

А наступного дня вона зателефонувала Галині Петрівні й сказала, що не сердиться. Що сім’я важливіша за гордість. І що в неї чудовий син. Правда, спершу вона пояснила йому, що передавати гроші під столом більше не буде. За жодних обставин.

Джерело