Нарешті Ганна з Григорієм дочекалися, коли син Матвій одружився і привів дружину до квартири. У них  трикімнатна квартира, й ще до весілля Матвій про це розмовляв з батьками.

– Ми з Лєрою житимемо з вами, якщо звичайно ви не проти. Хоч ми обидва й працюємо, але квартиру винаймати дорого, краще ці гроші на машину відкладатимемо.

– А потім, сподіваюся, спільними з вами зусиллями, купимо нам машину, – заявив син.

– Звісно, синку, ми не проти, квартира велика, місця нам вистачить, живіть у твоїй кімнаті, – тим більше, ти  єдиний син у нас, ми навіть раді.

Лєра була з нещасливої родини, жила з батьками та молодшим братом у старенькій двійці. Набридла їй тіснота, ще й гостей приводили батьки для гулянок, тож хотілося скоріше піти з дому.

Щоправда, вона сподівалася, що вони з Матвієм житимуть окремо, але він не хотів винаймати квартиру, хоч вона і наполягала.

– Матвію, мені так хочеться жити окремо від батьків, а ти знову мене в сім’ю. Краще б життя наше сімейне починати з самостійності, – говорила Лєра, але він одразу вирішив, що житимуть у квартирі з його батьками.

– Лєро, мої батьки дуже добропорядні і ніяких проблем не буде, якщо звичайно ти їх створювати не будеш, – багатозначно подивившись на неї, промовив Матвій.

– Ну гаразд, як скажеш, любий, – погодилася вона.

Відгуляли весілля, й Матвій перевіз Лєру до себе. Спочатку все було гаразд. Вранці вони роз’їжджалися на роботу, а ввечері зустрічалися, вечеряли вчотирьох.

Ганна вже не працювала, пішла на пенсію у сорок п’ять років, працювала в органах у справах неповнолітніх. Григорій працював у будівельній компанії.

Ішов час. Ганні багато чого не подобалося в невістці. Вона могла вийти з кімнати лише в білизні і прийти на кухню, коли там сидів свекор. Поводилася розкуто, не соромлячись нікого.

– Синку, ти приструнив би Лєру, щоб по кухні не ходила в одному спідньому, тим більше, коли батько сидить і їсть за столом. Йому це не подобається, він мені вже неодноразово висловив.

– Мамо, не парся, ви просто застарілим поглядом дивитеся на життя. Ну і що тут такого, це ж і її хата, вона моя дружина, – спокійно заявив син.

Ганна промовчала, далі розвивати не стала цю розмову. Зрозуміла, якщо син так відповів, значить для нього це добре. Просто у квартирі вони не одні, і треба шанувати батьків.

Якось Ганна занедужала, лежала весь день на дивані і не встигла нічого приготувати на вечерю. Правда в холодильнику було що поїсти, можна розігріти, але сил у неї не було, бо впав тиск, голова паморочилася.

Першою з роботи прийшла Лєра, переодягнулась і на кухню, гриміти каструлями.

– Ганно Леонідівно, а я не зрозуміла, у нас і поїсти нічого?

– Чому нічого, відчини холодильник, знайдеш що-небудь, – відвари сосиски, гречка там у каструлі. У холодильнику знайдеш щось, – відповіла свекруха.

– Ще чого, сосиски … я, між іншим, на дитину чекаю і мені потрібно харчуватися повноцінно, – грубо відповіла Лєра і вийшла на кухню.

– Вона розляглася на дивані, а ти тут ори – невдоволено промовила вже на кухні, але свекруха все одно почула.

Загострювати не стала, але було прикро. Лєра навіть не поцікавилася, чому вона лежить, такого ніколи не було, щоб Ганна лежала на дивані. Коли Матвій прийшов з роботи, мати чула, як Лєра плаксивим голосом скаржилася:

– Сама лежить на дивані, а я з роботи, та ще й в такому положенні, то повинна готувати, чи що? А чим займалася вона весь день?

Ганна замислилась.

– Ось так і виходить, не дарма говориться: “з бідного в пани”. Батьки не просихають, раніше жила вона з братом і поїсти не було чого, сама скаржилася на своїх батьків. А тепер усе забула!

У квартирі нічого не робить, не готує, не прибирає, навіть не пере, закидає свої речі в пральну, ліньки натиснути кнопку. Про батьків і не згадує й не ходить до них. А що буде, коли дитина з’явиться?

Ганна намагалася мовчати, все тримала в собі, чоловікові та синові не скаржилася, але відчувала, що між нею та Лєрою напруга зростає.

Лєра зрозуміла, що зі свекрухи мотузки вити можна, мовчки все ковтає і поводилася нахабно, але так, щоб Матвій нічого не бачив.

– Гришу, давай з тобою переїдемо до села в батьківський будинок, – одного разу запропонувала Ганна чоловікові, – ну буде у нас не дача там, а постійне житло.

– Все одно на роботу на машині їздиш. Щоправда, з села раніше хвилин на тридцять-сорок тобі виїжджати доведеться. Ну, а потім у тебе пенсія і будемо сільськими пенсіонерами.

– Що, Аню, так припекло, що з дому готова тікати? Я давно про це думаю, і чекаю, коли ж ти до цього додумаєшся… Розумію, якщо зіпсуємо стосунки з Лєрою, можемо і сина втратити…

Увечері за вечерею Григорій сказав:

– Так молодь, ми тут із матір’ю порадилися і вирішили з’їхати від вас у село. Будинок у нас там житловий, добротний, ще можна дещо до пуття довести і буде, як у квартирі. Поки працюю, будматеріали дешевше випишу.

Матвій із Лєрою переглянулись, видно було, що вони цього тільки й чекали, але син заради пристойності сказав:

– А що вам, тісно із нами? Тобі, батьку, доведеться на роботу діставатися довше.

– Нічого, це все можна вирішити, сину, – відповів батько, на цьому всі погодилися.

Ганна з Григорієм переїхали. У селі навпроти їхнього будинку був став, там постійно сиділи рибалки, цілий рік. Влітку овочі зі свого городу, без жодної хімії, гриби, ягоди.

Одним словом – краса! Ганні подобалося, та й чоловікові теж, –  тихо, спокійно.

Щоб у будинку не було мишей, вони взяли кошеня. Оскільки котик був темно-сірого забарвлення з білими цятками подекуди, Ганна не мудруючи, дала йому кличку Барсик.

Дуже швидко він перетворився на великого спритного кота і став грозою всього котячого племені в окрузі.

Життя йшло своєю чергою. Матвій з Лєрою не приїжджали, онука не привозили. Вони їздили кілька разів до них, привозили з городу овочі, онуку іграшки.

Лєра була дуже незадоволена, а Матвій мовчав. Дуже переживали батьки, що син відвернувся від них, як і Лєра від своїх. Дивувалися, адже Матвій виріс у любові та турботі.

Григорій вийшов на пенсію. Прожив лише п’ять років пенсіонером і раптово його не стало.

Для Ганни це був удар. Залишилась вона одна. Єдиною відрадою став Барсик. Вона душі в ньому не чула. Годувала його рибними котлетами, курячий суп навіть варила.

І кіт відповідав їй взаємністю, визнавав тільки її, погладити і приголубити могла тільки вона.

Від решти ховався. Матвій іноді приїжджав із сином, Лєра ніколи не була в селі, не хотіла. Як тільки син приїжджав, кіт тікав і ховався, виходив зі свого затишного місця, коли вони їхали.

– Бабуся, ну де твій Барсик, – питав онук, але побачити так і не довелося.

До Ганни приходила сусідка Марія, допомагала, приносила пироги. Від неї Барсик не тікав, не ховався, але й гладити себе не дозволяв.

Якщо Марія стукала у вікно, коли приходила до них, кіт застрибував на підвіконня і гучним нявканням супроводжував її стукіт, типу – зараз відчинимо. До чоловіка Марії – Петра, кіт ставився байдуже.

Цього літа Ганна дуже захворіла. Син відвіз її в лікарню. Барсик, залишившись один, із жалібним нявканням, блукав двором, аж сусіди чули. Марія приносила йому на ґанок їжу.

Зате, коли Ганна повернулася, кіт дуже був радий. Весело муркотів, терся об її ноги, всім своїм виглядом висловлюючи безмірну відданість.

Начебто все налагодилося, але, на жаль, через два тижні Ганні знову стало погано. Марія викликала швидку допомогу, й сусідку забрали до лікарні.

Барсик знову залишився один. Цього разу назавжди. Не повернулася більше господиня додому.

– Барсику, що ж тепер з тобою робити, – говорила Марія, він дивився на неї, нявкав, але не дозволяв себе гладити. – Ходімо до нас, з нами житимеш.

Якось вдалося Марії порозумітися з Барсиком, принесла вона його у свій будинок. Годувала його, Петро розмовляв із ним, як із людиною:

– Ну що вдієш, Барсику, раз так сталося. Немає більше твоєї господині в живих, це життя, брате ти мій, житимемо разом. Моя господиня тебе годуватиме.

Але не сподобалися Барсику нові господарі, пішов за два дні на своє подвір’я. Хата була замкнена, ніхто його там не зустрів, що робити в такій ситуації?

– Петя, а Барсик-то втік, – сплеснула руками Марія, – ох, ну кому він потрібний?

– Нічого, поблукає, подумає, та й повернеться, я так думаю, – спокійно відповів чоловік. – Немає Ганни, а більше він нікого не визнає.

– Бути волоцюгою на волі, промишляти, він особливо не звик. Коти – вони розумні, прийде, нікуди не дінеться. Вибере сам собі життя, або поневірятися, або повернутися до будинку, де його годували.

Але Барсика не було ні другого дня, ні третього. Нарешті на четвертий день Марія вранці вийшла на ґанок, а там Барсик, вона зраділа, як близькому та рідному.

– Барсику, ти мій хороший, прийшов… Молодець, Барсику, краще так, ну заходь у будинок, –  вона відчинила двері.

Марно промаявшись три дні, Барсик мабуть вибрав варіант для свого життя – краще повернутися в будинок, з якого втік. Він поважно увійшов до будинку, де сидів за столом Петро, підійшов до нього і потерся об ногу.

Петро читав газету і, зсунувши окуляри, глянув на кота.

– Прийшов, бродяча твоя душа? А я знав, що ти повернешся, знав, – нахилившись, погладив Барсика по спині, а той дозволив і замуркотів.

А невдовзі Барсик уже ходив по п’ятах за Петром, визнавши його своїм господарем, а не Марію, хоч годувала його вона.

Так і закінчилася історія Барсика, який, замість поневірянь, обрав нову родину. Хорошу та добру сім’ю, бо коти – вони все розуміють…

Ставте вподобайки, пишіть свої думки в коментарях. Хай Вам щастить!