Кіра стояла в коридорі батьківського будинку і слухала, як мама пояснює їй через двері ванної, чому вона має віддати свою машину.

– Кіро, ну подумай головою! Андрій же на роботу їздить щодня. А ти – студентка. Тобі що, складно автобусом?

Дівчина притулилася до стіни й заплющила очі. Машину їй подарував дід на двадцятиріччя. Стару, але свою. Першу у житті. Дід тоді сказав: «Щоб не залежала ні від кого. Щоб сама вирішувала, куди їхати.

– Мамо, машина оформлена на мене, – спокійно відповіла Кіра.

– Ну то й що? Ми ж сім’я! – голос матері став вищим. – Андрій тобі, як батько. Пам’ятаєш, як він тобі з математикою допомагав у десятому класі?

Кіра пам’ятала. Пам’ятала, як він репетував на неї за кожну помилку, як жбурляв підручник на стіл, коли вона не розуміла з першого разу.

– Тупа, як пробка! Вся в матір вродилася! – казав він тоді.

З ванної долинуло гарчання фену – мама явно кудись збиралася. Через п’ять хвилин вона вийде, і розмова продовжиться. Кіра цього не хотіла.

– Я подумаю, – збрехала вона і пішла до себе в кімнату.

Але думати особливо було ні про що. Машину вона не віддасть. А ось що робити далі – незрозуміло.

Кіра навчалася на останньому курсі інституту, підробляла репетитором з англійської. Грошей було мало, але на життя вистачало.

Якщо не брати до уваги те, що «життя» проходило в будинку, де кожен її крок обговорювався і критикувався.

Андрій з’явився у їхній сім’ї, коли Кірі було одинадцять. Мама познайомилася з ним на роботі. Високий, з бородою, говорив упевнено та багато.

Мамі це подобалося. Тато був зовсім іншим – тихим, задумливим. Після розлучення він переїхав до столиці, дзвонив рідко.

Спочатку Андрій намагався. Приносив цукерки, цікавився шкільними справами, навіть кілька разів водив у кіно. Кіра тоді подумала: «Може, і справді непоганий». Але це тривало недовго.

Щойно Андрій остаточно влаштувався в будинку, все змінилося. Він почав командувати. Не просити, не пропонувати – командувати. Наче Кіра була не дочкою господині будинку, а прислугою.

– Зроби чай. Прибери за собою. Не тупай. Не грюкай дверима. Телевізор зроби тихіше. – Цей список вимог зростав щодня.

А мама… мама перетворилася на адвоката Андрія. Будь-яку його претензію вона відразу підхоплювала і розвивала.

– Кіро, Андрій же втомився на роботі. Невже складно тихіше ходити?

– Кіро, ну він же має рацію. Навіщо так голосно вмикати музику?

– Кіро, подумай про інших.

«Про інших» – це означало про Андрія. Бо коли Кіра готувалася до іспитів і просила не вмикати телевізор на повну гучність, нікого її прохання не хвилювали.

– Ми ж не в бібліотеці, – відповів Андрій. – Хочеш тиші – йди до своєї кімнати.

Кімната Кіри була крихітною, колишньою коморою. Туди вмістилися лише ліжко та письмовий стіл. Коли вона туди ховалася, стіни тиснули, повітря не вистачало. Але іншого виходу не було.

Згодом Кіра навчилася бути невидимою. Приходила додому, коли Андрій спав, або його не було вдома. Їла на кухні, коли там нікого не було. Не брала участь у сімейних розмовах.

Це працювало, доки не почалася історія з машиною.

Вранці, наступного дня, мама постукала до неї в кімнату.

– Кіро, ти прокинулася? Нам треба поговорити.

Кіра сіла на ліжку. На мамі була нова сукня, явно не дешева. Волосся акуратно укладено. Вона збиралася кудись іти.

– Слухаю.

– Андрій учора засмутився. Він думав, що ти легко погодишся з машиною.

– А чому він так думав?

Мама сіла на край ліжка, подивилась у вікно.

– Кіро, ти ж розумієш… Ми з Андрієм плануємо весілля. Хочемо все красиво зробити, гостей покликати. А грошей… ну, ти ж знаєш, як зараз тяжко.

Кіра мовчала.

– Андрію потрібна машина для роботи. Він нову посаду отримав, відповідальну. Їздити доведеться районами. На автобусах не зручно.

– Нехай купує свою.

– На що? – Мама підвищила голос, але відразу взяла себе в руки. – Кіро, ми ж не чужі люди. Ми сім’я! Андрій стільки для тебе зробив…

– Що саме він зробив для мене? – Запитала Кіра.

Мама розгубилася. Помовчала, підбираючи слова.

– Ну… він же тебе виховував. Як рідний тато. Допомагав із уроками…

– Кричав на мене, ти хотіла сказати.

– Не смій так казати! – Мама схопилася з ліжка. – Він намагався! А ти… ти завжди була невдячна. Тато тебе розпестив, от і результат.

У кімнаті стало тихо. Кіра дивилася на матір і не впізнавала її. Колись вони були близькі. Колись мама захищала її, а не чужого чоловіка.

– Машину я не віддам, – сказала Кіра.

– Тоді шукай, де жити, – холодно відповіла мама і вийшла.

Кіра залишилася сама. У грудях все стиснулося, дихати стало важко. Вона ніколи не думала, що дійде до такого.

Увечері, коли Андрій повернувся з роботи, у будинку розпочалося шоу. Кіра чула їхню розмову через тонку стіну.

– Ну що, поговорила з дочкою? – Запитав Андрій.

– Поговорила. Відмовляється.

– Ясно. Отже, виховувати її треба було інакше. Жаліли занадто.

– Андрію, вона ж ще молода. Не розуміє.

– А коли зрозуміє? Коли сама стане матір’ю? Ні, Ларисо. Якщо ми зараз не поставимо її на місце, вона на шию остаточно сяде.

Мама щось відповіла, але тихо. Кіра не почула.

– Слухай мене уважно, – вів далі Андрій. – Або вона віддає машину, або хай з’їжджає. Я не житиму в будинку, де мене не шанують!

– А куди ж вона подінеться?

– Не твоя проблема. Доросла вже. Час самостійною ставати.

Після цієї розмови Кіра не могла заснути до ранку. Лежала і думала: невже мама вибере Андрія?

Відповідь надійшла за два дні. Мама зайшла до неї в кімнату із серйозним обличчям.

– Кіро, ми з Андрієм вирішили. Якщо ти не хочеш іти назустріч сім’ї, живи окремо.

– Мамо, ти серйозно?

– Серйозно. Ти доросла, працюєш, тож можеш винаймати житло.

Кіра подивилася на матір довгим поглядом.

– Добре. Я з’їду.

Мама явно чекала сліз, умовлянь, можливо, скандалу. Але не такої спокійної згоди.

– Кіро… може, ти ще подумаєш?

– Про що тут думати? Ти зробила свій вибір! Тепер я роблю своє.

На пошуки житла пішло менше тижня. Кіра знайшла кімнату в малосімейці неподалік інституту. Дешеву, але чисту та велику.

Господиня – літня вчителька – одразу їй сподобалася. Говорила тихо, не лізла у її справи.

Коли Кіра збирала речі, мама стояла біля дверей і дивилася.

– Може, даремно ми так… – почала вона.

– Мамо, не треба. Все вірно.

– Ти ж розумієш, я не хотіла тебе виганяти. Просто Андрій…

– Андрій важливіший. Я зрозуміла!

Мама заплакала.

– Не кажи так. Ти ж моя дочка.

– Була дочкою, – спокійно відповіла Кіра, складаючи книги у коробку.

Перші тижні у комуналці були важкими. Не через побут – до цього Кіра звикла швидко. Важко було зрозуміти, що мати вибрала чужого мужика замість рідної дочки.

Але поступово життя налагодилося. Кіра більше часу витрачала на репетиторство, клієнтів побільшало. Грошей вистачало не лише на їжу та оренду, а й на невеликі радості.

Вона могла їсти, коли хотіла. Слухати музику. Запрошувати іноді друзів. Ніхто не командував, не критикував, не влаштовував сцени.

Мама дзвонила рідко. В основному, у свята.

– Як справи, Кіро? Все гаразд?

– Все гаразд.

– Може, приїдеш у гості?

– Подивимося.

Але у гості Кіра не їздила. І мама це розуміла.

Минуло пів року. Кіра вже звикла до самостійного життя, коли мама зателефонувала пізно ввечері. Голос у неї був дивний – чи втомлений, чи засмучений.

– Кіро, можна до тебе приїхати? Поговорити треба.

– Звісно. Приїжджай.

Мама приїхала за годину. Виглядала погано – змарніла, з колами під очима. Сіла за стіл і довго мовчала.

– Що сталося? – Запитала Кіра.

– Андрій пішов.

– Як пішов?

– До іншої жінки. Познайомився на роботі. Молодша за мене на десять років.

Кіра налила чай, поставила перед мамою кухоль.

– Коли це сталося?

– Два тижні тому. Спочатку думала, повернеться. А вчора він приїхав по речі і сказав, що подає документи на розлучення.

Мама почала плакати. Не істерично, а тихо, стомлено.

– Я була недолугою, так?

Кіра не відповіла. Що тут скажеш?

Вони пили чай у мовчанні. Потім мама запитала:

– Можна я тут переночую? Не хочеться їхати додому. Там все нагадує про нього.

– Звісно. Розташовуйся на дивані.

Вночі Кіра чула, як мама плаче. Хотілося підійти, обійняти, пожаліти. Але щось зупиняло. Занадто багато образи накопичилося.

Вранці за сніданком мама сказала:

– Кіро, я розумію, що не мала рації. Розумію, що обрала його замість тебе. Вибач мені.

– Мамо…

– Ні, дай сказати. Я думала, що мені потрібний чоловік поряд. За будь-яку ціну. Навіть, якщо ця ціна – стосунки з дочкою. Думала, що я без чоловіка ніхто. А тепер розумію: краще одній, ніж з тим, хто отруює життя.

Кіра кивнула.

– Ти не повернешся додому? – тихо спитала мама.

– Не повернуся. Я тут звикла. І потім… я тепер інша. Не та, що була раніше.

– Інша – це як?

– Самостійна. Незалежна від чужих настроїв. І це мені подобається!

Мама зітхнула.

– А ми… ми спілкуватимемося? Будемо іноді зустрічатися?

– Будемо. Але не, як раніше. Як раніше вже не буде.

Коли мати пішла,  Кіра довго сиділа біля вікна і думала. Жаль було маму, звичайно. Але жалість – не любов. І довіра, одного разу втрачена, не відновлюється простими вибаченнями.

Вона взяла ключі від машини, підійшла до дзеркала. У відображенні на неї дивилася доросла самостійна жінка.

Не дівчинка, яка боїться засмутити маму. Не студентка, яка ховається в крихітній кімнаті від чужого дядька.

Кіра посміхнулася до свого відображення.

– Ну що, поїхали в майбутнє? – сказала вона і попрямувала до дверей.

За вікном світило сонце. Попереду було ціле життя. Своє життя, попри чужі примхи та вимоги.

І це було чудово!..

Як ви вважаєте, слушно вчинила донька? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.