Коли Валентина захворіла, Сергій не злякався. Возив її по лікарнях, тримав тазик, коли її нудило, обтирав вологою губкою, коли не було сил встати й помитися.

Діти, тоді ще школярі, не були в змозі допомагати, тож якби він покинув Валентину, вона не вижила б. А що покине, багато хто казав: і мати, і медсестри в лікарні.

— Рідко хто проходить із дружиною через це до кінця, — зітхали вони.

Сергій був інший, його таким не злякати. І професія в нього була відповідна: пожежник. Звик він рятувати інших, то чого б не врятувати власну дружину? Тим паче, у них було стільки планів, стільки мрій!

Будинок, наприклад, хотіли збудувати: Сергій був родом із села, і ніяк не міг звикнути до тісної квартири. Простору йому було потрібно, тим паче з його вагою і зростом.

Валентина увійшла в ремісію. Перші роки ще боялися, тряслися перед кожним обстеженням. А потім звикли. До хвороби Валентина не працювала, дітьми займалася, а поки лежала в лікарні, зрозуміла, що людина має не тільки сина мати й будинок збудувати, потрібно й іще щось робити.

Рятувати людей, як Сергій чи лікарі, Валентина навряд чи змогла б, але раптово відкрила в собі хист психолога: у лікарні вона багатьом допомагала слушною порадою, та й собі теж.

Відучилася заочно й влаштувалася на роботу. Кар’єра пішла вгору, заробляти стала навіть більше за чоловіка, тож вийшло назбирати на будинок.

Не одразу, звісно: довелося спочатку синові на весілля грошей виділити, потім доньці на навчання. Але за рік до того, коли Сергій вийшов на пенсію, будинок вони купили.

— От тепер заживемо, Валюшо! — казав він.

Не зажили.

Валентина поїхала до сина на допомогу: невістка подарувала другого онука і загриміла в лікарню з апендицитом, а син сам із дітьми не справлявся.

Сергій віддзвонювався, що все добре, і Валентині б помітити, що голос його якийсь тьмяний, але у старшого онука криза трьох років, а в молодшого кольки…

Коли Валентина повернулася, чоловік був уже так поганий, що одразу все закрутилося: швидка, чергування в приймальному покої, син, який, покинувши дітей на дружину, що одужувала, примчав першим же поїздом, якого Валентина вперше за багато років побачила заплаканим…

Дочка на похорон не прилетіла: була в рейсі — працювала на круїзному лайнері, навіть зв’язатися з нею не вийшло. Потім приїхала, плакала, кликала Валентину із собою. Але куди вона поїде в чужу країну? У неї будинок, робота, кіт Паштет.

Син теж кликав для пристойності, але Валентина розуміла: там вона буде зайвою. Ну або візьмуть служницею — мити, готувати, прибирати. А вона, між іншим, поважний психолог, і на роботі її цінують. І Валентина відмовилася.

— Дві хазяйки в квартирі — кому треба, — сказала вона.

Невістка, здається, зраділа, та й син теж. І Валентина залишилася сама в будинку, наповненому привидами її нездійсненого життя. Ось тут Сергій хотів поставити стелаж із книгами: не встиг. Веранду збирався побудувати, а тепер буде тільки простий ґанок — Валентина в цьому нічого не тямить. От якби син узявся, але йому все ніколи.

— Мамо, ну коли? — ображено каже він. — Сама ж знаєш — діти зовсім маленькі. Владислава в садочок треба водити, Ліза не може ж із Ромчиком туди бігати.

— Я взагалі не розумію, навіщо вам цей садочок, якщо Ліза сидить удома, — підтискала губи Валя. — Я вас у садок не водила, і нічого, нормальними людьми начебто виросли.

Хоча які нормальні: дочка в рейсах усе, заміж і не збирається, син підкаблучником став. Ані батькової самовідданості, ані Валиної стійкості.

На роботі Валентині натякали, що їй би самій до психолога походити, але Валя ображалася:

— Що я, сама собі не допоможу, чи що?

Але як тут допоможеш?

Спала Валентина погано: накидала на плечі куртку Сергія і блукала порожнім будинком. Паштет ходив за нею по п’ятах і жалібно нявчав: не міг зрозуміти, чого хазяйка не хоче лягти, щоб він міг улаштуватися в неї в ногах. Уранці квола після безсонної ночі вона сяк-так приходила на роботу.

Стала припускатися помилок, забувати про прийоми й плутати дати. Її скоротили на пів ставки, і час зовсім уже сповільнився, став схожим на густий клей, який тиснеш-тиснеш із тюбика, і ніяк не видавиш.

У рідкісні ночі їй снився Сергій, і тоді це було свято — щосили Валентина намагалася не прокидатися, але не прокидатися не виходило.

Валентина вила, лякаючи Паштета, і ніяк не могла змиритися з тим, що чоловіка ніяк не можна повернути.

На річницю смерті син притягнув Лізу й обох онуків. Валентина й раніше була прохолодна до онуків, а зараз і поготів: як подумає, що через цього самого Ромчика і через цю саму Лізу вона не встигла вчасно помітити, що чоловікові стало погано, так узагалі нудно ставало.

— Очі б мої їх не бачили, — казала вона Паштету.

Ліза ж вічно підлещувалася і прикидалася, ніби їй не все одно: мамо, як ви себе почуваєте, мамо, може, поїхали до нас… Гидка така, сил немає! Ще й старший онук прилип як банний лист, ходив за нею хвостиком. А потім, як запитає:

— А де дід Сергій?

Тут Валентина не стрималася й завищала. Син поліз заспокоювати, а Валентина закричала:

— Та йдіть ви звідси всі!

І вони поїхали.

Нове життя

А через пів року, які Валентині здалися десятиліттям, син зателефонував і вибачливим тоном запитав:

— Мамо… Можна, ми в тебе поживемо?

Виявилося, що ця дурепа Ліза знову чекає дитину. А син кредитів набрав, і тепер їм нічим платити за квартиру. Валентина сказилася:

— З дому вирішили мене вижити? Знав би твій батько!

Син кинув слухавку, образився. А потім зателефонувала Ліза.

— Мамо, підкажіть, а що робити з ревнощами у старшого? Уявляєте, Влад і до Роми ревнував, а тепер узагалі: живіт штовхає мій, каже, що ненавидить братика.

— Знову хлопчик? — зі співчуттям запитала Валентина — пам’ятала, як вона дочку після сина хотіла.

— Знову, — відповіла Ліза. — От переживаю, Влад же сестричку чекав.

Валентина пожаліла безмозку дівчинку: нічого ж вона не розуміє!

— Слухай, — почала Валентина і видала невістці цілу лекцію.

Ліза начебто уважно слухала, а потім запитала:

— Мамо, може, ви приїдете до нас ненадовго? Влад вас обожнює, точно прислухається, якщо ви йому все це скажете.

Діватись нікуди: довелося брати відпустку, купувати переноску для Паштета й тягнутися до сина. Жили вони, звісно, так собі. Ще й третього вирішили заводити — ну чим думають, га?

Квартирка маленька, задушлива, а дітям простір потрібен. Міг би Влад у дворі бігати, поки Ліза Ромчика няньчить, може, й не ревнував би так. Валентина зітхнула і погодилася:

— Збирайте своє лахміття, до мене поїдете!

Вона думала, що невдячні діти й справді скоро її виживуть із дому: визначать дальній куток, і все на цьому. Ліза порядки свої на кухні розведе, діти шпалери попсують, син Сергієву колекцію ножів розтягне.

Але все сталося інакше.

— Мамо, куди можна каструлю поставити?

— Мамо, а вам зручно, якщо я буду в мультиварці кашу готувати?

— Мамо, навчіть, будь ласка, як ви розсольник робите, а то сил уже немає слухати: у мами краще.

Син зробив веранду і стелаж для книжок. Діти шпалери не псували: виявляється, Ліза не так уже й погано їх виховувала. Правда, Паштету все ж діставалося, він один залишився незадоволений переїздом. А Валентина… Валентина раптом зрозуміла, що час знову прискорив біг: щойно народився онук Сергій, і ось уже поповз, пішов і перше слово сказав.

Владислава в передшколу влаштували, а потім і в школу стало потрібно водити, і Валентина звільнилася.

Кухню вона, до речі, поступилася Лізі — не так уже їй і хотілося бути хазяйкою. Раптово вона виявила в собі новий талант: любити й виховувати онуків. І Сергій тепер їй снився часто: у цих снах він усміхався і радів за Валентину…

Горе і втрата можуть перетворити серце на камінь, але іноді саме нове життя здатне повернути нас до себе, змусити знову відчувати й радіти.

Чи здатна одна людина змінити життя іншої, відкривши їй очі на нове щастя, про яке вона навіть не здогадувалася?