Настя стояла біля плити, тримаючи в руках гарячу сковорідку, з якої ледь чутно шкварчала золотава відбивна. Аромат смаженого м’яса заповнював маленьку кухню, змішуючись із запахом картоплі, що грілася в духовці.

Вона вже уявляла, як сяде за стіл і насолодиться вечерею після довгого дня. Але раптом її думки перервав голос Андрія, який гучно пролунали з-за спини.

— Може, час трохи стриматись від їди, ну навіщо тобі вечеря? Віддай мені відбивну! — заявив він, спершись на дверний одвірок із хитрою посмішкою.

Настя ледь не випустила сковорідку з рук. Вона різко обернулася, тримаючи відбивну на виделці, і здивовано глянула на брата.

— Ти серйозно? — перепитала вона, піднімаючи брову. — Це моя відбивна, я її півгодини готувала! І взагалі, ти ж казав, що не голодний!

Андрій, високий і худорлявий, із розпатланим темним волоссям, лише знизав плечима і підійшов ближче, зазираючи через її плече на сковорідку.

— Ну, знаєш, запах мене переконав. І взагалі, сестро, поділитися — це ж сімейна традиція! — він підморгнув, намагаючись виглядати невинно.

Настя фиркнула, відвертаючись до плити, щоб перекласти відбивну на тарілку.

— Традиція? Ти серйозно називаєш традицією те, що ти постійно крадеш мою їжу? — вона поклала відбивну на тарілку й демонстративно прикрила її рукою. — Не вийде, Андрію. Цього разу ти залишишся без вечері.

Андрій театрально образився.

— Ой, яка скупість! Моя рідна сестра відмовляє мені в шматочку м’яса! — він розвів руками, а потім хитро примружився. — А якщо я тобі розповім одну цікаву історію?

Ну, наприклад, як я сьогодні ледь не попався на роботі через той твій старий ноутбук, який ти мені позичила?

Настя закотила очі, але в її погляді промайнула цікавість. Вона поставила тарілку на стіл.

— Гаразд, давай, розповідай. Але якщо історія буде нудна, відбивна все одно моя.

Андрій усміхнувся, сів за стіл і почав.

— Отже, слухай. Сьогодні на роботі я мав презентувати проєкт для клієнтів. Ну, знаєш, важлива зустріч, усі в костюмах, кава в паперових стаканчиках, серйозні обличчя.

Я підготував усе на твоєму старому ноутбуці, тому що мій, як завжди, вирішив глючити. І ось я підключаю його до проєктора, відкриваю презентацію, і раптом… — він зробив драматичну паузу, — на весь екран вискакує твоя папка з фотографіями з того корпоративу, де ти танцювала на столі в рожевій перуці!

Настя ахнула і закрила обличчя руками.

— Ти жартуєш! — вигукнула вона, відчуваючи, як щоки починають горіти. — Ти мав видалити ті фото ще рік тому!

— Ну, я думав, що видалив! — розвів руками Андрій, ледве стримуючи сміх. — Але, здається, вони десь сховалися в глибинах твого хаотичного робочого столу. І от уявляєш: директор сидить, клієнти сидять, усі дивляться, як ти в тій перуці махаєш руками, ніби поп-зірка на концерті. Я швидко закрив ноутбук, але пізно — шеф уже косо на мене дивився.

— І що ти зробив? — запитала Настя, намагаючись приховати посмішку.

— Що я зробив? Почав імпровізувати! — Андрій відкинувся на спинку стільця, явно насолоджуючись моментом. — Сказав, що це частина презентації про креативність і нестандартний підхід до роботи.

Мовляв, наша команда настільки творча, що навіть на корпоративах ми влаштовуємо перформанси! Клієнти, до речі, купилися. Один навіть запитав, чи можна найняти тебе для їхнього наступного заходу.

Настя розсміялася так голосно, що ледь не перекинула тарілку з відбивною.

— Ти неможливий! — вона похитала головою. — І що, тебе не звільнили?

— Ні, але шеф після зустрічі сказав, що я винен йому за цей цирк, — Андрій зітхнув, але його очі сяяли від задоволення. — Тож, сестричко, я вважаю, що заслужив цю відбивну за свій героїзм.

Настя похитала головою, але все ж відрізала шматок відбивної й поклала його на окрему тарілку для Андрія.

— Гаразд, герою, тримай. Але це тільки тому, що ти мене розсмішив, — сказала вона, передаючи тарілку. — Але наступного разу я заховаю всі свої фото в парольну папку.

Андрій узяв тарілку, задоволено вдихаючи аромат.

— О, це пахне як перемога! — проголосив він, відрізаючи шматок. — До речі, ти ж знаєш, що я б не крав у тебе їжу, якби ти готувала не так смачно. Це ти винна, що я не можу встояти.

Настя пирснула і сіла навпроти, беручи свою порцію.

— Ой, не треба мені тут компліментів, — сказала вона, але її голос був теплим. — Краще розкажи, що там із твоїм проєктом. Усе пройшло нормально після того цирку?

Андрій кивнув, жуючи відбивну.

— Та нормально. Клієнти підписали контракт, шеф навіть похвалив мою “креативність”. Але я тобі скажу, Настю, цей твій ноутбук — це просто. Треба тобі новий купити.

— Новий? — Настя підняла брови. — А ти знаєш, скільки вони коштують? Я краще ще п’ять відбивних насмажу, ніж витрачу пів зарплати на ноутбук.

— Ну, тоді не скаржся, коли він знову мене підставить, — Андрій знизав плечима. — До речі, а що ти робила весь день? Окрім того, що готувала цю божественну відбивну.

Настя відкинулася на спинку стільця, задумливо дивлячись на свою тарілку.

— Та нічого особливого. Працювала, потім ходила на ринок за продуктами. О, до речі, там була така кумедна ситуація! — її очі загорілися. — Уявляєш, стою я біля прилавка з овочами, вибираю помідори, а поруч якийсь дідусь починає сперечатися з продавчинею про те, що її картопля “неправильна”.

— Неправильна? — перепитав Андрій, сміючись. — Це як?

— Ну, він казав, що справжня картопля має бути “з душею”, а ця, мовляв, “бездушна, бо вирощена на хімікатах”. І так голосно кричить:

“Ви що, молодице, думаєте, я не знаю, як пахне справжня картопля? У мене в селі така росла, що один бульба — як дві ваші!”

Настя імітувала басовитий голос дідуся, і Андрій зайшовся сміхом.

— І що продавчиня? — запитав він, утираючи сльози від сміху.

— Та що, вона йому:

“Дідусю, якщо ваша картопля була така велика, то чому ви її не привезли сюди продавати?” — Настя розсміялася. — А він їй у відповідь: “Бо я її всю з’їв!” Я думала, там усі покупці зараз ляжуть від сміху.

Андрій похитав головою, все ще сміючись.

— От бачиш, Настю, життя — це суцільна комедія. То твої фото на корпоративі, то дідусь із “душевною” картоплею. Може, нам із тобою варто сценарій для серіалу написати?

— Ага, і назвемо його “Пригоди відбивної”, — пожартувала Настя, відрізаючи ще шматок м’яса. — Слухай, а пам’ятаєш, як ми в дитинстві з тобою влаштовували “кулінарні перегони”?

Андрій усміхнувся, його погляд став теплим і ностальгічним.

— Як не пам’ятати? Ти завжди намагалася зробити якийсь суперфантастичний десерт, а я просто смажив яєчню і заявляв, що це “страва високої кухні”. — Він розсміявся. — Мама тоді казала, що ми їй усю кухню рознесемо.

— Ага, а потім ми з тобою домовилися, що той, хто програє, миє посуд, — додала Настя. — І чомусь я завжди вигравала, а ти завжди мив.

— Бо ти шахраювала! — обурився Андрій. — Підсовувала мені пересолений суп чи ще щось, щоб я здавався.

— Це називається тактика, братику, — Настя підморгнула. — Треба ж було якось тебе обійти.

Вони обоє розсміялися, і на мить кухня наповнилася теплом їхніх спогадів. Настя відчула, як напруга довгого дня поступово відступає.

Їй подобалися ці вечори, коли вони з Андрієм могли просто сидіти, їсти й базікати про всяке. Хоч він і дратував її своїми жартами про відбивну, вона знала, що без нього її життя було б набагато нуднішим.

— Слухай, — раптом сказав Андрій, ставши серйознішим. — А ти ніколи не думала, що ми з тобою, ну, якось застрягли? Ну, в сенсі, живемо разом, сміємося, але… нічого нового не відбувається.

Настя здивовано глянула на нього.

— Ти про що? Хочеш переїхати? — у її голосі прозвучала легка тривога.

— Та ні, не те, — Андрій похитав головою. — Просто… я сьогодні, коли презентував той проєкт, зрозумів, що мені подобається ця метушня. Знаєш, коли все на межі провалу, але ти вигрібаєш.

Може, нам із тобою варто спробувати щось нове? Ну, не знаю, відкрити свою справу чи поїхати кудись.

Настя задумалася.

— Своя справа? — перепитала вона. — Ти ж знаєш, що я не вмію нічого, крім готувати відбивні й сваритися з тобою.

— Ой, не прибідняйся, — Андрій махнув рукою. — Ти ж усе можеш, коли захочеш. Пам’ятаєш, як ти в школі організувала той ярмарок? Усі пекли печиво, а ти зробила цілу гору тістечок, і їх розкупили за годину.

Настя усміхнулася, згадуючи той день.

— Ну, то було в школі. А зараз… — вона зітхнула. — Зараз усе складніше.

— Складніше, але не неможливо, — наполіг Андрій. — Слухай, а що, якби ми відкрили маленьке кафе? Ти б готувала свої відбивні, а я б… ну, я б придумував назви для страв і розважав клієнтів.

Настя розсміялася.

— Ти? Розважати клієнтів? Вони б утекли після твоїх жартів про картоплю з душею.

— Ей, мої жарти — це мистецтво! — заперечив Андрій, але його очі сяяли. — Серйозно, Настю, подумай. Ми могли б зробити щось круте.

Вона подивилася на нього, і в її голові почали крутитися думки. Кафе? Це звучало божевільно, але водночас… заманливо.

Вона любила готувати, любила бачити, як люди насолоджуються її стравами. А Андрій, хоч і був іноді нестерпним, мав талант знаходити спільну мову з людьми.

— Гаразд, — сказала вона нарешті. — Я подумаю. Але якщо ми це зробимо, ти миєш посуд. Усі каструлі, сковорідки й тарілки.

Андрій простягнув руку через стіл.

— Домовилися, — сказав він із серйозним виглядом. — Але я залишаю за собою право красти відбивні.

Настя розсміялася і потисла його руку.

— Домовилися, — відповіла вона. — Але тільки одну на тиждень.

Вони сиділи ще довго, сміючись, згадуючи старі історії й мріючи про майбутнє.

Відбивна давно зникла з тарілок, але тепло їхньої розмови залишилося, наповнюючи маленьку кухню надією на щось нове.

Джерело