У невеликому містечку на околиці Києва жили-були молодята Олена та Максим. Вони щойно одружилися, і їхнє життя здавалося справжньою казкою: кохання, спільні плани, маленька затишна квартира.

Але, як це часто буває, казка швидко отримала свій сюжетний поворот, коли в їхнє життя втрутилися дві поважні пані — теща Галина Петрівна та свекруха Марія Іванівна.

Все почалося невинно. Олена запросила маму, Галину Петрівну, на обід, щоб похвалитися новим рецептом борщу. Максим, не бажаючи залишатися осторонь, покликав свою маму, Марію Іванівну, щоб та оцінила його фірмові котлети.

Обидві пані прибули з пакетами домашніх солінь і пирогів, але кожна — зі своїм баченням, як має виглядати ідеальний сімейний обід.

— Олено, ти що, цибулю в борщ сирою кинула? — Галина Петрівна з підозрою зазирнула в каструлю. — Борщ має бути наваристим, а твій якийсь… водянистий.

— Мамо, це сучасний рецепт, з лимонним соком для свіжості, — Олена намагалася тримати посмішку.

Тим часом Марія Іванівна, сидячи за столом, гучно пирхнула, пробуючи котлети сина.

— Максиме, це що, котлети? Це ж якісь млинці м’ясні! У нас в селі котлети такі соковиті, що тарілка плаває

Максим почервонів, але промовчав. Молодята переглянулися, відчуваючи, як повітря в кімнаті густішає. Проте саме тоді сталося щось несподіване.

Галина Петрівна раптом повернулася до Марії Іванівни й сказала:

— А знаєте, Маріє, ви праві. Ці молоді зовсім не вміють господарювати. У моєї Олени борщ — як суп із ресторану, а ваш Максим котлети, видно, на воді замісив.

— Ой, Галино, а я ж кажу! — пожвавішала свекруха. — У нас в родині все по-іншому було. Може, нам їх повчити?

Олена з Максимом завмерли. Вони ще не знали, що ця розмова стала початком великого союзу двох жінок, які вирішили, що молоді потребують їхньої “допомоги”.

Наступного тижня Галина Петрівна і Марія Іванівна зустрілися в кафе, щоб обговорити “серйозні справи”. Олена з Максимом думали, що мами просто хочуть побалакати за кавою, але насправді пані складали план, як “виправити” життя молодят.

— Я пропоную почати з кухні, — заявила Галина Петрівна, розмішуючи цукор у чашці. — Олена зовсім не вміє пекти пироги. Уявляєте, вона купує тісто в магазині!

— А Максим! — підхопила Марія Іванівна. — Він навіть не знає, як дрова в селі рубати. А якщо вони на дачу поїдуть? Ганьба.

— То давайте так, — Галина Петрівна діловито дістала блокнот. — Ви берете на себе Максима, вчіть його чоловічим справам. А я займуся Оленою — пироги, вареники, борщ по-людськи.

— Домовились! — Марія Іванівна аж плеснула в долоні. — Але ще треба їх до церкви загнати. Молоді нині зовсім про душу не думають.

Так появився план “Порятунок молодої сім’ї”.

Теща і свекруха вирішили, що молодята не готові до сімейного життя, і взялися їх “перевиховувати”.

Наступної суботи Олена прокинулася від дзвінка в двері. На порозі стояла Галина Петрівна з двома величезними сумками, повними борошна, яєць і масла.

— Олено, досить спати до обіду! Сьогодні пектимеш пироги, як у мене в селі, — заявила теща, впевнено крокуючи на кухню.

— Мамо, але ж я тільки встала, — спробувала заперечити Олена.

— Ніяких “але”! — відрізала Галина Петрівна. — Справжня господиня встає о п’ятій, а ти вже дев’ята година!

Тим часом Максима забрала Марія Іванівна. Вона вирішила, що син мусить навчитися “чоловічої роботи”. Вони поїхали на дачу, де свекруха вручила йому сокиру.

— Рубай дрова, Максиме! — скомандувала вона. — У селі чоловік без дров — не чоловік.

— Мамо, у нас же квартира з газовим котлом, — пробурмотів Максим, але взявся за сокиру.

До вечора Олена була по лікті в борошні, а її пироги більше нагадували хокейні шайби. Максим повернувся додому з мозолями і купою трісок у волоссі.

Молодята, втомлені й роздратовані, ледве стримувалися, щоб не посваритися.

— Олено, це ти винна, що твоя мама мене пирогами замучала! — бурчав Максим.

— А твоя мама мене в лісі з сокирою кинула! — огризнулася Олена.

Наступного тижня союз тещі й свекрухи пішов далі. Вони вирішили, що молодята “зовсім забули про Бога”. У неділю вранці Галина Петрівна і Марія Іванівна з’явилися в квартирі молодят, одягнені в хустки й довгі спідниці.

— Збирайтеся, йдемо до церкви! — оголосила Галина Петрівна.

— Мамо, ми ж хотіли в кіно, — спробувала заперечити Олена.

— Кіно почекає, а душа — ні! — відрізала Марія Іванівна. — Максиме, ти ж у дитинстві в хорі співав, згадай, як це було.

У церкві Олена з Максимом стояли, як на голках. Галина Петрівна постійно шипіла на дочку, щоб та правильно хрестилася, а Марія Іванівна тикала Максима в бік, коли він починав позіхати.

Після служби пані влаштували молодятам лекцію про важливість духовного життя.

— Ви думаєте, що сім’я — це тільки борщ і котлети? — гуділа Галина Петрівна. — Без віри ніякої сім’ї не буде!

— Ага, а ще треба піст тримати, — додала Марія Іванівна. — Олено, ти ж не їла м’яса в п’ятницю, правда?

Олена й Максим переглянулися, згадуючи вчорашню піцу з пепероні. Вони зрозуміли, що опір марний.

Минуло кілька тижнів, і союз тещі зі свекрухою досяг апогею. Вони вирішили влаштувати великий сімейний з’їзд, щоб “показати молодим, як треба жити”.

На з’їзд запросили всіх родичів — тіток, дядьків, двоюрідних братів і сестер. Олена з Максимом мали приготувати вечерю на 20 осіб.

— Олено, ти відповідаєш за холодець і голубці, — наказала Галина Петрівна.

— А ти, Максиме, за шашлик і картоплю по-селянськи, — додала Марія Іванівна.

Молодята провели весь день на кухні, сварячись через кожен рецепт. Олена випадково пересолила голубці, а Максим спалив половину шашлику. Коли гості прибули, стіл виглядав як поле бою: холодець не застиг, голубці розвалилися, а картопля була сирою.

Галина Петрівна і Марія Іванівна, однак, не втрачали оптимізму.

— Нічого, молоді вчаться! — заявила теща, підморгуючи свекрусі.

— Головне, що стараються, — підтримала Марія Іванівна.

Але гості були менш поблажливими. Дядько Петро, скуштувавши голубці, голосно вигукнув:

— Олено, це що, сіль замість начинки?

А тітка Світлана, покуштувавши шашлик, додала:

— Максиме, ти що, вугілля смажив?

Молодята були на межі сліз. Вони відчували, що їхнє сімейне життя тріщить по швах.

Того вечора, після того як гості розійшлися, Олена й Максим сіли на кухні й вирішили поговорити.

— Максе, я більше не можу, — зітхнула Олена. — Вони нас замучили.

— Я теж, — визнав Максим. — Але знаєш, я подумав… Може, вони так стараються, бо люблять нас?

— Люблять? — Олена скептично підняла брову. — Вони нас таки доведуть!

— А якщо ми пограємо за їхніми правилами? — запропонував Максим. — Покажемо, що ми можемо, але на своїх умовах.

Олена задумалася. Ідея їй сподобалася. Вони вирішили влаштувати власний “наступ”.

Наступного тижня Олена й Максим запросили Галину Петрівну й Марію Іванівну на вечерю. Але цього разу вони підготувалися. Олена замовила доставку суші, а Максим приготував піцу на тонкому тісті — їхні улюблені страви, які вони їли до шлюбу.

Коли пані прибули, вони були вражені.

— Це що, риба сира? — Галина Петрівна з огидою дивилася на суші.

— А це що, хліб із сиром? — Марія Іванівна тицьнула пальцем у піцу.

— Мамо, це наша їжа, — твердо сказала Олена. — Ми любимо суші й піцу. І ми хочемо, щоб ви поважали наш вибір.

— А ще, — додав Максим, — ми вдячні за ваші поради, але ми хочемо будувати сім’ю по-своєму. Ви ж нас любите, правда?

Галина Петрівна й Марія Іванівна переглянулися. Мабуть, уперше за весь час вони не знали, що сказати.

— Ну… якщо ви так хочете, — нарешті промовила Галина Петрівна.

— Але пироги пекти все одно навчишся, Олено, — додала Марія Іванівна, але вже з посмішкою.

З того дня теща й свекруха трохи зменшили оберти. Вони все ще приходили з соліннями й порадами, але молодята навчилися м’яко, але впевнено відстоювати свої кордони.

Галина Петрівна навіть спробувала суші, а Марія Іванівна одного разу замовила піцу для себе.

Олена й Максим зрозуміли, що сім’я — це не тільки традиції, а й уміння слухати одне одного.

А теща зі свекрухою, хоч і залишилися вірними своїм принципам, навчилися поважати вибір молодих.

І, можливо, десь глибоко в душі вони навіть пишалися тим, як їхні діти відстояли своє право на щастя.

Джерело