Теплий серпневий вечір обіймав маленьке містечко на околиці Львова. Вулиці, вимощені старою бруківкою, тихо гуділи від кроків перехожих, а в повітрі гудів аромат свіжоскошеної трави та квітучих лип.

У невеликій квартирі на третьому поверсі п’ятиповерхівки сиділа Марія Іванівна, тримаючи в руках стару слухавку телефону.

Її пальці, зморщені від часу, нервово крутили дріт, а очі дивилися кудись у далечінь, за вікно, де вечірнє сонце малювало золоті смуги на стінах сусідніх будинків.

— Привіт, мамо, ти пенсію отримала? — почувся голос Христини з іншого кінця слухавки.

Її голос був швидкий, трохи нервовий, як завжди, коли вона поспішала.

— Ой, Христинко, отримала, отримала, — відповіла Марія Іванівна, намагаючись звучати бадьоро.

— Сьогодні зранку сходила на пошту, черга була, як завжди, але все виплатили. А що там у тебе? Все добре?

— Та нормально, мамо, нормально, — Христина зітхнула. — Слухай, коли можна приїхати і забрати? А то в мене ось-ось платіж за машину треба погасити. Ти не хвилюйся, ліки я тобі куплю з авансу.

Марія Іванівна замовкла. Вона чула ці слова не вперше.

Обіцянки Христини про ліки, про те, що “все буде гаразд”, уже давно стали частиною їхньої рутини. Але кожного разу в її серці зароджувалася маленька надія, яка, щоправда, швидко гасла, коли донька знову зникала на тижні, а то й місяці.

— Добре, доню, приїжджай, коли зможеш, — тихо промовила Марія Іванівна. — Тільки ти… не забудь, гаразд? Бо ти ж знаєш, як мені ті пігулки потрібні.

— Мам, та я пам’ятаю! — Христина відповіла з ноткою роздратування. — Я ж сказала, з авансу куплю. Все, мені бігти треба, на роботі завал. Цілую, бувай!

Слухавка клацнула, і в квартирі запанувала тиша. Марія Іванівна поклала телефон на стіл і зітхнула

. Вона знала, що Христина не спеціально. Її донька була доброю, але життя в неї було, як вир: робота, чоловік, кредити, вічні проблеми.

А ще та машина, яку Христина купила рік тому, щоб “бути на рівні” з колегами. Марія Іванівна не раз казала, що краще б ті гроші пішли на щось корисніше, але хто її слухав?

Христина кинула телефон у сумку і поспішила до офісу. Вона працювала менеджером у невеликій фірмі, що займалася продажем побутової техніки.

Робота була нервовою, клієнти — прискіпливими, а зарплата — не такою великою, як вона сподівалася, коли тільки влаштувалася.

Але виглядати успішною було важливо. Її чоловік, Олег, постійно повторював:

“Треба тримати марку, Христино. Люди дивляться, оцінюють”. І вона тримала.

Нова машина, модні сукні, відпустки, про які можна викласти фото в соцмережі. Тільки от за все це доводилося платити, і платіж за машину, що наближався.

— Христю, ти де? — гукнула її колега Наталя, коли Христина влетіла до офісу. — Шеф уже півгодини тебе шукає, там клієнт якийсь важливий приїхав.

— Та йду я, йду! — відмахнулася Христина, поправляючи зачіску. — Що за клієнт?

— Якийсь бізнесмен, хоче партію холодильників для готелю. Каже, що терміново, і якщо ми не встигнемо, піде до конкурентів.

Христина зітхнула. Ще один день, коли все летить шкереберть. Вона швидко привела себе до ладу, натягнула усмішку і пішла до кабінету директора.

Тим часом Марія Іванівна сиділа за столом і перебирала старі фотографії. На одній із них була ще зовсім юна Христина — з косичками, у шкільній формі, з широкою усмішкою.

Тоді вона була іншою. Завжди бігла до мами, розповідала про свої мрії, обіцяла, що виросте і купить їй великий будинок, де вони житимуть разом.

Марія Іванівна усміхнулася, але всередині защеміло. Де поділася та дівчинка? І чому життя так змінило її доньку?

Вона підвелася, щоб заварити собі чаю, але різкий біль змусив її зупинитися. Серце знову нагадувало про себе. Лікар ще минулого місяця попередив, що без ліків стан може погіршитися.

Але пігулки коштували дорого, а пенсія ледве покривала комунальні послуги та продукти. Христина обіцяла допомогти, але… Марія Іванівна похитала головою.

“Може, цього разу вона не забуде”, — подумала вона, хоча в глибині душі знала, що надія — річ тендітна.

Наступного дня Христина сиділа в кафе з подругою Оксаною. Вони пили каву, і Христина розповідала про свої проблеми.

— Оксано, я вже не знаю, як викручуватися, — зітхала вона, розмішуючи цукор у чашці. — Платіж за машину — три тисячі, а в мене на картці ледь тисяча лишилася. І ще мамі ліки треба купити, вона ж без них не може.

— То чому не купиш? — Оксана підняла брову. — Ти ж казала, що в тебе аванс скоро.

— Та аванс піде на машину! — Христина різко відмахнулася. — Якщо я не заплачу вчасно, банк мені такого накрутить, що потім не виберуся. А ліки… ну, почекають пару тижнів, нічого страшного.

Оксана уважно подивилася на подругу.

— Христю, ти впевнена? Мама ж твоя не просто так просить. Може, краще машину продати, аніж так ризикувати?

— Продати? — Христина аж підскочила. — Ти що, здуріла? Ми з Олегом рік її вибирали, це ж статус! Без машини я нікуди. Та й Олег мене не зрозуміє, він і так бурчить, що я мало заробляю.

Оксана зітхнула, але промовчала. Вона знала, що сперечатися з Христиною марно.

Минув тиждень. Христина так і не приїхала до мами. Марія Іванівна кілька разів намагалася їй додзвонитися, але донька скидала дзвінки, надсилаючи короткі повідомлення:

“Мамо, зайнята, передзвоню”. Але дзвінка так і не було.

Одного вечора Марії Іванівні стало гірше. Вона ледве дісталася до сусідки Галини, яка викликала швидку. У лікарні лікар суворо глянув на неї.

— Маріє Іванівно, я ж вам казав, що без ліків не можна, — сказав він, переглядаючи її картку. — Ваш стан погіршується. Де ваші пігулки?

— Та… донька обіцяла купити, — тихо відповіла жінка, опустивши очі. — Але в неї, мабуть, справи…

Лікар похитав головою.

— Справи справами, але здоров’я важливіше. Я випишу вам рецепт ще раз, але постарайтеся знайти гроші. Це серйозно.

Того ж вечора Христина сиділа вдома з Олегом. Вони вечеряли, коли їй зателефонувала Галина.

— Христинко, це Галина, сусідка твоєї мами, — почувся стурбований голос. — Маму твою в лікарню забрали. Ти б приїхала, вона про тебе питала.

Христина відчула, як усе всередині стиснулося. Вона кинула виделку і схопилася за телефон.

— Як забрали? Що сталося? Вона ж нормально була!

— Та не нормально, Христинко, — Галина зітхнула. — Вона вже місяць без ліків. Казала, що ти обіцяла купити, але…

Христина замовкла. Слова Галини вдарили її, як ляпас. Вона згадала всі свої обіцянки, всі “потім” і “зараз не можу”. Олег, помітивши її стан, запитав:

— Що там? Знову твоя мама драматизує?

— Не драматизує, — різко відповіла Христина. — Її в лікарню забрали. Я їду.

Вона схопила сумку і вибігла з квартири, навіть не попрощавшись.

У лікарні Христина застала маму в палаті. Марія Іванівна лежала, підключена до крапельниці, але її очі світилися теплом, коли вона побачила доньку.

— Христинко, ти приїхала, — тихо сказала вона, слабко усміхаючись.

— Мам, чому ти мені не сказала, що тобі так погано? — Христина сіла біля ліжка, тримаючи мамину руку. Її голос тремтів.

— Та я ж не хотіла тебе турбувати, — Марія Іванівна зітхнула. — Ти ж зайнята, у тебе своє життя…

— Мам, яке життя? — Христина не стримала сліз. — Я ж обіцяла тобі ліки, а сама… сама машину виплатила. Пробач мені, мамо, пробач.

Вона притулилася до маминої руки, і сльози покотилися по її щоках. Марія Іванівна гладила її по голові, як колись у дитинстві.

— Нічого, доню, — тихо сказала вона. — Головне, що ти тут. А решта… то все дрібниці.

Наступні тижні Христина змінилася. Вона продала машину, незважаючи на протести Олега, і оплатила мамині ліки.

Вона проводила з мамою більше часу, допомагала по дому, возила її на обстеження. Олег бурчав, але Христина вперше в житті відчула, що робить щось по-справжньому важливе.

Одного вечора, сидячи з мамою за чаєм, вона сказала:

— Мамо, я вирішила. Хочу взяти тебе до себе. Будемо жити разом, як ти колись мріяла.

Марія Іванівна усміхнулася.

— Ой, Христинко, мені й тут добре. Але якщо ти так хочеш… то я не проти.

Вони засміялися, і в той момент Христина зрозуміла, що ніяка машина, ніякий “статус” не варті того, щоб втрачати найріднішу людину.

Вона пообіцяла собі, що більше ніколи не поставить свої амбіції вище за мамине здоров’я. І цього разу вона знала, що дотримає слова.

Джерело