— Людок, ось яка справа… У мами ювілей через два місяці. Шістдесят років.

Голос Віталія пролунав за її спиною — гучний, навмисно бадьорий. Людмила не обернулася.

Вона сиділа за своїм робочим столом у вітальні. На великому моніторі світилася таблиця Excel з десятками позицій: «оренда шатра», «кейтеринг, варіант 3», «флористика, півонії», «ведучий, гонорар».

Поруч на корковій дошці були приколоті візитки фотографів, діджеїв і водіїв. Повітря пахло остигаючою кавою і трохи — озоном від працюючої техніки. Вона якраз вбивала в кошторис для великої корпорації вартість оренди звукового обладнання, і її пальці літали над клавіатурою з відточеною швидкістю.

— Ти повинна все організувати. Ну, як ти вмієш. За найвищим розрядом, — він вимовив останнє слово по складах, немов пробуючи його на смак, і покровительськи поклав руку їй на плече. — Зробиш мамі подарунок, вона буде на сьомому небі. Це не обговорюється, ти ж у мене професіонал.

Його рука на плечі відчувалася важкою і чужою. Людмила закінчила вводити цифру, натиснула Enter і тільки після цього повільно підняла голову. Її погляд, звиклий за день виокремлювати деталі і невідповідності в кошторисах, тепер так само безпристрасно сфокусувався на обличчі чоловіка. На його задоволеному, розслабленому обличчі, на посмішці, яка не допускала і тіні сумніву в її захопленому згоді.

— Стоп! Я не зрозуміла! А чому це я повинна займатися організацією ювілею твоєї матері та ще й безкоштовно?

Дружина була поза себе від обурення, коли чоловік повідомив їй цю «радісну» новину і сказав, що це не обговорюється.

Питання прозвучало абсолютно рівно, без питальної інтонації. Це було твердження, констатація факту. Посмішка з обличчя Віталія не зійшла, але застигла, перетворившись на гримасу. Він прибрав руку з її плеча.

— Ти чого, Людо? Яке «безкоштовно»? Це ж подарунок! Це ж мама! Моя мама! Як ти взагалі можеш так говорити? Це ж родина!

Він почав ходити по кімнаті, від столу до дивана і назад, його кроки були важкими, продавлюючи килим. Він явно не був готовий до такого повороту і тепер на ходу імпровізував, намагаючись знайти правильну ноту обурення.

— Це для чужих людей у тебе робота, кошториси, договори. А тут — для найближчих! Це повинно бути від душі, від серця! Ти хочеш у рідної свекрухи гроші взяти за те, що допоможеш їй свято влаштувати?

Людмила мовчки спостерігала за його метаннями. Потім вона відсунула від себе клавіатуру, взяла зі стопки чистий аркуш паперу формату А4 і свою улюблену ручку — важку, з металевим корпусом, яку вона використовувала для підписання договорів. Клацання висувного стрижня пролунало в тиші оглушливо голосно.

— Дуже просто, — відповіла вона, не змінюючи тону. — Мій час, мої знання, мої контакти, які я напрацьовувала роками, безсонні ночі перед заходами і мої нервові клітини — все це коштує грошей. Для всіх.

Її ручка ковзнула по паперу. Швидко, без помарок, вона виводила рядки своїм фірмовим, трохи кутастим почерком. Віталій зупинився і з подивом дивився, як вона пише.

— Ось, — вона закінчила і простягнула йому аркуш. — Можеш ознайомитися. Це попередній кошторис на мої послуги.

Розробка концепції. Підбір і бронювання майданчика. Проведення переговорів і укладення договорів з підрядниками: ведучий, фото, відео, декор. Координація заходу в день ювілею, з розрахунку восьмигодинного робочого дня. Передоплата — п’ятдесят відсотків. Нехай твоя мама подивиться. Якщо її все влаштує, вона підписує зі мною стандартний договір, і я приступаю до роботи хоч завтра.

Віталій недовірливо взяв папір. Він дивився на рівні рядки, на цифри з декількома нулями в кінці. Його погляд метався від аркуша до її непроникного обличчя і назад. Він чекав чого завгодно: суперечки, вмовлянь, може, навіть примх. Але він не був готовий до ділової пропозиції.

Він дивився на неї, на свою дружину, і бачив перед собою чужу людину — ефективного, холодного менеджера, який щойно виставив рахунок його матері. Обличчя Віталія повільно почало наповнюватися кров’ю, змінюючи колір від звичайного до темно-червоного, майже багряного.

Багряний відтінок на обличчі Віталія повільно густішав, перетворюючись на колір перестиглої сливи. Він стиснув аркуш паперу в кулаці. Тонкий офісний папір протестуюче затріщав, але не порвався — кулак чоловіка був скоріше демонстративним, ніж по-справжньому сильним.

Він кинув зім’яту кульку на стіл, цілячись у клавіатуру, але промахнувся. Папірець відскочив від стопки документів і безшумно впав на килим, білий і чужорідний на темному ворсі.

— Ти в своєму розумі, Людо? Зовсім з глузду з’їхала зі своїми проектами? — він перейшов на шиплячий, приглушений шепіт, який був набагато неприємніший за відкритий крик. — Що це за витівка? Це ти так показуєш свою повагу до моєї матері? Виставляєш їй рахунок, як якійсь фірмі-одноденці?

Він сперся руками на її стіл, нависаючи над нею. Від нього пахло офісним обідом і легким роздратуванням, яке він, очевидно, приніс з роботи і яке тепер знайшло свій громовідвід.

— Це ж мама! Вона тебе в сім’ю прийняла, коли ти одна була. Вона тобі свої пироги возить по неділях, бо знає, що ти готувати не любиш! Вона тобі розсаду для твого балкона навесні привозила!

Це, на твою думку, не рахується? Або на це теж потрібно було скласти прайс-лист? «Пиріг — сто гривень, кущ помідорів — п’ятдесят»? Так, чи що?

Людмила не відсахнулася. Вона спокійно витримала його погляд, дивлячись знизу вгору на його спотворене гнівом обличчя. Вона повільно відсунула своє крісло на коліщатках на півметра назад, відновлюючи дистанцію.

— Пироги — це її хобі, Віталю. Їй подобається возитися з тістом. Розсада — її захоплення. Вона отримує від цього задоволення. І я завжди їй дякую.

А ось це, — вона обвела рукою свій робочий куточок: монітор, принтер, стоси зразків тканини і картону, — це не хобі. Це моя робота. Та сама робота, яка минулого місяця оплатила нам відпустку в Італії.

Та сама, яка закрила половину кредиту за твою машину. Це не розвага. Це стовідсоткова концентрація, безсонні ночі, зірвані постачальниками терміни і спілкування з неадекватними клієнтами. Це актив, який я не збираюся роздавати безкоштовно тільки тому, що комусь зручно вважати це моїм «жіночим обов’язком» — створювати свята.

Її слова були як точні, вивірені удари. Вона не підвищувала голос, але кожне слово влучало точно в ціль. Вона бачила, як сіпається жилка у нього на скроні.

Він не знаходив, що заперечити на її логіку, і це дратувало його ще більше. Коли аргументи закінчуються, в хід йдуть образи.

— Значить, ось яка ти насправді, — він випростався, схрестивши руки на грудях. — Холодна, розважлива. Я-то думав, я на жінці одружився, а виявилося — на калькуляторі. Все у тебе в цифрах, все в кошторисах. Душі в тобі немає, Людо. Ні краплі.

Він витягнув з кишені телефон і демонстративно почав щось шукати в контактах, не зводячи з неї презирливого погляду.

— Добре. Ти хочеш грати в бізнес? Будемо грати в бізнес. Тільки клієнт має право знати всі умови угоди особисто від підрядника, чи не так?

Він підніс телефон до вуха. Людмила зрозуміла, що він робить. Він не просто кликав на допомогу, він вводив у гру головну фігуру, ту, чиє ім’я не можна було вимовляти в таких суперечках.

— Мамо, привіт. Так, все нормально… майже, — його голос миттєво змінився, в ньому з’явилися страждальні, синівські нотки.

— Я тут якраз з Людою говорю з приводу твого ювілею. Так, звичайно, вона допоможе, мамо, як же інакше… Вона у нас професіонал. Вона навіть… підготувала комерційну пропозицію. Щоб все було офіційно. — Він зробив паузу, даючи своїй фразі зануритися в свідомість співрозмовниці на тому кінці дроту.

Він дивився прямо на Люду, насолоджуючись ефектом.

— Ні, мамо, ти не зрозуміла. Рахунок не від ресторану. Від неї. Вона виставила рахунок… тобі… за свої послуги з організації.

Він слухав відповідь кілька секунд, киваючи. Його обличчя виказувало співчуття і скорботу.

— Я розумію, мамо. Так. Я теж в шоці. Нічого, не хвилюйся. Ти можеш під’їхати? Так, зараз. Вона якраз на місці. Обговоріть з нею деталі… її бізнес-проекту. Добре, чекаємо.

Він натиснув відбій і поклав телефон на стіл.

— Мама зараз приїде. Вона хоче особисто подивитися в очі своєму менеджеру і обговорити умови договору. Готуйся до переговорів.

Віталій не сів. Він залишився стояти посеред вітальні, зайнявши позицію десь між диваном і робочим столом дружини, немов рефері на рингу. Він був упевнений у своїй правоті, у своїй силі, підкріпленій швидким прибуттям материнської підтримки.

У цій паузі, наповненій гудінням комп’ютера і цоканням настінного годинника, він насолоджувався своєю роллю. Роллю сина, який захищає честь матері, і чоловіка, який ставить на місце зарозумілу дружину.

Людмила, навпаки, не виявила ні тіні занепокоєння. Вона не стала підхоплюватися і метатися по квартирі, готуючись до оборони. Замість цього вона спокійно нахилилася, підняла з килима зім’ятий аркуш паперу і акуратно, розгладила його на стільниці.

Вона розправила кожен залом, кожен згин, поки аркуш знову не став майже рівним. Потім вона поклала його на видне місце поруч з монітором і знову взялася за мишку, повертаючись до своєї таблиці Excel.

Це була не втеча від реальності. Це була мовчазна, але тверда заява: ваш театр — це ваш театр, а у мене є робота.

Минуло не більше п’ятнадцяти хвилин, перш ніж різкий, вимогливий дзвінок у двері прорізав напружену атмосферу. Він пролунав не як гостьовий, а як виклик. Віталій здригнувся і пішов відкривати.

На порозі стояла Клавдія Петрівна. Вона не була схожа на розгнівану фурію. Навпаки, вона виглядала як втілення ображеної доброчесності.

Добре укладене волосся, строге, але дороге пальто, в руках великий пластиковий контейнер, з якого ледь вловимо пахло випічкою.

Вона увійшла в квартиру, не роззуваючись, пройшла прямо до вітальні і насамперед звернулася до сина, демонстративно ігноруючи невістку, яка сиділа за столом.

— Синку, я так летіла, так переживала. Що у вас тут відбувається? Що сталося? — її голос був сповнений трагізму і материнської турботи, розрахованої на одного, але вимовленої для двох слухачів.

Віталій одразу підхопив цю ноту.

— Ось, мамо, дивись. Людмила у нас тепер бізнес-леді. Сім’я для неї — це просто черговий проект.

Клавдія Петрівна нарешті удостоїла невістку поглядом. Вона повільно підійшла до столу і поставила свій контейнер прямо на стопку із зразками дизайнерського картону.

— Привіт, Людочко. Віталій мені сказав, що ти дуже зайнята останнім часом. Що у тебе зовсім немає часу на нас, на сім’ю.

— Вітаю, Клавдіє Петрівно, — Людмила повернула крісло, зустрічаючи свекруху віч-на-віч. Її тон був бездоганно ввічливий, як на зустрічі з важливим клієнтом.

— Проходьте, сідайте. Віталій трохи перебільшує. Час є, питання лише в тому, як ми його використовуємо.

— Ось як, — простягнула Клавдія Петрівна, не зводячи з неї дослідницького погляду. — Ми з батьком думали, що шістдесят років — це велике свято. Що ти, як рідна людина, допоможеш, підкажеш, порадієш за мене. А виявляється… виявляється, це тепер називається «використання часу».

Її погляд впав на розправлений аркуш паперу на столі. Вона взяла його двома пальцями, з огидою, немов це було щось брудне.

— Так ось що… «Попередній кошторис». Якими словами тепер все називається… — вона читала вголос, і в її голосі дзвенів метал. — «Розробка концепції… підбір підрядників… координація…» Господи, Людо, це ж ювілей матері твого чоловіка, а не запуск космічного корабля!

— Це моя робота, Клавдіє Петрівно, — спокійно відповіла Людмила. — Я ставлюся до неї серйозно, будь то весілля на двісті осіб або ювілей на тридцять. Лікар у клініці не оперує родичів безкоштовно, просто тому що вони родичі. Він виконує свою роботу. Я — теж.

— Не порівнюй Божий дар з яєчнею! — обурився Віталій, не витримавши її спокою. — Лікар рятує життя, а ти… Ти просто складаєш меню і вибираєш кульки!

— Ось саме! — підхопила Клавдія Петрівна, кинувши аркуш на стіл. — Ми ж просили по-людськи! Допомогти, як дочка! А ти нам що? Договір? Рахунок? Ти що, хочеш, щоб я, пенсіонерка, тобі платила за те, що ти подзвониш в ресторан, який сама ж мені і порадила?

Це так тепер виглядає вдячність за все, що ми для вас з Віталиком робили?

Вона зробила крок до Люди, і її обличчя, до цього скорботно-ображене, стало жорстким і злим. Маска була скинута.

— Я думала, у мого сина є дружина. Сім’я. А у нього, виявляється, просто партнер по бізнесу, який живе з ним в одній квартирі. Ти все перетворюєш на угоду. Все в твоєму житті має свою ціну. Скажи мені, Людо, а любов, турбота, повага до старших — у них теж є ціна в твоєму прайс-листі?

Або це йде як «безкоштовна опція» до договору?

— Ціна? Ви хочете поговорити про ціну, Клавдіє Петрівно? — У голосі Людмили не було ні образи, ні злості. У ньому пролунав холодний, майже академічний інтерес, який вона зазвичай виявляла, коли клієнт починав оскаржувати очевидні статті витрат.

Вона повільно підвелася з-за столу, і цей простий жест змусив Віталія і його матір мимоволі відступити на півкроку.

— Добре. Давайте поговоримо про ціну. Тільки не про ціну моїх послуг, а про ціну вашої «любові і турботи».

Вона сперлася кінчиками пальців на стільницю. Її погляд ковзав від свекрухи до чоловіка і назад.

— Коли вашому племіннику два роки тому знадобилася термінова допомога з організацією весілля, тому що його наречена все провалила, хто просидів чотири ночі без сну, обдзвонюючи моїх підрядників і благаючи їх зрозуміти ситуацію?

Хто знайшов йому ведучого, фотографа і майданчик за тиждень до дати? Це була «любов»? Або це було безкоштовне використання моїх професійних ресурсів?

Віталій відкрив рот, щоб щось сказати, але Люда зупинила його одним лише поглядом.

— Коли ви затіяли ремонт на дачі і не могли визначитися з дизайном веранди, хто витратив два тижні, малюючи вам ескізи, підбираючи матеріали і складаючи план робіт, щоб ваші будівельники нічого не зіпсували?

Це була «турбота»? Або це була безкоштовна консультація дизайнера інтер’єрів, за яку інші люди платять великі гроші?

Коли ваша машина місяць стояла в ремонті, хто щодня після роботи їхав на інший кінець міста, щоб відвезти вас по магазинах, а потім чекав у машині по годині? Це була «повага до старших»? Або безкоштовна служба таксі та особистого водія?

Вона говорила рівно, виважуючи кожне слово. Це був не скандал. Це було оголошення рахунку. Рахунку, який накопичувався роками, і який вона ніколи не думала пред’являти. Але вони самі попросили.

— Вся ваша так звана турбота, Клавдіє Петрівно, завжди мала друге дно. Ваші пироги, — вона кивнула на контейнер, що стояв на її документах, — це прекрасний привід приїхати без запрошення і перевірити, як у нас справи.

Ваші поради — це спосіб контролювати наше життя. Ваша «допомога» — це інвестиція, за яку ви завжди чекаєте дивідендів. У вигляді мого часу, моїх сил, моїх нервів. Ви звикли, що я — це зручна, багатофункціональна і, головне, безкоштовна опція у вашому житті. І в житті вашого сина.

Клавдія Петрівна дивилася на неї, і на її обличчі відбивалося вже не ображена гідність, а чиста, неприхована ненависть.

Вона побачила, що її маніпуляції більше не працюють. Ця дівчинка, ця невістка, яку вона вважала слухняною і керованою, раптом показала сталевий хребет.

— Ти… — прошипіла вона, і це слово було наповнене отрутою. — Ти просто невдячна…

— Мамо, ходімо, — Віталій нарешті знайшов у собі сили втрутитися. Він підійшов до матері і взяв її під руку, тим самим остаточно обираючи свою сторону.

Він не захистив дружину. Він не спробував її зрозуміти. Він просто вирішив евакуювати свою матір з програного поля бою.

— Тут більше нема чого обговорювати.

Вони рушили до виходу. Клавдія Петрівна, вже стоячи в коридорі, обернулася і кинула в Люду останню фразу, найжорстокішу, на яку була здатна.

— Ні дітей, ні душі. Тільки цифри в голові.

Людмила мовчала. Вона дивилася, як чоловік відкриває перед матір’ю двері. Він не подивився на дружину, його погляд був спрямований у підлогу.

У цей момент Людмила підійшла до свого столу, взяла пластиковий контейнер з пирогами, який так і стояв на її паперах, і мовчки пішла за ними. Вона підійшла до відкритих дверей, вийшла на сходовий майданчик і акуратно, без стуку і шуму, поставила контейнер на килимок перед своїми дверима.

Потім вона повернулася в квартиру і подивилася прямо на чоловіка, який все ще тримав ручку дверей.

— Мій ювілейний подарунок твоїй матері, — сказала вона крижаним, абсолютно спокійним голосом.

— Безкоштовно. Прощальний.

І тільки після цього вона закрила перед ним двері. Без стуку. Просто тихо клацнув замок…