Мені дуже шкода, що свекруха, Ангеліна Петрівна, так погано виховала свого сина.

Хоча… вислів «яка пшениця, така й паляниця» ніхто не скасовував.

Ігор, мій чоловік, мабуть, слабо розуміє, що таке чуже, а що таке своє. Але нічого, я вселю йому цю життєву мудрість, краще пізно, ніж ніколи…

… — Я вдома! Ігор, забери пакети з продуктами! — я втомлено кинула дві важкі «маєчки» на підлогу передпокою.

— Я допоможу, мамочко, — син Денис, якому всього п’ять років, героїчно підхопив непосильну для нього ношу і потягнув на кухню.

— Стоп, Дениско, постав пакети на місце, для цього є спеціально навчені люди, — пробурчала я. — А де твій батько? За часом він повинен бути вже вдома.

— А тато з бабусею говорить, — бадьоро відповів син. — Мамо, я донесу, я сильним бути хочу, як Усик.

— Як хто? — не зрозуміла я. — Ааа, синку, зрозуміла. Як боксер!

Денис відкрив рота, як двері зали відчинилися і з неї вийшов Ігор.

— А я йому й кажу — де вибраковки? — Ігор не відривався від розмови зі своєю мамою, Ангеліною Петрівною. — Він мені пальцем тикає, ось, ось і ось. Цей новий майстер — справжній монстр.

У відповідь свекруха щось проскрипіла, я так і не зрозуміла, що саме, але явно заспокоювала сина.

Ігор підхопив пакети, витягнув звідти дві сосиски і повернувся до зали — продовжувати скаржитися.

— Давно він так розмовляє? — запитала я сина.

— Півтори-три години, — відповів Денис.

Ах, я зовсім забула, що він ще не знає часу, тільки загальні фрази.

— Це означає дуже довго, так? — уточнила я у сина.

Той активно кивав головою.

— Він тебе годував після садочка? — продовжила я допит, знімаючи верхній одяг. Син негативно похитав головою, ні, не годував.

— Зрозуміло, — пробурмотіла я. — У тебе, Денисе, не тато, а домашній улюбленець. Нічого не може зробити по дому.

— Як Рижик? — уточнив син.

— Рижик навіть більш самостійний, — відповіла я синові. — Так… вечерю готувати вже запізно, засиділася я в офісі з цими звітами… Пельмені підійдуть?

— Пельмені без поспіху, — авторитетно заявив син.

Господи, звідки це береться? У своєму планшеті, чи що, дивиться?

Я наварила пельменів, накрила на стіл. Тільки після того, як все було зроблено, Ігор нарешті з’явився на кухні, без телефону.

— Наговорився, монстр спілкування? — насупилася я. — На скарги матері у тебе час є, а дитину нагодувати — ні. Як прокоментуєш?

— Я йому яблуко дав, — почав виправдовуватися чоловік. — Він з апетитом його з’їв, правда, Денис?

— Ти сам би яблуком наївся? — накинулася я на Ігоря. — Ми ж домовилися, якщо я затримуюся на роботі — ти готуєш вечерю. Було таке?

— Було…, — кивнув головою чоловік. — Просто на роботі такі справи кояться, не зміг мамі не розповісти.

— І що там у вас сталося? Інопланетяни прилетіли досвід переймати? — єхидно запитала я. — Або тобі втричі зарплату підвищили?

— Багато браку нагнав, мене премії позбавили, — насупився чоловік. — Тільки оклад до отримання…

— Це чудово, Ігорю! — я навіть почала аплодувати. — А чому раптом стався брак? Ти ж у нас токар шостого розряду!

— Та там…, — пробурмотів чоловік. — Коротше кажучи, неважливо.

— Ну ще б пак, — кивнула я. — Мамі ти все у найдрібніших деталях розповів, а мені — неважливо.

А те, що все знову на собі тягнути, одній, це важливо?

— Я наївся! — підскочив чоловік з табурета.

Це у нього манера, якщо не вистачає аргументів, ображається, як маленька дівчинка, а потім дується, сидячи в кутку.

— Дитячий садок якийсь, — пробурчала я. — Денис, коли ти виростеш, ти не будь таким образливим, як батько, добре? Це не по-чоловічому.

— Не буду! — пообіцяв син. — Я буду як Людина-павук, мовчазним і справедливим.

Я погладила його по голові і почала мити посуд. Весь вечір чоловік зі мною не розмовляв, мабуть, я образила його в кращих почуттях.

Я часом не розумію, звідки у Ігоря ця риса — все повідомляти матері? Він з самого дитинства такий, чи нещодавно відкрив у собі цю потребу?

Іноді доходить до смішного: відчує нездужання — одразу мамі дзвонить:

— У мене жар, що робити?

— Ти ж ще навіть градусник не ставив, а вже маму на вуха ставиш, — дивуюся я. — І потім, чим я тобі не помічник?

— У мами більше досвіду в цих справах, — пояснює Ігор. — Нас же у неї троє, вона точно знає, що робити.

У підсумку з’ясовується, що температури немає, а мама з виряченими очима прилітає до нас з медом і банкою малинового варення — сина рятувати.

— Тобі не соромно? — докірливо хитаю я головою. — Ти на сина подивися: з велосипеда впав, коліно подряпав, сам знайшов подорожник, приклав до подряпини. Все!

— Цьому мене дід Міша навчив! — гордо киває син. — Він каже, що подорожник — перший помічник у такій справі.

— Правильно, сину, — киваю я. — Ну не тільки подорожник, звичайно, але хід твоїх думок мені подобається.

В основному сварки у нас виникають з цього приводу. Ігор постійно дзвонить матері, просить тієї чи іншої поради.

Спочатку вона радить по телефону, а потім приходить до нас додому, живе вона недалеко, всього в трьох будинках від нас.

— Пил — то все пил! — починає врубати «Ревізора» Ангеліна Петрівна. — Марино, ти взагалі хоч підозрюєш, що на світі існує вологе прибирання?

— Ангеліно Петрівно, — в такі моменти я дарую свекрусі найчарівнішу посмішку. — Щосуботи в нашому домі відбувається генеральне прибирання, не турбуйтеся.

І що найцікавіше, допомагає мені в ньому тільки син, а не чоловік. Вас це не насторожує?

— Це не чоловіча справа! — заявляє мені Ігор. — Ніколи в житті не візьму в руки пилосос і ганчірку…

— Ти дивись, який мачо знайшовся…, — здивувалася я. — Тоді виконуй функцію будь-якого нормального чоловіка — неси в нашу печеру мамонта, я не проти!

У нашу розмову одразу втручається свекруха. Її дуже дратує, що я сиджу в офісі, а вона все своє життя пропрацювала маляром на підприємстві:

— Ти знала, за кого виходила заміж! Ігор у мене — робітничий клас, зрозуміла? Вас, буржуїв годує, між іншим.

У Ангеліни Петрівни якісь дивні судження про офісних службовців, всіх, хто не працює на заводі, вона називає не інакше, як «буржуї». Що за марксизм — ленінізм такий, я ніяк не збагну.

Я давно зрозуміла, що з такими людьми сперечатися — себе не поважати, все одно кожен залишиться при своєму.

Однак, якщо в Ангеліни Петрівни трапляється день народження або інше свято, типу 8 березня або Нового року, подарунки вона замовляє саме мені, а не синові.

— Марина, ти краще розбираєшся в цих жіночих штучках, ось до тебе і звертаюся, — починає підлещуватися вона. — У мене ж скоро кругла дата, якщо ти, звичайно, пам’ятаєш.

Так ось, я б дуже хотіла в подарунок сумочку нову, допоможеш з подарунком?

Вона прекрасно знає, що я не побіжу на звичайний палатковий ринок за сумочкою зі шкірозамінника, а куплю справжню, якісну річ.

Або:

— Маринка, я б хотіла до Нового року собі зимові чоботи, Ігор в них нічого не розуміє…

Мене так і підмиває сказати, що Ігор не те що не розуміє, він просто не потягне ці ваші чоботи.

Ось і доводиться “поважати” маму чоловіка грошима, купувати їй подарунки, які і самій дуже подобаються.

Власне, з подарунка і почався розкол у нашій родині.

Причому, ні чоловік, ні свекруха до нього не мали ні найменшого відношення, проте руки неабияк погріли.

Ігор став для мами молодцем в черговий раз, а я в черговий раз зіпсувала собі настрій. Однак, про все докладніше.

У моєї мами в кінці листопада ювілей, 60 років. Мені дуже хотілося зробити приємне найдорожчій у світі людині, я почала міркувати, що ж подарувати мамі.

— А чого думати? — навела мене на розумні думки подруга Саша. Ми з нею працюємо в одній фірмі, дуже часто обідаємо разом. — Я своїй мамі купила посудомийну машину, знаєш, як вона була рада?

Зараз користується і в долоні плескає від радості, там нічого складного, кожен розбереться.

— А що, це ідея, — промовила я задумливо. — А то у мами начебто все є, на кухні — повний комплект, але посудомийної машини поки що немає.

Я подякувала подрузі за слушну пораду. З головним подарунком питання вирішено, залишилося вибрати відповідне кафе для урочистості, замовити авторський букет з улюблених маминих квітів — червоних троянд.

Чоловікові про подарунок я сказала в останню чергу, справа ж нехитра, з’їздити в салон побутової техніки і купити цю саму машину.

— Я тобі скріншот машини вислала, купи саме її, зрозумів? — давала я інструкції чоловікові. — В наявності вони є, я все дізналася. Твоя справа її додому привезти і будеш молодцем.

— Все буде якнайкраще, — пообіцяв мені чоловік.

Це був суботній день, але мене терміново викликали на роботу, знову стався черговий аврал.

Зі спокійною душею я пішла на роботу, ще не знаючи, який неприємний сюрприз чекатиме на мене ввечері.

Якби знати, де впасти, соломки б підстелила, сама все зробила…

Я повернулася досить пізно, вичавлена, як лимон. Мені навіть розмовляти було важко, весь день вирішувала завдання, пов’язані з інтересами фірми.

— А у нас бабуся в гостях! — зустрів мене в дверях радісний Дениска. — Вони з татом нещодавно прийшли, мені шоколадку принесли…

— Молодці які, — тільки й змогла відповісти я. — Турботлива у тебе рідня…

З кухні доносився радісний сміх чоловіка і свекрухи.

Цікаво, чому вони так радіють? Вивчають посудомийну машинку, інструкцію, чи що читають?

Але, увійшовши до кухні, я не знайшла потрібний мені агрегат. Ангеліна Петрівна дивилася на мене, немов лисиця, яка щойно вийшла з курника.

— Ігор, а де машина? — запитала я здивовано. — Ти її що, на балкон відніс, чи що? Така громіздка?​

​І тут Ангеліна Петрівна вразила мене однією лише фразою, буквально наповал.​

​— Гроші, які ти збирала на ювілей матері, я витратила на новий холодильник — заявила свекруха.

Я думала, що стеля зараз впаде мені на голову. Наливши собі з графина води, я жадібно випила, а потім запитала:

— А ви знаєте, що це були чужі гроші? Для тих, хто не в курсі, поясню — чужі, це ті кошти, що належать не вам.

Ігор, що за вольності? Який ще холодильник?

Ігор відкрив рота, але, як завжди, його випередила свекруха:

— А чому, власне, і ні? У мене давно вже холодильник не морозить, а розігріває, ось син мені і вирішив зробити подарунок.

— Але у моєї мами ювілей, як ви це не зрозумієте? — обурилася я.

— Хто вам дав право розпоряджатися моїми грошима?

— Гроші наші сімейні, — важливо відповів чоловік.

— Тому на них я теж маю повне право.

— І скільки ти вніс у цей самий бюджет? — скривилася я.

— Якщо хочеш, я зараз відкрию онлайн-банк і подивлюся твої перекази.

— Не треба нічого відкривати, — насупився чоловік.

— А ти, виявляється, жадібна… Для мами необхідну в побуті річ пошкодувала.

— Послухай, «добувач», — розпалилася я. — Мені немає в чому дорікнути, твоя мама отримувала від мене шикарні подарунки, якщо вона про них не пам’ятає, мені дуже шкода.

— Як же! Шикарні! — озвалася Ангеліна Петрівна.

— Мені сумочку, а матері — посудомийку? Це нечесно.

— Нечесно брати чуже без дозволу, — парирувала я.

— Ви зараз нагадали мені двох маленьких дітей, які залізли в буфет і потайки з’їли все варення.

Тільки якщо дітям це можна пробачити, то вам, з огляду на ваш вік, пробачення немає. ​

​Свекруха розлютилася не на жарт.

Вона почала звинувачувати мене в якихось зв’язках з керівництвом, що це завдяки їм я отримую такі хороші гроші.

Загалом, повний політ запаленої фантазії.​ Чого, чого, а цього свекрусі я пробачити точно не могла.​

— Бажаю вам, щоб ваш холодильник служив вам якомога довше, — кинула я з огидою.

— Запам’ятайте раз і назавжди, від мене ви більше навіть ватних паличок не побачите, про більш цінні речі я взагалі мовчу.

— Та як ти смієш, — почервоніла свекруха.

— Я мати твого чоловіка, глави цієї родини.

— Ви справді так думаєте? — здивувалася я.

— Так ось, ваш син у нашому домі має таке ж право голосу, як, наприклад, кіт.

Він ні копійки в дім не приносить, тільки хвалиться тим, що він — робітничий клас. Ідіть з Богом і пишайтеся обоє цим почесним званням.

Чоловік знає, що мене в такі моменти краще не чіпати. Він взяв маму за руку і вони тут же ретирувалися.

Дочекавшись, поки вони підуть, я втомлено сіла на диван. До мене підійшов Дениска:

— Мамо, я все чув. Бабуся без подарунка залишилася, так?

— Типу того, синочку, — кивнула я.

— Ось, це моя улюблена іграшка, Людина-павук, — простягнув Денис фігурку супергероя.

— Подаруй бабусі, вона зрадіє.

Я вкотре була вражена сином. Скільки благородства в цьому маленькому чоловічку!

І як же добре, що він не пішов характером у свого батька…