Над Зоєю свекруха просто труситься, що й казати. Дівчині вже 24 роки, освіту здобувала заочно, бо батьки з дому «дитинку» не відпустили, — розповідає Олена.

— У них із братом велика різниця у віці?

— 14 років, — відповідає жінка.

— Але навіть не в різниці річ, я вважаю. Просто чоловік зʼявився у свекрухи «в дівках», вона не була одружена з його батьком. Єгора, здебільшого, виховувала бабуся.

А з батьком Зої у свекрухи повна сім’я, чоловік мій для вітчима своїм так і не став, рано поїхав із дому, тож зовиця — пізня й балувана дитина. Її за ручку водили, оберігали й продовжують перед нею стрибати.

Тільки я не розумію, чому ми в цьому взагалі маємо брати участь? Перед Єгором ніхто дзиґою не крутився, я — взагалі чужа, що я є, що мене немає. Наш син минулого року в 15 років чудово їздив до бабусі й дідуся сам. А він був, між іншим, неповнолітнім! А тут доросла тітка на таксі з вокзалу на вокзал доїхати не може?

Олені майже 40 років, вона заміжня, із чоловіком у них двокімнатна квартира в хорошому районі столиці, іпотеку за неї виплатили, працюють, машину поміняли рік тому.

Працюють багато, щоправда, Олена зараз працює онлайн. Довелося, оскільки в жінки хворіє мама. Живе мама недалеко, тож Олена працює здебільшого з її дому. Благо, для роботи потрібен лише ноутбук.

Олена — киянка, чоловік із невеличкого містечка Вінницької області. Там живуть його батьки й молодша сестра. Та сама Зоя. Зовиця цілком здорова молода дівчина. Вищу освіту здобула. Заочно. Бо відпустити дівчину у велике обласне місто батьки не наважилися: пропаде ж.

Мама й тато тряслися над донькою в дитинстві: вона не ходила в садок, поки дівчинка не пішла в 5-й клас, свекруха не працювала. Ледь не з ложки годували, ледь не до закінчення школи виводили гуляти у двір. І це в маленькому містечку, де всі одне одного знають.

Єгор, чоловік Олени, з дому поїхав у 18 років. Спочатку — в армію, потім до столиці, працювати. Освіту здобував теж заочно, але з інших, ніж сестра, причин.

Треба було себе годувати, оскільки бабусі вже не стало, мати сиділа вдома із сестрою, а вітчим… не зобов’язаний був його годувати вітчим. Теплоти у стосунках у нього так і не виникло.

Цього року батьки Зої наважилися відпустити дівчину закордон. До моря. Самим уже немає здоров’я туди їхати, та й не по кишені, пенсії в обох скромні. Зоя працює. У школі, вчителем початкових класів, дохід у неї теж невеликий, але на свій відпочинок вона назбирала грошей.

Не йшлося про те, щоб улюблена дитина поїхала зовсім уже сама. У батька Зої в Болгарії живе молодша сестра, довгі роки свекруха з чоловіком і молодшою донькою їздили до неї всією сім’єю, хіба що останні років 6 не були. Тож дорога для Зої, в принципі, знайома.

В Олени зі свекрухою стосунки… та, по суті, ніякі. Свекруха кілька разів була в Києві, коли зʼявився онук, торік син Олени їздив до бабусі сам. Його посадили на потяг, там він приїхав на вокзал, викликав таксі і самостійно приїхав до бабусі.

Звісно, його «вели» батьки на всіх етапах пересування, але за руку ніхто не водив. Звідти, щоправда, його провели: посадили на потяг Зоя з матір’ю.

Коли свекруха зателефонувала й попередила, що Зоя їде, треба її зустріти на одному вокзалі й перевезти на інший, Олена зробила жест «рука-обличчя». Чоловік у цю дату їхав у термінове відрядження на два тижні, сама вона — при мамі, син — у таборі.

— Я списалася із Зоєю в месенджері, — продовжує жінка. — Так, мовляв, і так, зустріти тебе й перевезти на вокзал не зможу. Мама в мене зараз дуже кепсько почувається. Докладно пояснила зовиці дорогу, та й що складного? Вийшла з поїзда, вдень же. Спустилася в метро, доїхала до потрібної станції, вийшла на вокзалі, подивилася на табло, сіла в залі очікування. Між поїздами — дві з половиною години, сиди собі в телефоні, потім візьми сумку й іди в поїзд сідай.

— Ну так, — киває подруга. — Навіть якщо в Києві нічого не знаєш, складно заблукати. І що? Зоя не впоралася?

«Ой, я навіть не знаю. Мама, звісно, переживатиме й хвилюватиметься, що мене ніхто не зустріне. Я боюся, що не знайду сама нічого», — написала Олені сестра чоловіка.

Жінка ще раз докладно, зі схемами та картами, із зазначенням часу, скільки між станціями метро їхати, розписала все Зої.

«Добре, я спробую. Тільки мамі не кажи, а то вона взагалі буде рвати й метати й нікуди мене не відпустить, якщо знатиме, що мене в Києві ніхто не зустріне», — написала зовиця.

При цьому Олена зателефонувала Зої за кілька хвилин до прибуття її поїзда до столиці, потім іще раз: чи прибув поїзд.

Потім іще раз, чи прибула Зоя на інший вокзал, потім проконтролювала, як сидиться сестрі чоловіка на вокзалі, потім за 15 хвилин до відправлення її поїзда, потім за кілька хвилин після відправлення її поїзда.

Зоя відповідала, що все добре, що вона навіть поїла в кафе на вокзалі. Олена заспокоїлася, після посадки зовиці в поїзд, що прямував до місця відпочинку, контроль за нетямущою дівчинкою був уже не на ній, а на тітці, сестрі її батька. Але видихнути не вийшло. Олені почала телефонувати свекруха.

— Я раз тільки тебе попросила, а ти… — посипалися звинувачення. — Бідна дівчинка, одна, в незнайомому місті, тиняється між вокзалами, із сумкою,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,,допомогти нікому, ніхто їжі нормальної із собою не привіз!

— Тобто, — уточнює подруга, — ти мала кинути хвору маму й поїхати, щоб привезти Зої їжі до поїзда та сумку її потягати?

— Єдину сумку, — киває Олена. — А їжі, до речі, на тому ж вокзалі можна купити. Локшину швидкого приготування. Не корисно, але в дорозі рятує. І так, свекруха зателефонувала доньці й попросила її мене покликати до телефону. Так і зрозуміла, що її скарб ніхто не зустрічає.

А Зоя просто злякалася мені сказати про це. Ну і як же, скінчилося все тим, що свекруха знати мене не бажає більше. Яке горе, можна подумати, вона мене всі ці роки знала.

Олені пригадали і те, що її сина (цікаво, а хто він мамі чоловіка, хіба не онук?) провели у зворотну дорогу, що Зоя провінційна дівчина і з нею в столиці могло трапитися всяке, що так із рідними не чинять.

Жінка, звісно, кинула слухавку, мати — чоловіка, нехай він із нею і розбирається, і контактує, і пояснює, що дівку на третьому десятку років не завжди буде можливість опікати, що Зої рано чи пізно доведеться жити в цьому неласкавому світі самій. Як? Це велике питання.

Батьківська любов і надмірна опіка — це дві сторони однієї медалі.

Коли надмірна турбота позбавляє дорослу людину можливості стати самостійною, це завдає шкоди не лише їй самій, а й усім, хто її оточує. Як провести межу між допомогою та опікою, що переходить усі розумні межі?