– Та я зі своїм Орестом аж через двадцять років розлучилася, – зітхнула Марія. – Коли дізналася, що він уже не ховається зі своєю “подругою”, а готується привести її в наш дім. У мій дім! То я його й залишила без нічого.

Навколо сиділи жінки – хто з кавою, хто з печивом, хто просто грів руки біля кухонної плити. Всі слухали Марію, як захоплюючий серіал. У кожної – своя болячка, але чужа правда завжди цікавіша.

– І як ти стільки часу чекала? – перепитала цікава Галина, яка любила дізнаватися подробиці.

– Можна ж було ще тоді, як виїжджала на заробітки, поставити крапку.

– Та можна було, – зітхнула Марія.

– Але я тоді тікала з дому, як від пожежі. Дізналася про його інтрижку – і ніби стіна перед очима. Сором, злість, розчарування. Зібрала торбу й подалася в Італію. Казала всім, що їду гроші заробляти на будівництво дому, а сама – просто тікала.

– А як дізналася про зраду? – не вгамовувалась Галина.

– Та прийшла до мене якась молодиця, років тридцяти, у крамниці підійшла. Каже: “Я з вашим Орестом зустрічаюся. Він вас залишити не може, бо у вас спільна дитина”. А я так глянула на неї – і аж розсміялася. Кажу: “Яка дитина? Нашій Христинці вже 18!”

Вдома доньці нічого не казала. Але, як виявилось, Христина вже все знала – свекруха, Лідія Іванівна, повідомила. У неї, бач, був святковий настрій, що її син “нарешті почав жити по-людськи”.

Марія тільки руками розвела.

– Не любила вона мене ніколи, – додала.

– Але Христина була молодець. Не істерила, не плакала.

“Мамо, – каже,– ми впораємось і без нього. Ти тільки не падай духом”.

Марія зібрала речі, звільнилася з крамниці, купила квиток до Риму – й поїхала. Все зробила тихо. Орест навіть не встиг нічого сказати – ні “пробач”, ні “йду”.

Минуло два роки. Марія вперше повернулася додому з важкою валізою й непоганими заощадженнями. Почала будівництво. Будинок справді мрія. Орест, певна річ, вважав, що то все “на сім’ю” – мовляв, шлюб є, значить, усе спільне. Але Марія вже тоді була мудрою. Ще в Італії оформила документи на Христину. Все до копієчки – на доньку.

– А Орест? – перепитала ще одна з жінок. – Жив собі далі?

– Аякже. У старій хаті сидів. Я не чіпала його, бо він дійсно допомагав – щось підвезе, щось піднесе, цемент замовить. Я вже тоді була далека від ревнощів. Мені потрібен був результат. Та й Христина за цей час вийшла заміж. Зять мав квартиру в місті, от і поїхала до нього. У селі залишився тільки Орест.

Тут Марія замовкла. У кухні зависла тиша, наче всі чекали наступної серії.

– А далі? – прошепотіла Галина. – Ти ж казала, що він її привів додому?

– Привів, – кивнула Марія. – Мене тоді в Італії сусідка набрала. Каже: “Твій Орест не сам уже живе. Жіноче взуття бачила, на подвір’ї постіль провітрюється”. А я мовчала. Бо що той голос у телефоні, коли серце вже давно охололо?

Та приїхала без попередження. Увечері. Відчинила двері – а там… Вона. В моєму халаті. В моїх тапочках. І щось на плиті варить, господиня нова. Я стою, наче здеревіла. А Орест заходить і каже:

“Жити ми будемо тут. Я маю право. Ми ж не розлучені. І половина дому моя, я відсуджу”.

– Він що, справді таке сказав? – вигукнула одна з жінок.

– Сказав, – кивнула Марія. – І ще додав: “Оля чекала мене стільки років, бо знала, що колись усе буде наше”.

А я йому: “Нічого у тебе не буде. Бо дім – не твій. І ніколи не був. Усі документи на Христину. І ти не зможеш довести, що маєш тут хоч куток”.

Він тільки губи стиснув. А на ранок уже сидів, як мокра курка, мовляв, давай не будемо поспішати з розлученням. Але я таки подала заяву. І довела все до кінця.

– І не жалкуєш? – спитала Галина, яка, хоч і не показувала, але трохи вірила в “казки про другий шанс”.

– Ні, – з усмішкою сказала Марія. – Тепер я вільна жінка. З будинком, донькою, яка мене поважає, і без баласту. Орест думав, що я проста селянка, яку легко обвести навколо пальця. А вийшло, що сам залишився з носом.

– Машини тобі тільки не вистачає, – пожартувала одна з подруг.

– А вона вже є, – підморгнула Марія.

– Правда, не нова, зате – моя.

І всі жінки за столом розсміялися. Бо в кожній із них жила маленька Марія – мудра, терпляча, але з характером. І кожна в той момент подумала: може, й мені пора?

Джерело