Коли телефон задзвонив втретє, Олексій, нарешті, підняв його з підлоги, обережно провів пальцем по розбитому екрану і увімкнув гучний зв’язок:

— Привіт, мамо. Щось сталося чи ти просто згадала, що у тебе є син?

— Так, давай не нуди, — пролунав з динаміка нетверезий голос матері. — Я про тебе ніколи не забувала.

— Серйозно?!

— Серйозно. Це було твоє рішення жити окремо. Ти такий же впертий, як… Весь у батька, одним словом!

Олексій хотів було їй заперечити, але промовчав.

«Вона все одно ніколи не визнає свою провину».

— То чого подзвонила?

— Є розмова до тебе.

— Ну я так і думав. Тільки давай саму суть, без твоїх цих довгих передмов, — відповів Олексій.

А сам уже прикидав у голові, скільки грошей вона попросить цього разу, і водночас радів тому, що нічого не зможе їй дати, бо сам зараз майже ні з чим.

— Не переживай, ніяких передмов не буде. Я просто хотіла сказати, що баба Маша пішла у засвіти.

— Як пішла?! Коли?…

… Останнім часом в житті Олексія настала чорна смуга. Все почалося зі звичайного телефонного дзвінка.

Йому зателефонував напарник, з яким він колись працював у будівельно-ремонтній бригаді, і, нічого толком не пояснивши, запропонував зустрітися у кав’ярні.

— Як там у тебе з роботою? Замовлення є? — поцікавився Дмитро.

— Роботи мало, — чесно відповів Олексій. — Майже півтора місяця жодного нормального об’єкту… Доводиться перебиватися випадковими заробітками.

— А я ж тобі казав, що не потрібно було йти з нашої бригади. Був би зараз при грошах і в шоколаді.

– Діма, ти ж знаєш, що я проти того, щоб обманювати замовників. Мені не потрібні нечесно зароблені гроші.

– Так, знаю-знаю… Ось тому я тобі і подзвонив. Є можливість заробити чесно.

– Так, а ось про це детальніше, – пропозиція колишнього напарника Олексія дуже зацікавила.

Дмитро розповів, що його добрі знайомі хочуть зробити ремонт у своєму будинку і шукають розумного фахівця.

— Тільки ремонт треба зробити в найкоротші терміни, — Дмитро подивився на Олексія.

— А ти зі своєю бригадою чому не хочеш взяти це замовлення? — здивувався Олексій.

— Ми у відрядження їдемо днями, тому не вийде. Та й для нашої бригади обсяг маленький. А тобі одному якраз підійде. То що, згоден?

— Ну відмовлятися від такої пропозиції нерозумно, — посміхнувся Олексій.

— Тільки є один нюанс.

— Ну куди ж без цього…

— Та там дурниця. Просто у замовника гроші зараз на вкладі лежать, і він не хоче їх знімати завчасно, щоб не втратити накопичені відсотки.

Тому оплата буде за фактом виконаних робіт. Ну тобто, коли ти все повністю зробиш, тоді він з тобою і розрахується.

— Якось підозріло це …

— Та що тут підозрілого, Льоха? Я ж тобі кажу, що це мої знайомі, тому вони точно не обдурять.

— Ну не знаю… Дивно якось. Навіть аванс, чи що, не зможуть дати, щоб мені було на що жити?

— Не зможуть, тому що будуть будівельні матеріали купувати. Ну сам подумай, який мені сенс брехати?

Навпаки, я хочу допомогти. І тобі, і їм. Тобі потрібна робота, а вони шукають розумного фахівця широкого профілю.

А таких у нас в місті небагато… Але якщо ти не згоден, то я тоді спробую знайти іншу людину.

Олексій подивився на друга і замислився.

З одного боку, він завжди намагався уникати замовників, які не готові платити за кожен виконаний етап робіт і видавати аванси на першу вимогу. А з іншого…

У нього ж зараз немає нормальної роботи. А тут за три-чотири місяці можна підняти пристойну суму.

Подумаєш, авансів не буде…

Він ці місяці спробує прожити на ті заощадження, які у нього є на даний момент.

Повинно вистачити, якщо, звичайно, не жити на широку ногу.

Зате після здачі цього об’єкта можна буде купити каблучку, запросити Олену в найдорожчий ресторан і…зробити їй, нарешті, пропозицію руки і серця.

Вони вже майже рік зустрічаються, тому пора діяти, а то ці вільні стосунки в один прекрасний момент можуть закінчитися сумно.

У всякому разі, для нього. Тому що Олену свою він дуже любив.

Загалом, Олексій погодився.

Зустрівся з замовником, обговорив з ним всі робочі моменти, домовився про ціну і відразу взявся до справи.

Щодо якості робіт претензій не було, і пальцем на нього не тикали, що, безсумнівно, було «гуд». На практиці рідко траплялися такі адекватні замовники.

До здачі об’єкта залишалися лічені дні, і Олексій радісно потирав руки: вже скоро він зможе, нарешті, віддати кредит, який брав на покупку кільця з «камінчиком» (була акція з хорошою знижкою, і не хотілося втрачати таку можливість).

А також оплатити орендоване житло і замовити столик на двох в ресторані.

Але, на жаль, в останній момент все пішло не за планом. Сталося те, чого він ніяк не очікував.

Замовник прийняв роботу, похвалив за оперативність, але… попросив пару тижнів відстрочки.

Олексій погодився.

А коли в призначений день він приїхав до Аркадія Вікторовича за грошима, то виявилося, що будинок йому вже не належить.

Він продав його, а сам поїхав. Куди – одному Богові відомо.

Додзвонитися до нього було неможливо. І колишній напарник Дмитро теж, як на зло, не відповідав на дзвінки.

Новий господар, уважно вислухавши Олексія, тільки знизав плечима. Так, йому було щиро шкода хлопця, але…

Адже він нічого не знав про це і купував будинок вже з готовим ремонтом, щоб самому потім нічого не робити.

— Розвели мене, значить… — бурмотів собі під ніс Олексій, прямуючи до машини. — Грамотно розвели, нічого не скажеш.

Та й я молодець, повівся на цей обман… Адже відчував, що щось тут не так.

Звичайно, ситуація ця була неприємна. І він дуже засмутився. Але не зневірився.

Прокручував у голові варіанти, де роздобути грошей, щоб не відкладати в довгий ящик заповітну вечерю в ресторані з подальшою пропозицією руки і серця.

Однак того ж дня доля піднесла наївному хлопцеві черговий неприємний «сюрприз».

По дорозі додому Олексій заїхав до супермаркету, щоб купити пляшку води — він так рознервувався, що в горлі пересохло. А додому ще їхати пів години.

А коли вийшов з магазину, то краєм ока помітив Олену в компанії якогось хлопця.

Вона вже пройшла повз супермаркет, і він бачив її зі спини. Ось тільки не міг зрозуміти, хто це з нею.

Олексій хотів покликати її, але звернув увагу, що Олена тримає хлопця за руку. Міцно так тримає. Ніби кохає.

У той момент ці двоє дійсно нагадували закохану солодку парочку.

— Нічого не розумію… — пробурмотів Олексій, не зводячи очей з дівчини і молодого чоловіка, який знаходився поруч з нею.

А потім вони раптом зупинилися поруч з лавкою, обійнялися і ніби спеціально почали цілуватися на очах у перехожих. Мовляв, дивіться всі, які ми щасливі.

Пляшка з водою випала з рук, і Олексій навіть піднімати її не став.

Не став він і сцени ревнощів на людях влаштовувати. Навіщо, якщо і так все зрозуміло?

Олексій просто дійшов до своєї машини, тремтячою рукою вставив ключ у замок і поїхав додому.

А вдома мовчки ходив з кутка в куток. Думав, розмірковував і все-таки вирішив написати повідомлення:

«Привіт, Олено. Не хочеш зі мною прогулятися? Я сьогодні вільний».

А вона буквально через хвилину відповіла:

«Вибач, Льоша, сьогодні не вийде. Я зараз у мами…».

Ось тоді Олексій не витримав і з усієї сили жбурнув телефон об стіну. Тому що її мама жила в іншому місті, а вона тут! З якимось хлопцем!

— Ну ти й… — процідив Олексій крізь зуби.

Потім поглянув на розбитий екран телефону, який лежав на підлозі «без ознак життя», подивився в дзеркало і, побачивши «себе з боку», посміхнувся:

— Ну що, полегшало?!

А у відповідь — тиша.

Але з важкого зітхання, яке пролунало відразу після питання, було зрозуміло, що легше не стало.

Він сів на ліжко, обхопив голову руками і деякий час намагався взагалі ні про що не думати.

А потім почалося:

Чому Олена так з ним вчинила? Чому його обдурив замовник?

Де шукати гроші на оплату орендованого житла, і що скаже йому господиня, якщо попросити у неї відстрочку ще на один місяць?

А ще йому дуже хотілося поїхати кудись далеко-далеко, щоб побути наодинці з самим собою.

«Ось тільки куди?»

Думок було так багато, що, здавалося, ще трохи, і голова лопне, як якась повітряна кулька, яку «накачали» більше, ніж потрібно.

На щастя, цього не сталося. Від тяжких роздумів його відволік несподіваний телефонний дзвінок.

Олексій навіть зрадів, що телефон виявився «міцним горішком» і, на відміну від нього, зміг пройти тест на стресостійкість.

Але розмовляти зараз ні з ким не хотілося.

Тому на дзвінок Олексій не відповів. Лише відштовхнув телефон подалі від себе.

Через хвилину апарат знову задзвонив. Йому навіть здалося, що цього разу більш наполегливо.

І тільки коли мелодія заграла втретє, він, нарешті, взяв його в руки.

На посипаному дрібними тріщинами екрані Олексій зміг-таки прочитати: «МАМА».

— Цікаво, що їй потрібно?

Востаннє він спілкувався з нею близько пів року тому, коли вона просила у нього грошей, щоб поїхати в районний пенсійний фонд для оформлення пенсії.

Та й раніше мати дзвонила виключно для того, щоб попросити пару тисяч на «термінові потреби», під якими практично завжди малися на увазі випивка і закуска.

Тому Олексій не поспішав відповідати. Та ще й настрій сьогодні такий…

Замовник обдурив, кохана дівчина зрадила. Не вистачало ще, щоб мати вигадала щось у такому ж дусі.

А мама його, вона така, може.

— Привіт, мам. Щось сталося чи ти просто згадала, що у тебе є син?

— Так, давай не нуди, — пролунав з динаміка голос матері. — Я про тебе ніколи не забувала.

— Серйозно?!

— Серйозно. Це було твоє рішення жити окремо. Ти такий же впертий, як… Весь у батька, одним словом!

— Так чого подзвонила?

— Є розмова до тебе.

— Ну я так і думав. Тільки давай саму суть, без твоїх цих довгих передмов, — відповів Олексій.

— Не переживай, ніяких передмов не буде. Я просто хотіла сказати, що баба Маша пішла у засвіти.

— Як пішла?! Коли?

Він давно вже збирався дізнатися у матері, де живе бабуся, щоб відвідати її. Та все якось не виходило.

То часу у нього не було, то мама в загулі і поговорити з нею нормально було неможливо.

— Точно не скажу, коли це сталося. Приблизно п’ять місяців тому, може, трохи більше. У сусідки її був мій номер телефону, ось вона мені і повідомила. Але це не головне.

— Не зрозумів…

— Головне, що баба Маша залишила заповіт. Вона так сусідці і сказала, мовляв: «Будинок свій залишу Льошці, більше нікому».

Так що, у тебе ще є час, щоб вступити в спадщину. Там начебто потрібно встигнути протягом пів року все зробити.

Близько хвилини Олексій «перетравлював» отриману від матері інформацію. Начебто все зрозуміло, ось тільки…

— Зачекай, а чому ти повідомляєш мені що баби Маші не стало тільки зараз? Пів року майже минуло.

— Та яка різниця, Льоша? З голови вилетіло. Та й мова зараз не про бабу Машу, а про спадщину, яка тобі належить… Адже нерозумно втрачати таку можливість.

Тобі треба їхати прямо зараз, щоб встигнути оформити документи. А коли ти станеш власником будинку, зможеш його продати.

— Навіщо?

— А навіщо він тобі? Ти все одно там жити не будеш. Так навіщо добро даремно втрачати? Продаси цей будинок і мені половину суми потім віддаси.

— Ти, я бачу, вже все продумала і за мене вирішила? Тільки чому я повинен з тобою ділитися?

— Чогось такого я від тебе і чекала. По-перше, ти мій син і повинен допомагати одинокій матері-пенсіонерці.

По-друге, це я розповіла тобі про заповіт. По-третє, баба Маша мені теж, знаєш, винна.

— Тобі? Винна?

— Так! Вона мені все життя зіпсувала. Будемо вважати це компенсацією за моральну шкоду.

— Мені здається, що в тому, що сталося, баба Маша не винна. Ніхто не винен.

— Ага, звичайно… Втім, неважливо. Я все сказала. Зараз відправлю смс з адресою. А ти давай не затягуй, щоб потім не довелося в судовому порядку вирішувати все.

Коли екран згас, Олексію знову захотілося з усієї сили кинути телефон об стіну.

Ось тільки боявся, що ще одного разу апарат може не витримати, а він поки що йому потрібен.

Отримавши смс з адресою, чоловік того ж дня заклав каблучку в ломбард.

Він завантажив у машину свій інструмент, щоб господиня квартири не викинула його на смітник, коли дізнається, що квартиронаймач «втік» у село.

А по дорозі туди думав про те, як же вчасно мама повідомила йому про заповіт бабусі.

Йому, звичайно, було шкода, що він так і не зміг побачитися з бабою Машею за життя. Але в той же час Олексій був вдячний їй, що вона залишила йому будинок.

Якщо вдасться його продати, то у нього з’явиться шанс розрахуватися з боргами і почати життя з чистого аркуша.

Олексій зупинився біля старого похиленого паркану, вийшов з машини і підійшов до хвіртки, на якій висіла іржава металева табличка: «Вулиця Щаслива, 13».

— Так, адреса начебто та… — задумливо сказав він, відкриваючи хвіртку і заходячи на ділянку.

— Добрий день! А ви хто такий і що вам потрібно? — почув він голос за спиною і від несподіванки здригнувся.

А коли обернувся, то побачив перед собою жінку років сімдесяти з густим сивим волоссям.

— Добрий день! Мене звати Олексій. Я онук баби Маші. Мама сказала, що вона на мене заповіла майно.

— Олексій? Син Федора? — посміхнулася жінка. — Приїхав, значить… А Марія Степанівна ще за життя чекала на тебе…

— Так, так вийшло, що я не міг приїхати. Не знав, де саме вона живе.

— Я Світлані дзвонила, хотіла дізнатися твій номер телефону, щоб зателефонувати, повідомити про те, що баби Маші не стало.

Але вона сказала, що твого номера не знає. Ти з матір’ю зовсім, чи що, не спілкуєшся?

— Спілкуюся рідко, це правда… Але мій номер телефону вона прекрасно знає.

— Хм… Дивно.

— Я, до речі, теж хотів дізнатися у неї адресу бабусі, але вона казала, що бабусі у мене немає і адресу мені знати необов’язково. Тільки ось вчора мені зателефонувала і сказала.

— Так, Світлана на Марію Степанівну дуже злилася. Але її вчинок я не схвалюю. Вона не повинна була перешкоджати вашому спілкуванню.

Гаразд, чекай мене тут, я зараз ключі від будинку принесу і всі документи заодно віддам.

В очікуванні сусідки Олексій присів на лавочку і думками «занурився» в минуле.

Його батько працював далеко за кордоном моряком і вдома з’являвся раз на п’ять-шість місяців. А баба Маша, його мама, приїжджала в гості ще рідше: раз на два роки.

Не тому, що не хотіла, а тому що жила далеко і приїхати могла тільки тоді, коли Федір повертався додому.

Свекруха свою Світлану не жалувала. І на те, як вона вважала, у неї були вагомі причини.

Кожен раз, коли Федір приїжджав додому, Світлана говорила йому, що їй важко одній, що синові потрібен батько, і закочувала гучні істерики.

А чоловік мовчав.

І Світлана нічого не могла з цим вдіяти. А робити щось треба було, тому що Федора вона любила і хотіла, щоб він був поруч завжди.

Єдиною людиною, до думки якої чоловік міг би прислухатися, була його мати, Марія Степанівна.

Але та сиділа склавши руки і не збиралася нічого робити.

А одного вечора Світлана прийшла до 12-річного сина в кімнату і сказала, що тато більше не приїде.

— Чому? — здивувався Льоша.

— Море не відпустило його. Він назавжди залишився з ним. З морем…

— Назавжди?

— Назавжди…

Олексій впав на ліжко обличчям вниз і майже до самого ранку плакав. Мати сиділа поруч.

Але вона не заспокоювала його, а лише повторювала одне й те саме: що це баба Маша в усьому винна.

— Адже я просила… Просила, щоб вона вмовила його більше не виходити в море. А вона…

А баба Маша завжди їй відповідала, що Федір — доросла людина, і всі рішення приймає сам. Вмовляти і відмовляти його марно. Потрібно просто змиритися.

Ось тому Світлана й не полюбила свекруху. І саме тому Олексій з бабусею більше не спілкувався. А після загибелі батька баба Маша приїжджати й зовсім перестала.

І Льоша розумів, чому. Він сам чув, як мати по телефону сказала, щоб ноги її тут більше не було.

Олексій любив бабу Машу, тим більше, що вона у нього була єдина, але нічого не міг вдіяти. Він був ще замалий, щоб щось вимагати від матері і показувати свій характер.

Та й боявся він зайвий раз підходити до неї і щось питати. Мама дуже змінилася.

Стала нервовою, часом навіть жорстокою. Кричала часто ночами, била посуд, потім почала вживати.

Майже щодня прикладалася до пляшки. Приходила після роботи і бралася за своє. А ще розмовляла сама з собою до пізньої ночі. А про сина забула…

Світлана навіть на батьківські збори перестала ходити і життям його майже не цікавилася.

Тому після дев’ятого класу Олексій вирішив, що вступить до будівельного коледжу з можливістю проживання в гуртожитку, щоб більше не бачити захмілілу матір.

Світлана його відпустила:

— Роби, що хочеш… — тільки й сказала вона, коли син поставив її перед фактом.

На навчання і проживання в гуртожитку гроші вона, звичайно, надсилала, але після того, як Олексій закінчив коледж і став жити окремо, більше ні копійки йому не давала.

Образилася…

… Прийшла сусідка, віддала документи і ключі від будинку, і Олексій, подякувавши їй, пішов облаштовуватися на новому місці.

За той час, що Олексій перебував у селі, він встиг оформити спадщину, привів будинок і ділянку до ладу.

Прибирав на кладовищі, де була похована баба Маша. Ще подружився з сусідкою, Зоєю Петрівною, яка часто пригощала його то пиріжками з картоплею, то пирогами з капустою.

І навіть познайомився з іншими місцевими жителями, які прийняли його, як свого, хоч ніколи і не бачили раніше.

А ще мало не щодня він ходив до продуктового магазину, де працювала красива дівчина на ім’я Катя.

Вона постійно посміхалася йому, і від цієї променистої посмішки так добре ставало на душі, що не передати словами.

В Інтернеті Олексій зміг знайти потенційних покупців, які мали незабаром приїхати, щоб оглянути будинок і домовитися з ним про ціну.

Загалом, все було добре і йшло за планом, якби не одна обставина.

Справа в тому, що останнім часом почало відбуватися щось дуже дивне…

«Ні! Я не буду цього робити! Не буду!» — закричав Олексій і прокинувся від власного крику.

Відкривши очі і скинувши з себе ковдру, він сів на край ліжка і став здивовано озиратися по сторонах.

Годинник показував пів на четверту ранку.

— От халепа, знову… Та скільки можна?

Ось уже шосту ніч поспіль йому сняться кошмари. Точніше, сниться один і той же кошмарний і трохи божевільний сон.

Він лежить на ліжку в темній кімнаті, і незрозуміло кому належить голос, який постійно повторює йому:

«Відкрий вікно. Відкрий вікно».

Правду кажучи, це більше схоже на якесь заклинання, яке використовують, щоб вигнати злих духів.

Уві сні він всіляко відмахується від цього голосу руками, який звучить то за спиною, то збоку, то спереду, потім голосно кричить і прокидається в холодному поту.

А після цього ще довго приходить до тями, не розуміючи, просунувся він чи ні, тому що реальність від сну мало чим відрізняється.

Все те ж саме…

Хіба що замість ненависного йому голосу він чує, як шалено б’ється його серце.

— Так і до інфаркту недовго, — розгублено пробурмотів Олексій, і після цього подивився в бік вікна.

За вікном він побачив два «палаючих вуглинки», які «спалахнули вогнем» і миттєво зникли з поля зору.

Жахливе видовище, якщо чесно… Причому бачить він ці «вуглинки» не вперше.

Він встав з ліжка, підійшов до вікна і став вдивлятися в темряву. Не помітивши нічого підозрілого, Олексій пішов на кухню, щоб приготувати каву.

Зробивши кілька ковтків, він замислився. Все ніяк не міг зрозуміти, чому від нього вимагають відкрити вікно.

Його навіть не цікавило, хто саме вимагає і кому належить голос. Він просто хотів зрозуміти – навіщо?

«Навіщо відкривати вікно, якщо вночі холодно? Чого домагається цей голос?

Щоб я замерз, закляк, захворів? А може, він хоче, щоя мене не стало…?»

Ці питання він задавав собі щодня, але відповідей на них у нього не було.

Після сьогоднішньої ночі Олексій вирішив сходити на кладовище, а потім піти прогулятися.

Погода була сонячна, тому, незважаючи на мороз, перебувати на вулиці було комфортно.

Тільки ось його не покидало дивне відчуття, ніби за ним стежать. Він різко обертався, але нікого за спиною не бачив. Не було нікого, а ось відчуття було.

— Так і з розуму можна зійти… — ледь чутно прошепотів Олексій, немов боявся, що його можуть почути.

Вдосталь нагулявшись і зарядившись позитивними емоціями, він вирішив зайти в продуктовий магазин, щоб на решту грошей купити собі продуктів.

Ну і заодно побачити Катю — ту саму дівчину, яка дивним чином «зцілювала» його від поганого настрою одним поглядом і посмішкою.

Він довго ходив вздовж прилавка, вдаючи, що вивчає продукти на полицях, і крадькома дивився на неї.

«Яка ж вона красива…» – подумав Олексій.

А потім…

– Льоша, відкрий вікно, будь ласка!

Він здригнувся і здивовано подивився на Катю.

– Що зробити?

— Вікно відкрити… Ну тобто кватирку. Ти просто високий, а мені потрібно на табуретку вставати. Тобі не складно?

— Ні-ні, зараз відкрию.

А прийшовши додому, він довго ще не міг отямитися. Мало того, що уві сні його дістали цим проханням, так тепер і в реальності просять про те ж саме…

Та це взагалі коли-небудь закінчиться?

Вночі він довго не міг заснути, а коли, нарешті, почав засинати, то почув те саме:

«Відкрий вікно, відкрий вікно…».

— Ну досить вже!

Олексій підхопився з ліжка, відкрив вікно, після чого приніс із сусідньої кімнати другу ковдру і завалився спати.

На подив, він спав, як немовля. Це перший день за тиждень, коли він зміг, нарешті, нормально виспатися.

Жахливий голос, незрозуміло кому належний, більше не турбував його.

А коли він прокинувся, то…

— Гей, ти хто такий? Ти що тут робиш? — закричав Олексій, коли побачив поруч із собою кота.

Він підхопився, немов ужалений, і здивовано дивився на «пухнасту живність», яка розвалилася на другій половині ліжка:

— А ну геть!

Але кіт і вухом не повів. Закрив очі і продовжив спати далі. Але Олексія це зовсім не влаштовувало.

Набравшись сміливості, він схопив незваного гостя, виніс з дому і залишив на ганку.

«Тільки кота мені тут не вистачало для повного щастя…» — обурювався Олексій.

А потім пішов на кухню готувати бутерброди і каву. Вікно він, звичайно ж, закрив.

А через кілька хвилин раптом почув гучний вигук своєї сусідки, яка принесла йому молоко.

— Що сталося, Зоя Петрівна? — відразу ж вибіг у двір Олексій.

— Так це… — вона показувала тремтячою рукою в бік кота, який застрибнув на паркан і в ту ж секунду зник з поля зору. — Феденька повернувся.

— Феденька?

— Ну так… Це ж кіт баби Маші.

Сусідка швидким кроком підійшла до Олексія, простягнула йому банку молока, після чого продовжила:

— Марія Степанівна його ще кошеням знайшла в кучугурі під парканом і прихистила у себе.

І Феденькою назвала, як свого сина, царство йому небесне. Завдяки йому, напевно, і прожила так довго.

— Завдяки йому?

— Ну так. Тому що в її житт