У житті кожної людини є такі моменти, коли вона стикається з вибором між тим, що правильно, і тим, що обіцяє швидку вигоду.

Але коли йдеться про родину, навіть найправильніший вибір може здатися гірким і болючим.

Надя не раз чула, як говорили: “Сім’я завжди допоможе”, але що робити, коли допомога перетворюється на обман?

Як поступити, коли твої найближчі люди не питають твоєї думки?

Саме з цим і зіткнулася Надія, дізнавшись, що бабусину квартиру вирішили віддати без її дозволу.

— Перший син встиг, і в нього поважна причина, — пояснила мати Надії. — Навіщо тобі квартира, ти ж живеш в іншому місті?

— А хоча б спитати мене можна було? — тихо запитала Надя, тримаючи в руках телефон.

— Ой, годі тобі, рідні ж люди! — відповіла мати і завершила розмову.

— Бабусю. Мила бабусю, що ж мені робити? — тихо шепотіла сама собі Надя, сидячи вдома в кімнаті на дивані й витираючи сльози.

Вона плакала і не знала, що робити.

Вона ніяк не могла зрозуміти і прийняти вчинок своєї матері.

А ще їй дуже бракувало бабусі, з якою можна було б поділитися своїми проблемами. Бабуся завжди давала слушну пораду.

А тепер її не стало. До цього ще належало звикнути й навчитися жити без неї.

Коли Надії було сім років, у неї не стало тата.

Перед цим він занедужав, але дівчинці все одно було важко змиритися з думкою про те, що його більше немає.

Мати Наді, Наталія, сумувала не дуже, очевидно, тому, що за той рік, що вона доглядала за недужим чоловіком, встигла звикнути до думки про те, що скоро залишиться сама, а може, просто втомилася.

Надя була розумною дівчинкою. Вона бачила і розуміла, як важко доводилося матері.

— Звільнилася, — співчутливо зітхаючи, тихенько шепотіли сусідки, коли Надя з мамою проходили повз них у під’їзді на сходовому майданчику в перший час після того, як не стало батька.

Надя сердилася, коли це чула, хмурилася, їй дуже хотілося висловити сусідкам в обличчя все, що думала про них, сказати про те, що вони не мають рації! Що тата їм із мамою дуже бракує, і що не гарно так говорити!

Однак Надя мовчала, а мати взагалі ніяк не реагувала на співчутливі погляди, наче їй було байдуже.

А потім, через півтора року, Наталія вийшла вдруге заміж.

Надя дуже не схвалювала такий вчинок матері, однак самій матері нічого не говорила, а ділилася цими хвилюваннями з бабусею, Оленою Василівною, але та завжди захищала Наталю, пояснювала Наді, що не варто молодій жінці залишатися самій, а потрібно теж шукати своє особисте жіноче щастя.

— Так, зарано, так, що робити, таке життя, — зітхала бабуся.

Надя дуже часто з нею спілкувалася, забігаючи після школи, адже бабуся жила неподалік.

Мати Наді та колишня свекруха після нещодавньої втрати теж продовжували спілкуватися.

Наталія на перший поклик приходила до свекрухи, заходила в аптеку, вирішувала різні побутові питання, допомагала грошима.

Олена Василівна погано ходила, і її часто доводилося возити в поліклініку, а у Наталії була машина, або в інші місця, куди їй було потрібно.

Після другого заміжжя Наталії нічого не змінилося, вона все так само допомагала своїй колишній свекрусі.

Надя теж допомагала бабусі. Вона прибирала в квартирі: витирала пил, пилососила, закладала в машинку білизну, розвішувала її сушитися, мила ванну, раковину.

Все це бабуся не могла робити сама.

Дуже скоро в другому шлюбі у Наталії народився син Дмитро — у Наді з’явився рідний брат.

Надія нічого недоброго не думала зовсім.

Після того, як не стало батька, вона немов одразу подорослішала і сприймала життя, і все що в ній відбувається, філософськи.

Цьому багато в чому сприяло спілкування з мудрою бабусею, у якої дівчинка проводила весь свій вільний час і завжди запитувала поради.

Під приводом допомоги бабусі, вона йшла до неї й перебувала там до вечора, грала, малювала, робила уроки, поки мати не починала їй дзвонити й сваритися, що вже пізно.

З вітчимом у Наді стосунки не склалися, на жаль, він її просто не помічав.

Мати теж була поглинена турботами про нещодавно народженого малюка і Надя була сама по собі.

Через роки, з бабусею, а не з матір’ю, вона й обговорювала своє майбутнє: куди вступати, що здавати, до чого готуватися.

Наталія давно вже не возила колишню свекруху на машині, машину довелося продати.

Усі справи Олені Василівні тепер допомагала вирішувати Надя. Тим паче, що після санаторіїв, бабуся стала потихеньку ходити сама.

Але все одно Надя супроводжувала Олену Василівну в поліклініку, в різні комунальні служби, в пенсійний фонд та інші місця.

Коли Надя вступила в інститут у сусідньому місті, саме бабуся вітала її і плакала від радості, а мати лише сухо пробурмотіла щось невиразне.

Їй було ніколи, Дмитро був тепер у неї головною турботою, йому присвячувала вона увесь свій час.

Навчався хлопчик погано, нікого не слухав, все на маму й тата покладався завжди.

Наталія одразу зрозуміла, що ніякий інститут йому не світить, закінчити дев’ять класів і то було б щастям.

Щороку вчителі з великими зусиллями ставили йому хоч якісь оцінки. Наталія постійно бігала до школи, благала, просила.

Надя ж доволі легко вступила в інститут, оселилася в гуртожитку.

Після закінчення бакалаврату, вирушила на магістратуру. Навчання поєднувала з роботою. Жила на орендованій квартирі.

— Дуже тямуща дівчинка! Вся в батька, — говорила бабуся.

Від матері та вітчима Надя зазвичай отримувала порцію сухих слів.

Вони вже звикли, що вона розумниця і робить успіхи. Чого щоразу радіти?

Тим паче, що їм було не до цього: Дмитро закінчив дев’ять класів, треба було хоч куди-небудь вступати. А куди?

Однак Дмитро на забезпечені у батьків сидіти не планував, він влаштувався кур’єром і за пару місяців отримував майже стільки ж, скільки отримували мати й батько разом узяті.

Назбиравши грошей, Дмитро став орендувати квартиру і з’їхав від батьків.

Надя весь цей час старанно навчалася. Вчитися їй подобалося, вона обожнювала науку і тому дедалі частіше замислювалася про аспірантуру.

Усі казали, що вона майбутній науковець, перспективний, і їй варто продовжити освіту далі.

Подумавши рівно рік, після закінчення магістратури, Надя все-таки зважилася і вступила до аспірантури.

Особистого життя у дівчини не складалося, всі її думки займала наука.

Бабуся сумно зітхала з цього приводу, а мати, навпаки, схвалювала і вважала, що все встигнеться, головне побудувати кар’єру і заробляти добре весь час.

Згодом Надя, наче знову зблизилася з матір’ю, стала більше ділитися з нею новинами, частіше телефонувати й писати.

Минав час, і одного разу Надія дізналася від матері недобрі новини: бабусі не стало.

У це було важко повірити.

Ще тільки вчора вони з бабусею розмовляли телефоном і наступного дня вже немає до кого зателефонувати.

На прощання Надя приїхала лише на пів дня, тільки на прощання і, вручивши матері з вітчимом пухкий конверт із грошима, адже вона вирішила допомогти матеріально, адже мати організовувала прощання з бабусею, одразу ж поїхала, тому що наступного дня у неї був важливий екзамен.

Екзамен вона здала гарно, хоча весь час сумною була.

— Бабусенька б так раділа за мене, — плакала Надя, сидячи вдома на своїй маленькій кухні в орендованій однокімнатній квартирі.

Вона ніяк не могла повірити, що Олени Василівни більше немає.

Вона дивилася старі фотографії на своєму телефоні й сумувала. Бабуся їй була ближчою, ніж мати.

Через місяць після захисту екзамену, Надія вирішила з’їздити на квартиру до бабусі, прибратися там і подивитися, що, до чого.

Вона готувалася до цього майже з того дня, як не стало бабусі, але ніяк не могла зважитися.

Навіть одна думка про поїздку дуже засмучувала її.

Відчинивши двері своїм ключем, Надія, насамперед, почула звуки працюючого перфоратора.

Увійшовши в колись затишний передпокій, вона побачила безлад, цементний пил і будівельні мішки.

— Дівчино, ви хто?! — здивувався чоловік у робочому одязі, який, сидячи навпочіпки, розмішував у відрі фарбу.

— Я, — Надя нічого не могла сказати, не знайшовши потрібних слів.

З кімнати виглянув другий чоловік із перфоратором у руці.

— Ви від Дмитра? — поцікавився він.

— Я зараз, — сказала Надя і, зачинивши двері, вискочила на сходи.

Ще раз подивиласяя на номер квартири, подумавши, що помилилася.

Але ні! Та й ключ! Ключ-то підійшов!

— Мам! У бабусиній квартирі, — Надя зателефонувала матері, і почала плутано пояснювати.

Через десять хвилин вона стояла сама не своя.

Мати їй усе пояснила.

У квартирі перебувають робітники, і вони роблять ремонт, бо туди скоро переїде Дмитро.

Тому що в нього через два місяці з’явиться син.

— Дмитро одружився?! Ти мені нічого не казала — здивувалася Надя, почувши новини.

— Та не одружився поки, так живуть, — сказала Наталя, махнувши рукою, — Але малюк уже скоро з’явиться. Вони начебто подали заяву, сподіваються встигнути розписатися до його народження.

— Мамо. А квартира? Це ж моя квартира, — тихо сказала Надя.

— Тобі вона навіщо? У тебе все життя в тому місті, не тут! Дмитро грошей чимало вклав у ремонт, уже почали роботу, мають скоро закінчити. Я йому дозволила.

— Ти?! — здивувалася Надія. — А мене ви спитати не забули?

— Та навіщо тебе питати?! Часу на це не було. Вивезли весь мотлох і сміття потихеньку і взялися за ремонт! Малюк же скоро з’явиться! Треба встигнути в’їхати в нове житло. Меблі купити, все поставити, обжитися. Навіщо їм орендувати, коли є квартира!

Дуже вдало все вийшло.

Мати все говорила і говорила.

«Звісно, вдало. Інакше й не скажеш, — думала Надя, а сльози по її щоках котилися. — Дуже вдало не стало бабусі, вчасно, і звільнила житлоплощу Дмитру, у якого скоро з’явиться син».

— Мамо! Це моя квартира! Моя! Дмитро до неї відношення ніякого не має, — намагалася достукатися до матері Надія.

— Тобі що, шкода? Він же не назавжди там оселиться, поживуть років п’ять, накопичать на своє житло і з’їдуть. Ну і розчарувала ти мене! Не чекала. А ще науковець, науковий працівник, дисертацію захищала.

— До чого тут моя дисертація?! У бабусі я єдина спадкоємиця. До чого тут Дмитро? З якого боку? — вигукувала Надія і одночасно думала про те, що їй зовсім не хотілося зараз піднімати тему спадщини.

Їй було дуже соромно перед бабусею.

— Тобі що, шкода? Вони квартиру орендують, гроші витрачають, а бабусина квартира порожня стоїть, — сказала мати.

— Я теж орендую! Теж витрачаю гроші, між іншим.

— Все вже! Пізно тепер говорити. Дмитро перший встиг. Ти про квартиру і свої плани нічого не говорила, сюди не приїжджала, а він питав, ось я і дозволила, — різко відповіла мати. — Гроші сплачено, робітників найнято, куплено матеріали, розпочато ремонт. Їдь до себе з Богом, нічого мені настрій псувати! Ніби ви нерідні, з братом рахуєшся!

Сказавши так, Наталія завершила розмову.

Вона була сердита і засмучена. Дочка виявилася такою недоброю, для рідного брата пошкодувала житлоплощу!

Чоловік Наталії, Павло, сидів поруч і чув розмову.

— Правильно Надія обурюється, — промовив він. — Дмитро і справді до тієї квартири стосунку не має. Спритно ви з ним зробили все, вчасно. Бабусі лиш не стало, а там уже ремонт на повну йде.

— Не говори так, — сердито сказала Наталія і з презирством дивлячись на чоловіка. — Ми з тобою йому нічим допоможемо, нехай хоч так.

— А з чого йому допомагати?! Дорослий чоловік! Нехай сам. Раз самостійний вже, одружуватися зібрався, заробляє, зуміє і житло купити! А Надію ви даремно образили, навіть не спитали, відгукнеться вам, — сказав чоловік Наталі.

— Мовчи вже! — сказала Наталія і пішла з кухні, щоб не говорити більше на цю тему.

Вона всерйоз замислювалася про розлучення.

— Надія, ти що?! — Дмитро був обурений до глибини душі, відчинивши двері й побачивши на сходовому майданчику сестру разом із юристом.

— Ви думали, що я просто залишу все так?! Ось документ! Звільни квартиру, будь ласка, прямо зараз!

— Молодий чоловіче, покажіть ваші документи.

Дмитро пішов до квартири, навіть не глянувши на юриста.

Він заглядав у свою сумку речі й бурмотів:

— А ще сестра називається. Дякуй Богові, що дружина з сином у матері, я б так не пішов.

— У матері? — машинально запитала Надя.

— Так! У своєї матері. Розлучаємося ми. Мені тепер нічого не треба. Забирай свою квартиру!

— Це доля відплатила Дмитрові! — казав чоловік Наталі про свого сина. — Нічого було у сестри дім забирати. От і не склалося в нього сімейне життя.

— Он який ти розумний став, Дмитро – твоя рідна дитина, а Надія тобі – ніхто, краще б ти про нього думав, — мовила Наталя.

— Ні. Розумна в нас це Надія! Ми всі винні перед нею. Сподіваюся колись вона нас пробачить, – сказав вітчим про Надію.

Через деякий час Надія продала бабусину квартиру й купила однокімнатну в тому місті, де жила.

Заміж вона поки не вийшла, продовжує захоплено займатися наукою. Має хорошу роботу.

Вечорами жінка часто згадує про бабусю, сумує за нею.

А ще Надія дивується своїй сміливості, коли вона змогла відстояти свої права на бабусину квартиру.

А ще дивується тому, якими недобрими можуть бути рідні люди, до чужого добра жадібні.

А ще Надія думає про те, що якби мати з братом її хоча б запитали по-людськи, то все могло бути й по-іншому.

Мати Надії тепер часто телефонує, просить про допомогу, щоб донька грошей дала і допомогла, звільнили її з роботи, грошей не вистачає на життя, Дмитро допомагати не хоче, ображається, що бабусина квартира не дісталася йому, а сестрі, мовляв, мати винна у тому.

Надія декілька разів перераховувала матері гроші, шкодувала її, але образа за квартиру її не полишає.

Ось нещодавно мама знову подзвонила, просить грошей, бо має великий борг за комуналку. Дмитро сказав, що копійки не дасть.

Надія пообіцяла, що заплатить, а потім поклала телефон в задумалася.

А чи має вона мамі своїй допомагати?

Чи має слухати її тепер, коли мама вже давно поставила брата на перше місце, лише про нього думає і для нього старається, а донька, скільки не дай, погана дуже все одно?

Джерело