— Мої сережки з бірюзою! Хто взяв?! — заверещала свекруха.

— Ти, Марино! Більше нікому!

Дощ барабанив у вікна нового будинку Марини та Сергія. Вони так пишалися ним: іпотека на тридцять років і власна фортеця, до якої після того, як свекра не стало, подружжя впустило Галину Єгорівну.

— Поживе трохи, поки не знайде собі хороший пансіонат, — заспокоював себе Сергій.

Марина погодилася, хоча й важко зітхнувши. Галина Єгорівна приїхала з двома валізами та вічно незадоволеним виразом обличчя.

Минуло три місяці.

Три місяці натягнутих посмішок, зауважень про пил і «неправильні» котлети та супи. І от, в один похмурий вечір, натягнута струна стосунків лопнула.

Галина Єгорівна стояла посеред вітальні. Її обличчя було біліше за стіни, а тремтячі руки стискали порожню скриньку з-під біжутерії, яка колись стояла на комоді.

— Пропали! — волала вона так голосно, як тільки могла. — Мої сережки… золоті, з бірюзою… Бабусині… і перстень! Все зникло!

— Мамо, заспокойся, ти, мабуть, просто кудись їх поклала, — розгублено сказав Сергій, але Галина Єгорівна не слухала.

— Куди?! Куди я могла їх подіти?! Я берегла їх як зіницю ока! У цьому домі… — вона обвела кімнату важким поглядом, сповненим німого осуду.

— У цьому домі їх більше немає!

Марина, яка саме мила посуд на кухні, застигла. По спині пробіг холод. Витерла руки та вийшла до вітальні.

— Галино Єгорівно, що сталося? — тихо спитала вона, передчуваючи лихо.

— Що сталося?! — різко обернулася до неї свекруха. — Сталося неочікуване! Мої коштовності зникли! У цьому домі — злодій!

— Марино, — Сергій подивився на дружину з німим запитанням і… сумнівом. Легка тінь промайнула в його очах. — Ти… ти ж їх не бачила?

Марину від несподіванки розтулила рота.

— Сергію?! Ти про що?! — її голос затремтів. — Ти жартуєш?! Я б ніколи…

— А хто ще?! — перебила невістку Галина Єгорівна, тицяючи пальцем у Марину. — Хто, крім нас трьох, тут буває? Хто заходить до моєї кімнати, коли я гуляю? Хто?!

— Я заходжу прибрати, Галино Єгорівно! Пропилососити, витерти пил…

— Марина відчула, як у неї підкошуються ноги. — Я не брала!

— Доведи! — прошипіла свекруха. — Якщо не брала — покажи свої речі! Дозволь обшукати свою кімнату! Я зараз поліцію викличу!

Сергій стояв, мов вражений блискавкою. Його погляд метався між матір’ю й дружиною. Розум кричав, що Марина на таке не здатна, але сліпа віра в материнську правоту й її сльози тиснули на нього…

— Марино… — почав він невпевнено. — Може, просто… щоб зняти всі питання? Покажи скриньку, шухляди…

Марина з образою та обуренням подивилася на чоловіка. У його очах вона не побачила захисту — тільки слабкість і бажання зам’яти сварку. Вона кивнула, не в змозі вимовити й слова, і пішла до себе в спальню. Сергій із Галиною Єгорівною пішли за нею.

Марина мовчки відкривала шухляди комода, діставала коробочки з недорогими прикрасами, показувала порожні кутки шафи. Галина Єгорівна пильно вдивлялася в кожну річ, перебирала речі, її губи були стиснені в тоненьку ниточку недовіри.

Сергій стояв у дверях, не знаючи, куди подіти очі. Надія Марини на його підтримку танула з кожною секундою. У кімнаті запанувала важка, гнітюча тиша, яку порушували тільки шурхіт речей і дихання свекрухи.

Їх урятував дзвінок у двері. Це була зовиця Олеся, яка приїхала на вихідні з сусіднього міста.

— Поки шукаємо, йди відкрий! — скомандувала Галина Єгорівна.
Марина з полегшенням вискочила з кімнати й кинулася до рятівниці, щоб впустити її до хати.

— Привіт! — весело вигукнула Олеся, скидаючи мокрий плащ у передпокої. — Ой, а що це у вас? Тиша, мов на цвинтарі…

Марина не змогла сказати Олесі ні слова. Та одразу зрозуміла, що щось трапилося. Вона зазирнула в спальню — і завмерла, побачивши картину: мати нишпорить у речах невістки, брат стоїть, наче громом побитий, а Марина — бліда, зі сльозами на очах.

— Що… що відбувається? — спитала Олеся, і її веселість миттєво зникла.
Галина Єгорівна, не відриваючись від свого «обшуку», заскиглила:

— Зникли, Олечко! Мої золоті прикраси зникли! Сережки з бірюзою і каблучка! Просто з дому!

Олеся насупилася. Вона подивилася на Марину — та відвернулася, стискаючи руки, аби не розридатися. Погляд Олесі одразу перескочив на Сергія, але він лише безпорадно розвів руками.

— Мамо… — повільно мовила зовиця, і в її голосі з’явилися недобрі нотки. — Які сережки з бірюзою? Бабусині?

— Так! — крізь схлипування з надривом відповіла Галина Єгорівна. — Ті самі, які тато…

— Мамо, — перебила її Олеся, голос її став твердішим і голоснішим. — Ти про що? Які вкрадені? Ти ж їх сама…

Вона запнулася, помітивши, як обличчя матері вкрили великі багряні плями.

— Сама що?! — видихнув Сергій.

Олеся зітхнула, наче скидаючи тягар. Вона поглянула спочатку на матір, потім — на брата й на Марину.

— Рік тому. Пам’ятаєш, у тебе тоді прорвало трубу? Мама попросила у мене грошей на ремонт, але в мене саме тоді була відпустка… — вона зробила паузу, глянувши на Галину Єгорівну, яка раптом завмерла, втупившись у підлогу.

— Мама сказала, що здасть щось у ломбард. Я поїхала з нею. Пам’ятаю, як зараз. Ломбард на Садовій. Вона здала… саме ті сережки з бірюзою й ту тоненьку каблучку з крихітним діамантом. Пам’ятаєш, мамо? Ти ще тоді засмучувалась, що дали мало, бо бірюза — не алмаз…

Після її слів у кімнаті запанувала абсолютна тиша. Навіть дощ за вікном ніби притих. Галина Єгорівна не рухалася, її плечі згорбились. Сергій відкрив рота, але не вимовив жодного слова. Марина повільно підвела голову. Сльози все ще текли, але тепер це були не сльози обурення, а образи, що з’явилася зсередини.

— Мамо? — хрипким голосом запитав Сергій.

— Це… правда?

Галина Єгорівна мовчала. Її мовчання звучало гучніше за будь-який крик. Вона не дивилася ні на кого, її пальці судомно стискали край комода.

— Навіщо? — прошепотіла Марина. — Навіщо ви це зробили? Навіщо звинуватили мене? Ми впустили вас у свій дім! Ви жили під нашим дахом! І ви… ви вирішили влаштувати тут таке?!

Свекруха різко підвела голову. В її очах палала образа.

— Я… я забула! — видихнула вона, але її голос тремтів, у ньому не було жодної переконливості. — Постаріла! Пам’ять зовсім не та! Думала, що їх справді вкрали…

— Забула? — Олеся похитала головою, в її погляді читалося розчарування. — Мамо, ти все чудово пам’ятала. Ти навіть скриньку навмисне поставила на видноті — порожню.

Галина Єгорівна заметушилася й почала повільно рухатися до дверей.

— Не знаю… не знаю… Це не ваша справа! — вона намагалася крикнути, але вийшов лише сиплий подих. — Ви всі проти мене! Всі!
Вона вибігла з кімнати, грюкнувши дверима. У спальні запанувала важка мовчанка.

Сергій підійшов до Марини й спробував обійняти її.

— Марино… пробач… я… я не знав…

Марина різко відсторонилася. Її ще вологі очі дивилися на нього з таким холодом, що він мимоволі відсахнувся.

— Не знав? — її голос був тихим. — Ти одразу їй повірив. Без жодного сумніву. Ти дозволив їй нишпорити в моїх речах. У нашому домі. Ти не захистив мене. Жодної миті.

Олеся підійшла до невістки й поклала руку їй на плече.

— Марино, я… я не знала, що вона таке вчинить. Якби я знала — приїхала б раніше…

— Дякую, Олесю, — Марина кивнула, але її погляд не відривався від Сергія. — Ти єдина, хто приніс правду. Але я зараз не можу… Я не можу перебувати під одним дахом із нею. Вона мене образила. І… Галина Єгорівна має виїхати сьогодні ж. Інакше… я поїду сама.

Марина вийшла зі спальні, пройшла повз кухню, де ще стояв гарячий чайник, і зачинилася у ванній.

Сергій стояв посеред кімнати, спустошений. Його сестра дивилася на нього з докором.

— Ну ти і… — почала Олеся, але не договорила.

Вона лише осудливо похитала головою і пішла до кімнати матері. Їх чекала важка розмова.

Сергій рушив до дверей ванної й почав благати Марину вийти і поговорити з ним.

— Мариш, ну дай мені пояснити… — благав чоловік.

— Що ти хочеш почути? — з-за дверей долинув голос жінки.

— Про що нам говорити, коли ти звинуватив мене у зникненні прикрас твоєї матері?

— Я ж не знав… Я не думав, що мама… не знаю, навіщо вона так?

— Сергій намагався перекласти всю провину на матір.

— Але ти її підтримав! — голос Марини здригнувся.

— Я вже все сказала! Вона має виїхати… сьогодні ж! Тільки тоді я вийду звідси!

Вона поставила умову, і її інтонація не залишала місця для компромісів. Сергій зітхнув і пішов до спальні матері, звідки долинали роздратовані голоси. Він увійшов саме в ту мить, коли Галина Єгорівна кидала речі у валізу. Побачивши сина, вона різко зупинилась.

— Олеська сказала, що я маю виїхати… — промовила вона з прищуром.

— І правильно сказала. Ти повелася дуже погано, — зітхнув Сергій.

— Та й приїхала ти на трохи, а затрималась надовго… ще й Марину звинуватила… Так далі не можна…

— Виганяєш, значить?! Добре!

— Галина Єгорівна знову взялася за речі, тепер кидаючи їх на підлогу.

— Поїду в будинок для літніх!

— Навіщо? У тебе ж є своя квартира, — нагадав він спокійно.

За пів години Олеся з матір’ю вирушили додому. Перед від’їздом зовиця постукала у ванну і тихо попрощалась із Мариною.

— Не сердся на мене, будь ласка. Я поїду з мамою, інакше ніхто її не відвезе… Краще вже я…

— Дякую тобі, Олесю. Я не ображаюсь. Немає на що, — Марина обняла її і ще раз щиро подякувала.

Сергій потім майже місяць намагався загладити провину і заслужити прощення дружини. Він знову варив їй каву, залишав записки з вибаченнями, пропонував з’їздити на відпочинок — аби тільки вона знову йому повірила.

Марина ж мовчки спостерігала, мов зважуючи кожен його вчинок на невидимих терезах довіри. І хоча слова більше не мали для неї тої ваги, яку мали раніше, вона не поспішала робити висновки. Сергій мав довести свою любов і повагу не вибаченнями, а діями. Адже слід, завданий зрадою — навіть не прямою, а байдужістю, — загоюється довго. І вже ніколи не зникає без сліду.

Джерело