-Мамо, ти не рада? Я ж не жити до тебе приїхала, не назавжди…

– Ой, Олена, як же так? Чому ти не попередила? Як же все невчасно!

-Що невчасно, мамо? Ми 2 роки не бачилися, я приїхала в гості, а ти й не рада.

-Так Настя тут накоїла. Чекає на дитину сестра у тебе, Олено. Як же це все невчасно! Ми в лікарню зібралися їхати, а тут ти.

Проходь, донько, ми до вечора повернемося. Розберешся, що тут і як. Настю, ти готова? Давай швидше, скоро машина приїде!

-Та яка різниця, який термін? Головне, що ще не пізно все виправити. Ну яка зараз дитина? Не час зараз. Настю, ну ти довго там? Рухайся давай, досить сльози лити.

-Мамо, я не зрозуміла, ти що, знову? Тобі мене мало було? Що ти зібралася виправляти? Раніше треба було думати, та дітей як слід виховувати, а зараз вже нічого виправляти!

Тобі одного разу не вистачило, ти знову за своє? Гаразд я, там час трохи інший був! А зараз-то що не так? Знаєш, мамо, я не очікувала від тебе такого! Я не дозволю зламати життя Насті, так і знай!

Не реви, сестричко, прорвемося! Збирайся давай, поїдемо на прийом. Та не бійся ти, я тебе в образу не дам.

У машині Люба сиділа, відвернувшись від дочок, які про щось шепотілися. “Ось треба ж було Оленці приїхати саме зараз! Ну приїхала б вона на день пізніше, і все було б по-іншому, вона, Люба, вже домовилася з лікарем, сьогодні б уже все вирішилося, і не було б цієї небажаної дитини.

Так ні, з’явилася! Ображена, принижена, подивіться на неї, життя їй зіпсували! Живе, ні в чому не має потреби, професія хороша, квартира вже своя, чоловік любить її, дурну, не чоловік, а золото, і діти вже дорослими дісталися, самостійними, ніяких пелюшок,підгузок.

А не втрутилася б я тоді, що б було? Привела на світ би дитину у 16 років, ганьба на все містечко, і ні професії, ні грошей, нічого б цього не було, сама на моїй шиї сиділа, ще й дитину грудну довелося б утримувати.

Так, що дітей тепер у Олени не буде, це звичайно погано, хоча, якщо подивитися, не все так однозначно, як здається. Ой, дівчата ви дівчата, скільки сивини ви мені додали!”

Чи звинувачувала Любов Іванівна себе в тому, що зламала життя старшій дочці? Швидше ні, ніж так.

Ні, іноді траплялося таке, що страшний звір на ім’я совість все-таки відвідував жінку, і повільно, вгризався в її підсвідомість, витягуючи назовні спогади про неприємні події, що сталися багато років тому, але Люба швидко брала себе в руки, ховала цю совість глибше, і кожен раз виправдовувала свої вчинки, переконувала саму себе в тому, що не могла вчинити інакше.
***
Коли Люба дізналася, що її старша дочка, її гордість, її надія, примудрилася в 16 років нагуляти дитину, у випускному класі, вона просто рвала і метала.

Та як же так? На носі іспити, отримання професії, а тут дитина! Як же це все невчасно! Невже і правда кажуть про те, що мати повторює долю дочки? Не бувати цьому! Її дівчинка обов’язково отримає професію, вийде заміж, а вже потім і діти підуть.

Не зараз, зайве це, материнство в такому віці. І без Оленки вистачає матерів-одиначок. Он, Люба, сама привела на світ дівчинку в 17, і нічого в житті не бачила. З батьком Олени не склалося, тягнула дочку одна, спасибі батькам, допомогли, чим змогли, але всі мрії про красиве життя зруйнувалися.

Домовившись з ким треба, особливо не питаючи думки дочки, Люба силоміць повела Олену в лікарню. Неповнолітня, нема чого з нею розмовляти. Накоїла справ, а мати тепер розбирайся.

Довго Олена не могла прийти до тями, немов і не жила, так, існувала. Ходила до школи, їла, пила, щось читала, писала, вчила, а в голові було порожньо.

Закінчила школу, вступила до університету, трохи відтанула, а матір пробачити не змогла. Поїхала з дому за багато кілометрів, щоб тільки рідше бачити її.

Вже будучи студенткою, на черговому медогляді лікар виявив проблеми з жіночою частиною. Наслідки того, що змусила зробити мати. Зробили операцію, і вже після лікар сказав, що дітей у Олени не буде. Ніколи.

Скільки сліз пролила Олена в подушку, скільки різних думок пронеслося в її голові. Зателефонувала матері, накричала на неї, висловила все, що накопичилося. Мати не визнала провини, вважала, що звинувачення безпідставні, мовляв, 16 років, вже не дитина, раз такими справами займатися навчилася.

Головою думати треба було. Олена розуміла, що мати має рацію, що дійсно, треба було думати самій, але ж і мати,як так можно було!

Ніколи у них не було розмов на цю тему, ніхто з нею не проводив бесід, ніхто не вчив, не застерігав. Мати в той час займалася своїм особистим життям, а дочка тільки плуталася під ногами, заважала.

Хто знає, якби вчасно поговорила Люба з Оленою, може і не сталося б цього. Та що тепер говорити, коли справа зроблена, і нічого вже не повернути.

Олена не прагнула вийти заміж. Що їй там робити? Дітей не буде, а якому чоловікові потрібна така дружина? Кожен рано чи пізно захоче дитину, яку Олена мати не зможе. Вона просто жила, працювала, допомагала матері, у якої тільки недавно народилася Настя.

Познайомилася з чоловіком. Нічого серйозного, спочатку просто спілкування, потім рідкісні зустрічі. Вдівець, старший за неї на 10 років. Двоє дітей, хлопчики.

Олена ніяк не могла знайти з ними спільну мову. Чужі діти, не малюки. Хоча, вони до неї тягнулися. Вона їх теж не відштовхувала, але прийняти не могла, вони для неї – чужі. Толя пропонував з’їхатися і жити разом, але Олена вважала, що зарано.

Все вирішив випадок. Олена потрапила до лікарні. Нічого серйозного, так, швидше для профілактики. Анатолій постійно відвідував її, а одного разу запитав, чи може він взяти з собою хлопчиків, вони хочуть її побачити.

Олена внутрішньо поморщилася – ще цього їй не вистачало, але вголос сказала, що можна.

Хлопчики з серйозним виглядом увійшли в палату і тихенько стали осторонь. Молодший, Федір, соромлячись, підійшов до Олени і простягнув їй малюнок, на якому були намальовані Олена, Толя, а посередині двоє дітей, і кострубатим дитячим почерком виведені літери – “Одужуй, Олена”.

Щось переломилося в душі у дівчини. Обійнявши маленького Федора, вона плакала і вдихала цей чистий, дитячий запах. Хлопчик дивився на неї такими чистими очима, що не витримавши, вона заплакала ще сильніше.

-Тато, Володю, ну що ви стоїте? Не бачите, Олена плаче? Її треба заспокоювати, а ви смієтеся! Олено, не плач! Тебе лікарі ображають, так? Ти не бійся, розкажи, і ми тебе врятуємо. А хочеш, ми вночі вкрадемо тебе звідси і сховаємо?

Олена і сама багато разів задавала собі питання, що ж сталося того дня? Може, це малюнок так вплинув на неї, втомлену від лікарняних стін, може, та зворушлива ніжність, що виходила від дитини, а може, і щось інше, але вона змінила своє ставлення до дітей і незабаром переїхала жити до Анатолія.

Ні, вона не стала їх любити, як власних дітей, вона не замінила їм маму, не витіснила її з їх дитячої пам’яті. Вона просто зрозуміла, що це діти – не чужі, це діти її коханої людини і жінки, якої більше немає.

Вона постаралася стати для хлопчаків другом, радником, наставником. І у неї це вийшло. Нехай не відразу, але Олена прийняла їх такими, якими вони є.

Було непросто, було важко, місцями навіть нестерпно, багато разів Олена була готова все кинути і піти, адже діти – це не тільки милі обличчя, красиві очі і дитяче лепетання. У них у кожного є свій характер, свій внутрішній світ, своя позиція, думка, яку всі діти вважають єдино правильною.

Одружилися Олена з Толею тільки через 3 роки після того, як стали жити разом.
***
– Мамо, давай так. Настя їде зі мною і буде жити у нас. Документи з коледжу забираємо і подаємо в коледж за новим місцем проживання. Ніяких проблем. Вибач, але з тобою я її не залишу.

Ось з’явиться дитина, потім подивимося, що робити далі. Зараз головне – здоров’я, її і малюка. Настю, ти як? Згодна?

З сестрою теж було чимало проблем і турбот. І начебто вже не дитина, 17 років, майже 18, а все ж дитина, підліток, зі своїми тарганами в голові. І ця дитина – чужа, незнайома, незважаючи на те, що рідна сестра.

Їм доводилося буквально знайомитися заново, але ні Настя, ні Олена жодного разу не пошкодували про своє рішення.

Настя привела на світ дівчинку, хоч і не без зусиль, але коледж закінчила, а коли доньці було 3 роки, вона вийшла заміж.

У рідне місто Настя повертатися не захотіла, так само, як і Олена тільки раз на пару років відвідує матір.

Любов Іванівна ображається на дочок і щиро не розуміє, що ж вона зробила не так, де припустилася помилки, і чому її дівчатка, заради яких вона жила, так ставляться до неї.

Настя дуже вдячна сестрі за те, що та вчасно приїхала і вберегла її від цього вчинку. Адже якби Олена не з’явилася того ранку на порозі будинку, не було б цієї маленької, чудової дівчинка, яку і мама, і тітка люблять без пам’яті.

А Олена каже, що по-іншому і вчинити не могла. Вона сама пройшла через все це, на своїй шкурі відчула всі “принади” бездітного життя, і просто не хотіла, щоб молодшу сестру чекала така доля.