— Поки ти не перепишеш на мене половину квартири, дітей ми заводити не будемо, — поставив умову чоловік.

Дмитро зупинився біля вікна вітальні, вдивляючись у вечірній двір. Анна метушилася на кухні, готуючи вечерю. Звук її кроків по плитці дивно відлунював у нього в серці — наче порожнеча.

— Аню, — тихо покликав він, не озираючись.

— Можемо поговорити?

— Звісно, — відгукнулася вона, не зупиняючи приготувань.

— Про що?

Дмитро обернувся. Дружина стояла біля плити, помішуючи щось у каструлі. Її погляд здавався відстороненим. Вони мешкали тут три роки. Але іноді він досі почувався гостем у цьому домі.

— Про нас, — обережно мовив він.

— Про наші плани.

Анна підвела погляд. В її очах майнула настороженість.

— Які плани?

— Ну… — Дмитро наблизився.

— Ми говорили про дітей. Про те, що вже час.

— Так, — кивнула вона.

— І що?

Пауза затягнулася. Дмитро шукав правильні слова.

Квартира була гордістю жінки. Аня придбала це житло самостійно, вклавши всі свої заощадження й заощадження батьків, а також гроші від продажі земельної ділянки за містом, під забудову. Для неї квартира означала незалежність і досягнення.

— Я подумав… — заговорив він повільно.

— Якщо ми плануємо сім’ю, може, варто оформити спільну власність?

Анна завмерла. Ложка в її руці перестала рухатися.

— Навіщо? — сухо запитала вона.

— Щоб я теж мав право ухвалювати рішення, — відповів Дмитро.

— Щоб нести відповідальність за наш дім.

Вона поклала ложку на стіл. Повернулася до нього всім корпусом.

— А зараз ти її не несеш?

— Несу, але…

— Дмитро зам’явся. — Формально все записано на тебе.

Анна схрестила руки. Її погляд став серйозним.

— І це тобі не подобається?

— Річ не в цьому, — поспішно відповів він.

— Просто… якщо у нас будуть діти, я хочу бути впевнений…

— У чому впевнений? — перебила вона.

Дмитро зрозумів, що зайшов надто далеко. Але відступати було пізно. Усе накопичене роздратування вирвалося назовні.

— У тому, що це наш дім, — випалив він.

— А не твоя квартира, де я живу за твоїм дозволом.

Анна здригнулася. Її обличчя зблідло. Вона тихо промовила:

— То ось що ти думаєш. Що я тримаю тебе в заручниках.

Дмитро спробував заперечити. Але його голос звучав невпевнено.

— Я цього не казав.

— Казав, — відрізала вона. — Просто іншими словами.

Він пройшовся кімнатою. Стосунки між подружжям завжди були теплими, але він давно відчував приховану напругу. Питання про власність висіло в повітрі як невисловлений докір.

— Аню, зрозумій, — зупинився він перед нею.

— Я не хочу забрати твою квартиру. Я хочу, щоб ми були рівноправними партнерами.

— Рівноправними? — гірко всміхнулася вона. — А що ти вклав у цю квартиру?

Питання зависло в повітрі. Дмитро знав відповідь. Нічого. Коли вони познайомилися, у нього не було жодних заощаджень. А Анна роками відкладала кожну копійку.

— Я вкладаю себе, — тихо сказав він. — Щодня.

— Це не гроші, — відповіла вона холодно.

Дмитро відступив на крок. Її слова були важчими, ніж він очікував. Анна теж зрозуміла, що перейшла межу.

— Пробач, — промовила вона.

— Я не хотіла…

— Хотіла, — перебив він.

— Інакше б не сказала.

Анна опустила очі. Незалежність була її силою. Але часом вона ставала між ними стіною.

— Дімо, — сказала вона вже м’якше.

— Ця квартира — це моє досягнення. Я не можу просто так…

— Просто так що? — запитав він.

— Довіритися чоловікові?

Вона підвела голову. В її погляді читалася розгубленість.

— Тут не в довірі справа.

— Якраз у ній, — заперечив він.

— Це має пряме відношення.

Атмосфера в домі з кожним днем ставала дедалі напруженішою. Дмитро все частіше заводив розмови про спільне майбутнє. Він говорив про дітей, про плани, про те, якою бачить їхню сім’ю. І щоразу — обережно, ніби між іншим — повертався до теми власності.

Анна слухала, але серце стискалося. Вона не хотіла втратити контроль над своїм майном. Квартира була не просто житлом. Вона була символом її самостійності.

Недомовленість руйнувала атмосферу між ними.

Тижні тяглися повільно. Дмитро ставав дедалі наполегливішим у своїх проханнях. Його натяки перетворилися на прямі вимоги. Анна помічала, як змінюється його тон, як стискаються губи, коли вона мовчить у відповідь.

— Аню, ми не можемо жити так вічно, — якось вранці сказав він, наливаючи каву. — Я серйозно говорю про дітей.

Вона підняла очі від телефону. У його голосі звучала рішучість, якої раніше не було.

— І що це змінює? — обережно запитала вона.

Дмитро поставив чашку на стіл різкіше, ніж зазвичай. Кава розлилася по блюдцю.

— Змінює все, — твердо відповів він. — Без моєї участі у власності важко будувати спільне майбутнє.

Він ходив кухнею, не знаходячи собі місця. Його рухи були різкими. Анна відклала телефон. Розмова набирала небезпечного оберту. Вона бачила в його очах щось нове, те, чого не було раніше.

— Дімо, — почала вона повільно. — Переписати квартиру на двох…

— Це прояв довіри, — перебив він. — І серйозності наших стосунків.

Його голос звучав переконливо, але Анна чула в ньому ще дещо. Вимогу. Умову загорнуту у красиві слова. Вона встала й підійшла до вікна.

— А якщо я не готова? — спитала вона, не обертаючись.

Дмитро замовк. Пауза затяглася. Анна розуміла, що ситуація виходить за межі звичайної суперечки. Але вона намагалася зберегти контроль.

— Тоді про дітей можна забути, — нарешті сказав він.

Анна обернулася. Обличчя Дмитра було серйозним, майже суворим. Між ними виникали перші глибокі розбіжності, і вона бачила, як їхні розмови стають дедалі емоційнішими.

— Ти ставиш мені умови? — спитала вона.

— Я описую реальність, — відповів він. — Не можна будувати сім’ю на хиткому фундаменті.

Анна схрестила руки, але нічого не відповіла.

Дні минали, а напруга зростала. Вони почали уникати розмов про майбутнє. Кожна згадка про дітей завершувалась сваркою. Дмитро ставав мовчазним і похмурим.

Увечері п’ятниці вони сиділи за вечерею. Анна приготувала його улюблену страву, сподіваючись розрядити атмосферу. Але Дмитро їв мовчки, не піднімаючи очей.

— Може, поговоримо спокійно? — запропонувала вона.

Він відклав вилку. Подивився на неї прямо.

— Про що говорити? — холодно запитав він.

— Ти вже все вирішила.

— Я нічого не вирішувала, — заперечила Анна. — Просто не можу…

— Не можеш мені довіряти, — закінчив він за неї.

Анна відкрила рота, щоб заперечити, але Дмитро обурився.

— Поки ти не перепишеш половину квартири на мене — дітей у нас не буде, — заявив він рішуче.

Ці слова прозвучали як вирок. Анна застигла з чашкою в руках. Для неї це було неприйнятним.

— Ти ображаєш мене, — тихо сказала вона.

— Я захищаю свої інтереси, — відповів він.

— Як і ти — свої.

Анна поставила чашку на стіл. Її руки тремтіли. Вона усвідомлювала: питання власності перетворилося на серйозну перепону. І воно ставило під сумнів не лише їхні мрії про дітей, а й увесь шлюб.

— То виходить, усе зводиться до майна? — запитала вона.

— До справедливості, — поправив Дмитро.

— До рівноправ’я.

— До контролю, — заперечила Анна.

— Ти хочеш мати владу наді мною.
Дмитро підвівся з-за столу. Його обличчя похмурішало.

— Я хочу бути рівноправним партнером, — сказав він.

— А не квартирантом у твоїй оселі.

Це стало переломним моментом. Особисті інтереси зіткнулися з їхніми спільними планами. І Анна зрозуміла — компромісу не буде. Вона підвелася. Усвідомлювала: або зараз, або ніколи. Дмитро дивився на неї з напруженим очікуванням, ніби чекав того, рішення, яке йому потрібно. Але щось у ній остаточно змінилося.

— Сідай, — твердо сказала вона.

— Поговоримо відверто.

Дмитро насупився, але сів. Анна лишилася стояти — так їй було легше говорити.

— Ти намагаєшся мене контролювати, — почала вона повільно.

— Використовуєш тему дітей, щоб дійти своєї цілі.

— Я лише хочу рівності, — заперечив він, але голос його звучав невпевнено.

Анна похитала головою. Слова йшли важко, але мовчати більше не могла.

— Ця квартира — моя опора, — сказала вона.

— Ти це розумієш?

Дмитро схрестив руки. Його обличчя стало кам’яним.

— А я тут — ніхто, — різко кинув він.

— Не маю жодного права у власному домі.

— У моєму домі, — поправила Анна.

Ці слова прозвучали суворіше, ніж вона хотіла. Дмитро різко підскочив.

— От воно як! — вигукнув він. — Твій дім, твої правила, твоє рішення!

Анна бачила, як наростає його обурення. Але їй не було куди відступати. Між ними назрівала сварка. Спливали давні образи, недовіра, нерозуміння.

— А що ти пропонуєш? — спитала вона.

— Просто так віддати тобі половину?

— Я три роки тут живу! — вигукнув Дмитро.

— Плачу комуналку!

— Дякую за це, — холодно відповіла Анна.

— Але це не дає тобі права на власність.

Дмитро пройшовся кухнею. Рухи його були різкими. Анна розуміла — питання квартири стало символом глибших проблем у їхніх стосунках.

— Ти мені не довіряєш, — сказав він, зупинившись перед нею.

— У цьому вся справа.

— А ти мені ставиш умови, — відповіла вона.

Напруга досягла межі. Дмитро ще намагався наполягати. Він не чув її аргументів, не розумів її.

— Я питаю востаннє, — вимовив він повільно.

— Ти перепишеш квартиру?

Анна довго дивилася на нього. У ній щось остаточно перемкнулося. Вона більше не була готова терпіти.

— Ні, — чітко відповіла вона.

— Тоді про сім’ю можеш забути, — сказав Дмитро.

— Добре, — кивнула Анна.

— Забудемо.

Дмитро завмер. Він явно не очікував такого. Анна вперше говорила так твердо й прямо. Досить. Вона готова була відпустити його піти.

— Що? — перепитав він.

— Я сказала: «Добре», — спокійно повторила Анна.

— Якщо для тебе квартира важливіша за наші стосунки — це твій вибір.

Дмитро відкрив рота, але слова застрягли. В її очах він бачив рішучість, яку не сподівався зустріти. Він звик, що Анна поступається, шукає компроміс.

— Ти серйозно? — тихіше спитав він.

— Абсолютно, — відповіла вона.

— Я не купуватиму твою любов квадратними метрами.

Дмитро відступив на крок. Його обличчя поблідло. Він зрозумів — план не вдався.

— Аню, зачекай… — почав він.

— Не треба, — перебила вона.

— Усе вже сказано.

Дмитро стояв посеред кухні розгублений. Здивований її твердістю, він не знаходив, що відповісти.

— То це все? — нарешті запитав він.

— Все, — підтвердила вона.

Дмитро різко кивнув, розвернувся й пішов у спальню. Анна чула, як він відкриває шафи, пакує речі. Звуки були різкі. За годину він стояв біля дверей із сумкою в руках. Мовчки зібрався, мовчки йшов. Із квартири, зі стосунків, із її життя.

— Зв’яжемось, — буркнув він, не глянувши їй в очі.

— Зв’яжемось, — кивнула Анна.

Двері зачинилися за ним м’яким клацанням. Анна залишилася сама у своїй квартирі. Тиша огорнула її, але то була вже інша тиша — не гнітюча, а звільняюча. Вона пройшлася кімнатами. Тепер її дім був справді її. І жодні умови більше не зруйнують її межі.

Джерело