— Наталю, ось яка справа…

— Андрій затримався на порозі кухні, покрутив у руках ключі. — У мами скоро ювілей. Гостей — багато, а у неї маленька двокімнатна квартира…

Ключі забряжчали об стільницю занадто голосно. Наталя якраз возилася з посудомийкою. Вона поставила останню тарілку і обернулася. Повільно, ніби заздалегідь знала, що нічого хорошого не почує.

— І?

Андрій поліз у холодильник. Довго там шарив, хоча шукати було нічого — вчорашні котлети та йогурт прострочений.

— Ну, мама попросила… Щоб ми когось у себе розмістили. Тітка Валя з дівчатами, бабця Клава… Людей п’ять-шість всього. На пару ночей.

Випалив це на одному диханні і зачинив холодильник. Притулився до нього спиною, очі бігають — то на дружину гляне, то вбік.

«Ось же… почалося», — подумала Наталя. Вона знала цю тітку Валю — та ще штучка. Приїжджала якось на травневі, так її дочки-підлітки весь будинок перевернули. А бабця Клава — це взагалі окрема пісня. Глуха як пень, телевізор вмикає так, що стіни трясуться.

— Андрію, ти в своєму розумі? — голос у неї не підвищився, але теплішим точно не став. — У мене через тиждень здача проекту. Я вдома працюватиму, розумієш? А ти мені тут циганський табір влаштувати хочеш?

Обличчя у чоловіка відразу потемніло. Образився, значить.

— Це мамин ювілей! Шістдесят років! Я що, як син не повинен допомогти?

— А я що, як дружина повинна це все розхльобувати? — Наталя схрестила руки на грудях. — Твоя мама вирішила влаштувати бенкет на весь світ — нехай і думає, де народ розміщувати. Готелі для кого придумали?

— Та ти що! Які готелі? Це ж родина!

— Родина? — гірко посміхнулася вона. — Яка мене з днем народження навіть не привітала минулого місяця? Дуже мило.

Андрій підійшов до столу, сперся на нього кулаками. Весь напружився, як струна.

— Слухай, досить! Я мамі вже слово дав. Вони приїдуть у п’ятницю, і крапка.

«Ось так. Просто взяв і вирішив. Навіть не запитав», — у голові Наталі щось клацнуло. Ніби якийсь перемикач. Вона подивилася на чоловіка і раптом побачила не Андрія, з яким прожила п’ять років, а чужого дядька. Який щойно показав їй, що її думка — порожній звук.

— Зрозуміло, — сказала вона дуже тихо.

Андрій сприйняв це як перемогу. Ще б пак — дружина здалася, можна видихнути.

— Ось і розумниця. Не будемо більше сваритися через дурниці.

І пішов у вітальню, до телевізора. А Наталя залишилася стояти посеред кухні. Думала. Без емоцій. «Значить, ось як тепер буде. Він вирішує, а я — мовчу в ганчірочку. Ну-ну».

Увечері вона зайшла до вітальні. Андрій розвалився на дивані, перемикає канали. Задоволений такий — переможець, блін.

Наталя мовчки підійшла до шафи, дістала постільну білизну. Андрій пожвавився:

— О, молодець! Готуєшся вже? Диван в кабінеті розкладний, там вдвох можна…

— Це тобі, — перебила вона. — Будеш в кабінеті спати.

Він аж підскочив:

— Що? Ти що несеш?

— Те, що чуєш. Раз ти один все вирішуєш — сам і розбирайся зі своїми гостями. Годуй їх, розважай, прибирай за ними. А я в цьому брати участь не буду.

— Наталю, ти… ти з глузду з’їхала? Ми ж чоловік і дружина!

Вона подивилася на нього довгим поглядом. Таким, від якого мороз по шкірі.

— Були. До того моменту, як ти вирішив, що мою думку можна не враховувати. Знаєш, хто ти? Не чоловік, який дотримується слова. Ти просто мамин синочок, який боїться маму засмутити. І заради цього готовий мене в бруд втоптати.

Кожне слово було ударом. Андрій відкрив рот, але слова не йшли. Що тут скажеш?

— Тож давай чесно, — продовжила Наталя спокійно, ніби про погоду говорила. — Ти вибрав бути хорошим сином? Будь. Але чоловіком ти в цей момент перестав бути. Відсьогодні ми просто сусіди по квартирі. Поки не розлучимося.

Взяла білизну і пішла в кабінет. Андрій чув, як вона там застеляє диван. Методично, спокійно. А в його голові гуділо, як у порожній бочці. «Що відбувається? Як так вийшло?»

Він сидів один у вітальні, і телевізор бубонів щось про термінові новини. Тільки Андрію було не до новин. Він раптом зрозумів, що накоїв. Хотів як краще — мамі допомогти, слово дотримати. А вийшло…

«Та вона ж блефує! Остигне, помириться. Завжди ж так було», — спробував він себе заспокоїти. Але чомусь не вірилося.

У кабінеті клацнув вимикач. Тиша.

Андрій ще довго сидів у темряві.
«Завтра поговоримо. Завтра все поясню», — думав він, влаштовуючись на дивані в кабінеті.

У спальні було тихо. Наталя не спала — він знав. Вона теж думала. Про те, як швидко все зруйнувалося. Через якусь дурницю. Через гостей, яких вона навіть не хотіла бачити.

«Може, ще не пізно?» — промайнуло у неї в голові. Але тут же відкинула цю думку. Ні. Якщо зараз здатися — так і буде завжди. Він вирішить, що можна далі не зважати, раз дружина все стерпить.

Вранці Андрій прокинувся з болем у спині — диван у кабінеті був не найзручнішим. На кухні пахло кавою. Наталя вже встала, сиділа з ноутбуком.

— Доброго ранку, — спробував він.

Вона підняла очі, кивнула. Ввічливо, як сусідці в під’їзді. І знову занурилася в екран.

«Гаразд. Нехай дується. Пройде», — вирішив Андрій. Налив собі кави, зробив бутерброд. Мовчання тиснуло, але він вперто жував.

— Я на роботу, — сказав нарешті.

— Угу.

І все. Ніяких «гарного дня», ніяких «коли повернешся». Просто «угу».

На роботі він не міг зосередитися. Весь час думав — може, подзвонити мамі? Скасувати все? Але як? Що сказати? «Вибач, мамо, дружина проти»? Вона ж не зрозуміє. Образиться. А тітка Валя вже квитки купила, напевно…

До обіду написав Наталі: «Давай поговоримо нормально. Я готовий обговорити».

Відповідь прийшла через годину: «Обговорювати нічого. Ти все вирішив».

Коротка така відповідь. Як плювок.

Увечері він спробував ще раз. Купив її улюблені тістечка, поставив на кухонний стіл.

— Наталю, ну давай не будемо так. Я був неправий, згоден. Давай придумаємо щось…

Вона подивилася на тістечка, на нього. Втомлено так подивилася.

— Андрій, ти не розумієш. Справа не в гостях. Справа в тому, що ти показав мені моє місце. Я для тебе — ніхто. Порожнє місце. Ти це ясно продемонстрував. І знаєш що? Дякую. Краще дізнатися це зараз, ніж через десять років.

— Та ти ж… Я ж не хотів! Просто мама…

— Ось саме. Мама. Завжди мама. А я? Я де в цій схемі?

Він мовчав. Тому що відповіді не було. Правда була жорстокою — в його системі координат дружина дійсно стояла десь збоку. Не в центрі. Не поруч. Збоку.

— Іди вечеряй. Я в спальню.

І пішла. А тістечка так і залишилися на столі. Андрій дивився на них і думав — як же так вийшло? Адже все було нормально. Жили, не тужили. А потім — раз, і все летить до біса. Через якусь дурницю.

Тільки це була не дурниця. Це був момент істини. Коли маски впали, і обоє побачили одне одного справжніми. І те, що побачили, їм не сподобалося.

Вночі Андрій не спав. Перевертався на незручному дивані і думав. Про те, що завтра треба мамі зателефонувати. Щось придумати. Збрехати, що Наталя захворіла. Або ремонт затіяли. Що завгодно, аби тільки…

Але вранці зателефонувала сама мама.

— Андрійку, сонечко! Як ви там? Готуєтеся нас зустрічати? Тітка Валя така рада, що у вас зупиниться! І бабця Клава прямо підхопилася — їй так самотньо останнім часом…

І понеслося. Про те, яке меню на ювілей, кого ще запросили, яку сукню купила. Андрій слухав і відчував, як стискається серце. Скасувати? Зараз? Коли вона така щаслива?

— Мамо, все буде добре, — вичавив він.

— Ось і добре! Передавай Наталці привіт. Нехай не хвилюється, ми не вибагливі. Головне — разом зібратися!

«Разом. Так», — гірко подумав Андрій, дивлячись на зачинені двері спальні.

П’ятниця настала якось занадто швидко. Андрій відпросився з роботи раніше — треба було підготуватися. Наталя з ранку закрилася в спальні з ноутбуком. На кухню виходила тільки за чаєм.

— Вони приїдуть до шостої, — сказав він через двері.

— Зрозуміло.

І все. Більше ні слова.

Андрій метушився по квартирі — пилососив, розкладав диван у кабінеті, шукав зайві подушки. На кухні готував нехитру вечерю. Руки тремтіли від напруги. «Як я їм поясню? Що скажу?»

О шостій вечора пролунав дзвінок у двері. Андрій здригнувся, пішов відкривати. На порозі — тітка Валя з доньками, галаслива, яскрава, з трьома валізами.

— Андрюшо! Рідненький! Ну де ж Наталка? Чому я її не бачу?

— Вона… працює. Проект терміновий.

— Ах, бідолашна! Ну нічого, ми тихо!

«Тихо. Ну так», — подумав Андрій, дивлячись, як дівчата вже носяться по коридору.

Слідом підтягнулася бабця Клава. З паличкою, з якимось вузлом.

— Наталя де? — прокричала вона на весь під’їзд.

— Працює! — крикнув у відповідь Андрій.

— Га? Працює?

І понеслося. Тітка Валя влаштувалася у вітальні, розклала речі, увімкнула телевізор. Дівчата зайняли кабінет, відразу почали щось дивитися в телефонах, хихикати. Бабця Клава влаштувалася на кухні — дістала свої ліки, розклала по столу.

Андрій метушився між ними, намагався всіх влаштувати. А зі спальні — ні звуку. Ніби там нікого й немає.

До вечері він вибився з сил. Накрив на стіл, покликав усіх. Тітка Валя щебетала без угаву:

— А пам’ятаєш, Андрюшо, як ти маленький був? До нас на дачу приїжджав? Ох, який бешкетник був! А зараз — чоловік! Господар! Наталці пощастило!

«Пощастило. Так», — Андрій поглянув на зачинені двері спальні.

— А чому Наталя не виходить їсти? — гаркнула бабця Клава.

— Вона не голодна, — буркнув Андрій.

— Що? Хто голодний?

Дівчата захихикали. Тітка Валя сплеснула руками:

— Ой, а може вона того… в положенні? Їх же нудить спочатку!

Андрій поперхнувся чаєм. Кашляв, а тітка Валя єхидно вже будувала плани:

— Ой, як добре! Раїсі Павлівні онуки! Нарешті! А то вона все переживає…

«Господи, за що мені це все?» — Андрій відчував, як провалюється в якусь яму. Все йшло не так. Зовсім не так, як він уявляв.

Після вечері тітка Валя влаштувалася у вітальні дивитися серіал. Бабця Клава приєдналася — увімкнула звук на повну. Дівчата розбіглися по квартирі, щось шукали, хапали.

— Дядьку Андрію, а у вас який пароль від Wi-Fi?

— Дядьку Андрію, а можна ноутбук взяти?

— Дядьку Андрію, а що на сніданок буде?

До десятої вечора він був як вичавлений лимон. Присів на кухні, сховав обличчя в долонях. «Що я наробив? Що я наробив?»

Двері спальні тихо відчинилися. Наталя вийшла — бліда, з папкою в руках. Пройшла повз нього до вхідних дверей.

— Ти куди? — здригнувся Андрій.

— До Оленки. Переночую у неї. Завтра теж. Проект доробляти треба в тиші.

— Наталю, зачекай…

Але вона вже взувалася. Швидко, рішуче.

— Наталю, ну не йди! Давай поговоримо!

Вона випросталася, подивилася на нього. Довго так дивилася. А потім сказала:

— Знаєш, я думала, ти подзвониш мамі. Скажеш, що не виходить. Що у нас форс-мажор. Думала, ти вибереш нас. Нашу сім’ю. Але ти вибрав. Тільки не мене.

І пішла. Тихо прикрила двері.

Андрій стояв у передпокої і слухав, як затихають її кроки. А з вітальні долинали голоси:

— Андрюшо! Іди до нас! Тут така цікава серія!

Він закрив очі. Все. Кінець. Він це відчував кожною клітинкою. Наталя не повернеться. Не в цю квартиру, повну чужих людей. Не до нього — людини, яка зрадила.

«Наталю, вибач», — подумав він і пішов до вітальні. Що ще залишалося? Догравати виставу до кінця. Посміхатися. Робити вигляд, що все добре. Що він — хороший син, привітний господар.

А десь там, у нічному місті, їхала його дружина. Колишня дружина, по суті. І думала про те, що завтра треба буде шукати адвоката. І квартиру орендувати. І починати все спочатку.

Без нього. Людини, яка виявилася просто маминим синочком. Яка так і не стала чоловіком.

У вітальні гуркотів телевізор. Тітка Валя захоплено ахала. Бабця Клава дрімала, похрапуючи. Дівчата про щось шепотілися.

Чужі люди в його домі. Які навіть не підозрювали, що щойно стали свідками кінця однієї сім’ї. Маленької, але справжньої. Яка розбилася об материнський ювілей і синівський обов’язок.

Андрій сів у крісло і втупився в екран. Там красиві люди зображували кохання. Брехали, зраджували, прощали. Як у житті. Тільки в серіалі все закінчиться добре. А в житті…

У житті він залишився один. З маминими гостями, розкладним диваном і відчуттям, що все пішло не так. Катастрофічно не так.

Переможець. Хороший син. Колишній чоловік.

Годинник на стіні показував пів на одинадцяту. До маминого ювілею залишалося недовго. Свято, яке коштувало йому сім’ї.

«Воно того варте?» — запитав він сам себе.

Відповіді не було. Тільки цокання годинника та хропіння бабці Клави. І порожнеча. Величезна, дзвінка порожнеча там, де раніше була любов.

Андрій закрив очі. Завтра буде новий день. Треба буде посміхатися мамі, вислуховувати привітання, робити вигляд… Завжди робити вигляд.

А Наталя… Наталя почне нове життя. Без нього. І він навіть не міг її звинувачувати. Тому що вона була права. У всьому права.

Він сам все зруйнував. Своїми руками. Заради мами. Заради примарного обов’язку. Заради страху здатися поганим сином.

І став ніким. Просто ніким.