Матвій сидів у своїй тісній однокімнатній квартирі, тримаючи в руках пожовклий конверт. Усередині лежала товста пачка гривень — сто тисяч, як і обіцяв тесть, Остап Іванович. Гроші за розлучення.

Гроші за те, щоб Матвій зник із життя його доньки, Соломії, назавжди. Він зітхнув, відчуваючи, як всередині ворушиться щось важке, ніби камінь.

Але в голові вже гуділи ідеї, які ні тесть, ні Соломія, ні вся їхня пихата родина не могли передбачити.

Матвій і Соломія одружилися три роки тому. Він — простий хлопець із села, вона — донька заможного київського бізнесмена. Їхнє кохання спалахнуло раптово, як літня гроза.

Соломія, із її голубими очима й заразливим сміхом, була для Матвія всім. Але Остап Іванович із першого дня не схвалював цей шлюб.

— Ти думаєш, що можеш просто так увійти в нашу сім’ю? — гримів він на першій зустрічі, його вуса тремтіли від гніву. — У тебе ні освіти, ні грошей, ні перспектив! Моя Соломія заслуговує кращого!

— Я кохаю її, пане Остапе, — тихо, але твердо відповів Матвій.

— І я зроблю все, щоб вона була щаслива.

— Щастя? Ха! Щастя купується, хлопче. А в тебе навіть на обручку не вистачить!

Соломія тоді заступилася за Матвія, і весілля таки відбулося. Але Остап Іванович ніколи не припиняв нагадувати зятю, що той — “не рівня”.

Родина Соломії ставилася до Матвія з холодною ввічливістю, а за його спиною шепотілися, що він “причепа”. З часом і Соломія почала змінюватися.

Її сміх ставав рідшим, а погляди — холоднішими. Вона все частіше скаржилася, що Матвій не може забезпечити їй того життя, до якого вона звикла.

— Я не хочу жити в цій тісній квартирі, Матвію, — сказала вона якось увечері,поїдаючи цукерки, які привіз її батько з-за кордону. — Я хочу подорожувати, хочу гарний будинок, хочу… нормальне життя!

— Я працюю, Соломіє, — відповів він, стискаючи кулаки. — Я роблю все, що можу.

— Але цього замало! — вигукнула вона й відвернулася.

Того вечора Матвій зрозумів, що їхнє кохання тріщить по швах. А через місяць Соломія оголосила, що хоче розлучення.

Остап Іванович викликав Матвія до свого офісу. Величезний кабінет на останньому поверсі бізнес-центру в центрі Києва вражав: панорамні вікна, шкіряні меблі, картини в позолочених рамах. Сам Остап сидів за столом, тримаючи в руках сигару.

— Сідай, — коротко кинув він, вказуючи на крісло. Матвій сів, відчуваючи себе маленьким перед цією горою влади й грошей.

— Я не буду ходити навколо, — почав Остап. — Ти й Соломія — це помилка. Вона нещасна, і я не дозволю, щоб моя донька страждала через тебе. Я пропоную тобі угоду.

— Яку угоду? — Матвій звузив очі.

— Сто тисяч гривень, — Остап дістав із шухляди конверт і кинув його на стіл. — Ти забираєш ці гроші, підписуєш папери про розлучення й зникаєш із нашого життя. Назавжди.

Матвій відчув, як кров прилила до обличчя. Він хотів схопити конверт і кинути його в обличчя тестю, але щось його зупинило.

Може, втома. Може, розуміння, що Соломія вже не та дівчина, яка колись сміялася з його жартів.

— А якщо я не погоджуся? — тихо запитав він.

Остап розсміявся, ніби почув дитячу примху.

— Тоді я зроблю так, що ти пошкодуєш. У мене є зв’язки, хлопче. Ти не захочеш зі мною сваритися.

Матвій довго мовчав. У голові крутилися спогади: перші побачення з Соломією, їхні прогулянки нічним Києвом, її сміх, коли він намагався навчити її доїти корову в селі.

Але потім — її холодні погляди, слова про “краще життя”. Він зрозумів, що бореться за те, чого вже немає.

— Гаразд, — нарешті сказав він.

— Я візьму гроші.

Остап посміхнувся.

— Розумний хлопець. Підпиши тут, — він простягнув документи.

Матвій підписав, узяв конверт і вийшов, не озираючись. Але в його думках був уже план, який Остап Іванович не помітив.

Матвій не збирався просто зникнути. Сто тисяч гривень — це були не просто гроші. Це був шанс. Шанс довести, що він не “ніхто”, як називали його в родині Соломії.

Він повернувся до своєї квартири й розклав купюри на столі. Їхній вигляд заворожував, але Матвій не дозволив собі піддатися спокусі взяти їх і піти.

— Ти думаєш, що купив мене, Остапе Івановичу? — пробурмотів він сам до себе. — Побачимо, хто кого.

Наступного дня Матвій поїхав до свого рідного села. Там, серед зелених пагорбів і старих хат, жив його давній друг Петро — хлопець із золотими руками й головою, повною ідей.

Петро тримав невелику майстерню, де ремонтував усе — від тракторів до комп’ютерів.

— Матвію, ти що, банк пограбував? — вигукнув Петро, коли побачив пачку грошей.

— Не зовсім, — усміхнувся Матвій. — Це мій… спадок. Слухай, у мене є ідея. Але мені потрібна твоя допомога.

— Я слухаю тебе уважно, — Петро сів навпроти, попиваючи міцний чай.

— Я хочу відкрити бізнес. Не просто бізнес, а щось, що змусить їх усіх заткнутися. Щось, що покаже, що я не просто “селюк”.

Петро задумливо почухав потилицю.

— І що ти задумав? Кафе? Магазин?

— Ні, — Матвій нахилився ближче. — Екоферму. Органічні продукти. У місті це зараз модно. Люди платять шалені гроші за “натуральне”. А в нас тут — земля, повітря, все своє. Ми можемо вирощувати овочі, фрукти, тримати бджіл, робити мед, сири. Усе натуральне, без хімії.

Петро присвиснув.

— Це ж недешево розпочати. Тобі потрібна земля, техніка, люди…

— У мене є сто тисяч, — сказав Матвій. — І я готовий усе вкласти. Ти зі мною?

Петро посміхнувся.

— Ти знаєш, що я не можу відмовитися від пригоди. Але це буде непросто, брате.

Наступні місяці Матвій і Петро працювали без перерви. Вони орендували кілька гектарів землі в селі, купили насіння, саджанці, кілька вуликів для бджіл.

Матвій сам копав, садив, поливав. Його руки, які колись тримали лише інструменти на будівництві, тепер пахли землею й травою.

Петро взяв на себе технічну частину: налаштував систему поливу, зробив сайт для майбутнього бізнесу, домовився з місцевими про постачання молока для сирів.

— Ти впевнений, що це спрацює? — якось запитав Петро, коли вони сиділи на ґанку, дивлячись на поле, де вже зеленіли перші паростки.

— Не знаю, — чесно зізнався Матвій. — Але я мушу спробувати. Для себе. І для них.

— Для кого “них”?

— Для Соломії. Для її батька. Для всіх, хто вважав, що я нічого не вартий.

Петро похитав головою.

— Ти досі думаєш про неї?

Матвій не відповів. Але в його очах було видно, що Соломія все ще займала куточок його серця.

Через рік ферма Матвія почала приносити перші плоди. Їхні овочі, мед і сири стали відомими в місті. Матвій домовився з кількома ресторанами в Києві, які шукали органічні продукти.

Сайт, створений Петром, приваблював клієнтів, а ферма почала отримувати замовлення навіть із-за кордону.

Одного дня Матвій отримав дзвінок. На екрані висвітився номер Соломії. Він довго вагався, але таки відповів.

— Матвію? — її голос звучав невпевнено. — Це я.

— Чого тобі? — холодно запитав він.

— Я чула про твою ферму. Усі в місті говорять про твої продукти. Я… я просто хотіла привітати.

— Дякую, — коротко відповів він.

— Матвію, я… я зробила помилку. Тоді, з розлученням. Я не думала, що ти…

— Що я здатен на щось більше, ніж бути твоїм “помилковим” чоловіком? — перебив він. — Ти й твій батько ясно дали зрозуміти, що я для вас — ніхто.

— Я була не права, — тихо сказала вона. — Можна мені приїхати? Поговорити?

Матвій мовчав. У його голові боролися два почуття: стара любов і нова гордість.

— Приїжджай, — нарешті сказав він. — Але не чекай, що я побіжу до тебе назад.

Соломія приїхала до села в дорогій сукні й на машині, яка виглядала недоречно серед сільських доріг. Вона дивилася на ферму з подивом: акуратні грядки, бджолині вулики, невеликий цех, де робили сири.

— Ти це все сам? — запитала вона, коли Матвій провів її територією.

— Не сам. З Петром. І з людьми, які повірили в мене.

— Я не думала, що ти здатен на таке, — зізналася вона. — Батько казав, що ти просто візьмеш гроші й витратиш даремно їх.

Матвій розсміявся.

— Твій батько думав, що може купити моє життя за сто тисяч. Але я використав їх, щоб побудувати своє майбутнє.

Соломія опустила очі.

— Я хочу повернутися, Матвію. Я зрозуміла, що помилилася.

Він подивився на неї. Вона була такою ж красивою, як і раніше. Але в її очах він бачив не любов, а щось інше — можливо, заздрість, можливо, бажання бути частиною його успіху.

— Соломіє, — тихо сказав він.

— Ти обрала своє. А я — своє. Я не тримаю на тебе зла. Але назад дороги немає.

Вона закусила губу, кивнула й пішла до машини. Матвій дивився їй услід.

Через два роки ферма Матвія стала однією з найвідоміших в Україні. Його продукти продавалися в Європі, а він сам отримував нагороди за внесок у розвиток органічного фермерства.

Остап Іванович, почувши про успіх колишнього зятя, лише бурчав, що “хлопець просто пощастило”.

А Матвій? Він стояв на своєму полі, тримаючи в руках кошик зі свіжими помідорами, і посміхався. Він довів усе, що хотів. Не їм. Собі.

Джерело