Леся стояла посеред кухні, тримаючи в руках лист, який щойно вручив їй Віталій.

Його слова ще гуділи в голові, наче дзвін:

«Збирай валізи і на вихід».

Двадцять вісім років разом — і ось так, одним реченням, усе перекреслено. Вона глянула на пожовклий папір, на якому незнайомим почерком було виведено кілька рядків.

Це був лист від її доньки — тієї, яку вона залишила в пологовому будинку багато років тому.

— Що це, Віталію? — тремтячим голосом запитала Леся, не відриваючи очей від листа.

— Звідки це взялося?

Віталій стояв у дверях. Його обличчя було кам’яним, але очі видавали біль.

— Вона сама тебе знайшла, — відповів він сухо.

— Прийшла до мене на роботу. Сказала, що хоче поговорити з тобою. Але я не впевнений, що ти заслуговуєш на цю розмову.

Леся відчула, як підлога під ногами захиталася. Вона повільно розгорнула лист. Почерк був акуратним, але з легкими нерівностями, ніби писала людина, яка поспішала або хвилювалася.

Шановна Лесю,

Мене звати Анна. Я ваша донька. Мені 28 років, і я все життя знала, що ви мене залишили. Я не тримаю зла, але хочу зрозуміти чому. Якщо ви готові до зустрічі, я буду чекати вас у кафе «Старе місто» в суботу о 15:00. З повагою, Анна.

Леся перечитала лист ще раз, намагаючись осмислити слова. Двадцять вісім років тому вона була молодою, наляканою дівчиною, яка не знала, як впоратися з життям. Вона залишила доньку, бо вважала, що так буде краще для всіх.

Але чи могла вона передбачити, що минуле повернеться до неї ось так?

— Ти знав про неї? — тихо запитала Леся, піднімаючи очі на Віталія.

— Ні, — відрізав він.

— Ти ніколи не розповідала. Але вона розповіла мені все. І знаєш, Лесю, я не можу більше жити з людиною, яка приховувала таке.

Вона хотіла щось сказати, виправдатися, але слова застрягли в горлі. Віталій розвернувся і пішов до спальні, залишивши її саму з листом у руках.

Наступного дня Леся сиділа в кафе «Старе місто», нервово перебираючи край скатертини. Вона прийшла раніше, щоб зібратися з думками, але думки розбігалися, наче перелякані птахи.

Чи впізнає вона Анну? Чи впізнає Анна її? Що вона скаже? Вибачиться? Пояснить? А що, якщо донька прийшла, щоб звинуватити її?

О 15:00 двері кафе відчинилися, і до зали увійшла молода жінка. У неї були темні, хвилясті коси, які спадали на плечі, і великі карі очі, які Лесі здалися до болю знайомими. Жінка озирнулася, помітила Лесю і повільно підійшла до її столика.

— Ви Леся? — запитала вона спокійним, але злегка тремтячим голосом.

— Так, — відповіла Леся, відчуваючи, як всередині стискається. — Ти… Анна?

Жінка кивнула і сіла навпроти. На мить запала тиша. Леся розглядала Анну, намагаючись знайти в ній риси себе чи, можливо, того чоловіка, якого вона колись кохала, але чий образ давно стерся з пам’яті.

— Я не знала, чи прийдете, — сказала Анна, опустивши очі. — Але я рада, що ви тут.

— Я… я не могла не прийти, — відповіла Леся, відчуваючи, як горло стискає ком. — Анно, я не знаю, з чого почати. Я…

— Не треба, — перебила її Анна, піднімаючи руку. — Я не хочу чути виправдань. Я просто хочу знати, чому. Чому ви мене залишили?

Леся глибоко вдихнула. Вона знала, що ця розмова буде важкою, але не уявляла, наскільки.

— Мені було дев’ятнадцять, — почала вона, обираючи слова обережно. — Я була сама, без роботи, без грошей. Твій батько… він пішов, коли дізнався, що я при надії. Я не знала, як тебе виховувати. Я думала, що в пологовому будинку тебе заберуть у добру сім’ю, що ти матимеш краще життя, ніж я могла б тобі дати.

Анна слухала, не відводячи очей. Її обличчя залишалося спокійним, але в очах блищали сльози.

— Мене справді вдочерили, — сказала вона після паузи. — Мої батьки — чудові люди. Вони дали мені все, що могли. Але я завжди знала, що я не їхня. І я завжди хотіла знати, хто моя справжня мати.

Леся відчула, як сльози підступають до очей. Вона хотіла доторкнутися до руки Анни, але не наважилася.

— Я не знала, як тебе знайти, — тихо сказала вона.

— І, якщо чесно, я боялася. Боялася, що ти мене не приймеш.

Анна похитала головою.

— Я не не люблю вас. Я просто… відчуваю порожнечу. Ви — частина мене, але я вас не знаю. І я хочу це змінити.

Леся відчула полегшення, але воно було змішане з тривогою. Вона не знала, чи зможе бути матір’ю для цієї молодої жінки, яка сиділа перед нею. Але вона знала, що хоче спробувати.

Наступні тижні були сповнені змін. Віталій  сам пішов з дому, залишивши Лесю саму в їхній квартирі. Вона намагалася звикнути до тиші, яка тепер панувала в домі, але кожен скрип підлоги нагадував їй про втрату.

Вона часто телефонувала Анні, і вони домовилися зустрічатися раз на тиждень. Кожна зустріч була кроком до зближення, але водночас оголювала старі спогади.

Одного вечора, коли вони сиділи в парку, Анна розповіла про своє життя. Вона працювала журналісткою, любила подорожувати і мала нареченого, який підтримував її в пошуках біологічної матері.

— А ти? — запитала Анна, дивлячись на Лесю.

— Я знаю, що ти була з Віталієм багато років. Чому ти ніколи не розповідала йому про мене?

Леся зітхнула. Це питання вона задавала собі тисячі разів.

— Я боялася, що він мене засудить, — зізналася вона.

— Коли ми познайомилися, я намагалася почати нове життя. Я хотіла забути той біль, той сором. Я думала, що якщо я нікому не розкажу, це залишиться в минулому.

— Але минуле завжди повертається, — тихо сказала Анна.

— Я рада, що знайшла вас. Але мені боляче, що ви не шукали мене.

Леся опустила голову. Вона знала, що Анна має рацію. Вона могла б спробувати знайти свою доньку, але страх і сором зупиняли її.

— Я зроблю все, щоб виправити це, — сказала вона, дивлячись Анні в очі.

— Якщо ти даси мені шанс.

Анна посміхнулася — вперше за їхні зустрічі.

— Я дам. Але це буде непросто.

Минали місяці. Леся і Анна продовжували спілкуватися, і їхні стосунки повільно, але впевнено міцніли. Леся дізналася, що Анна любить читати детективи, що вона мріє написати власну книгу і що вона ненавидить готувати, але обожнює солодке.

Анна, своєю чергою, дізналася, що Леся колись мріяла стати художницею, але покинула цю мрію заради стабільної роботи.

Одного дня Анна запросила Лесю на вечерю до своїх прийомних батьків. Леся хвилювалася, але погодилася.

У будинку Анни її зустріли привітно, але з певною обережністю. Мати Анни, Олена, була теплою, але стриманою жінкою. Батько, Михайло, здавався більш відкритим, але його погляд був пильним.

— Ми раді, що Анна знайшла вас, — сказала Олена за вечерею.

— Але ми також хвилюємося за неї. Вона багато пережила, шукаючи вас.

— Я розумію, — відповіла Леся.

— І я вдячна вам за все, що ви для неї зробили. Я не хочу замінити вас. Я просто хочу бути частиною її життя.

Михайло кивнув.

— Це добре, Лесю. Але пам’ятайте, що Анна — сильна, але вразлива. Не підведіть її.

Леся знала, що не має права на помилку.

Тим часом стосунки з Віталієм залишалися напруженими. Він подав на розлучення, і Леся не намагалася його зупинити. Вона розуміла, що її таємниця зруйнувала їхню довіру. Але одного дня він зателефонував.

— Лесю, нам треба поговорити, — сказав він. Його голос був м’якшим, ніж зазвичай.

Вони зустрілися в кафе, де колись любили проводити вечори. Віталій виглядав втомленим, але в його очах було щось нове — можливо, каяття.

— Я був занадто різким, — сказав він.

— Я не мав права виганяти тебе. Але я був дуже вражений. Чому ти ніколи не розповідала?

Леся зітхнула.

— Я боялася, Віталію. Боялася, що ти не зрозумієш. І, можливо, я боялася самої себе.

Він кивнув, задумавшись.

— Я зустрів Анну ще раз, — сказав він.

— Вона хороша дівчина. І я бачу, як вона схожа на тебе. Може, я поспішив із рішенням. Може, нам варто спробувати ще раз?

Леся подивилася на нього. Вона все ще любила його, але знала, що повернення до минулого буде складним.

— Давай дамо собі час, — сказала вона.

— Я хочу зосередитися на Анні. І на собі.

Віталій кивнув.

— Я згоден. Але я буду поруч, якщо ти захочеш поговорити.

Рік потому Леся стояла на весіллі Анни. Вона дивилася, як її донька, у білій сукні, танцює зі своїм нареченим, і відчувала, як сльози щастя течуть по її щоках. Вона не була ідеальною матір’ю, але вона старалася. І Анна, здається, це цінувала.

Після весілля вони з Анною вийшли на терасу, щоб поговорити.

— Дякую, що ти була тут, — сказала Анна, тримаючи Лесю за руку.

— Я не думала, що це можливо, але я рада, що ти стала частиною мого життя.

— Я теж, — відповіла Леся, посміхаючись крізь сльози.

— І я обіцяю, що більше ніколи тебе не покину. Вони обійнялися.

Джерело