— Якщо я тобі винна за продукти, то й за те, що живеш у моїй квартирі, теж плати, — відповіла дружина своєму кмітливому чоловікові.

Олена сиділа за кухонним столом, вертіла у руках ручку. Перед нею лежав чистий аркуш паперу, на якому вона кілька хвилин не могла написати перше слово свого резюме. Третій місяць поспіль пошуки роботи не давали результату — то не відповідала кваліфікація, то зарплата була мізерною, то співбесіда закінчувалась, не встигнувши розпочатися.

— Знову сидиш без діла? — зайшов на кухню Андрій, потягуючись після денного сну. Він працював у нічну зміну і звик відпочивати вдень.

— Резюме пишу, — втомлено відповіла Олена, не піднімаючи голови.

— На яку посаду цього разу? — в голосі чоловіка звучала ледь помітна іронія.

— Менеджер з продажу у будівельну компанію.

Андрій налив собі чаю з чайника, який Олена заварила ще вранці. Чай був міцний, майже чорний.

— А ти взагалі розумієшся на будівництві?

Жінка підняла на нього втомлені очі:

— А в продажах я розуміюся. Три роки працювала у «Ельдорадо», забув?

— Це було п’ять років тому, — сів навпроти дружини Андрій.

— Може, пора шукати щось реальне? Не всім же бути менеджерами.

Олена стиснула ручку міцніше. Ці розмови повторювалися майже щодня. Андрій не говорив це прямо, але вона відчувала, як йому важко утримувати сім’ю наодинці. Комунальні платежі, продукти, її проїзний на громадський транспорт для походів на співбесіди — усе це лягало на його плечі.

— Я стараюся, — тихо сказала вона.

— Знаю. Просто…

— Андрій потер лоба.

— Просто важко, розумієш?

Олена кивнула. Звісно, розуміла. Квартира була її — двокімнатна хрущовка, що дісталася від батьків. Але утримувати її на одну зарплату системного адміністратора було непросто, навіть незважаючи на те, що Андрій працював у хорошій компанії.

За тиждень дзвінок надійшов несподівано. Олена якраз мила посуд, коли задзвонив телефон.

— Олена Вікторівна? Це з «БудІнвесту». Ви подавали резюме на посаду менеджера з продажу?

Серце здригнулося.

— Так, подавала.

— Чи могли б ви приїхати завтра на співбесіду? Приблизно о другій годині дня?

— Звичайно! — жінка ледве стримувала хвилювання. — А можна адресу?
Записавши адресу, вона поклала слухавку і сперлася на холодильник. Можливо, цього разу пощастить?

Співбесіда пройшла, наче в тумані. Спершу з HR-менеджером, потім із керівником відділу продажу, а потім із заступником директора. Жінка відповідала на питання, розповідала про свій досвід, намагалася показати себе з кращого боку. Врешті директор відділу продажу — кремезний чоловік близько п’ятдесяти років — уважно подивився на неї:

— Олено Вікторівно, ви нам підходите. Готові вийти на роботу з понеділка?

— Готова! — Олено ледве стримала бажання підскочити від радості.

— Зарплата — п’ятнадцять тисяч гривень на місяць плюс відсотки з продажів. В середньому виходить близько тридцяти тисяч. Влаштовує?

В Олени перехопило подих. Це було більше, ніж заробляв Андрій. Вона майже летіла додому. Андрій ще спав — до його зміни залишалося дві години. Жінка обережно сіла на край ліжка:

— Андрюшо, прокинься. У мене новини.

Він відкрив очі, одразу насторожився:

— Що трапилось?

— Мене взяли на роботу! — Олена не могла стримати усмішку.

— П’ятнадцять тисяч плюс відсотки!

Андрій сів на ліжко, остаточно прокинувшись:

— Серйозно? Вітаю!

— Він обійняв дружину.

— Нарешті! Тепер житимемо по-людськи.

Перші місяці роботи пролетіли швидко. Олена повністю поринула у нові обов’язки, вивчала продукцію компанії, налагоджувала стосунки з клієнтами. Виявилося, у неї справді був талант до продажів — вже у другому місяці вона отримала премію як найкращий працівник, а до кінця третього — її зарплата дійсно наблизилася до тридцяти тисяч гривень.

Вдома теж усе налагоджувалося. Тепер жінка купувала продукти, брала на себе частину комунальних платежів. Андрій явно повеселішав — зникла та напруга, яка накопичувалася місяцями.

Але через півроку сталася та сама розмова. Олена повернулася з роботи втомлена — день був важким, клієнти примхливі, а начальство вимагало неможливого. Вона зняла туфлі і зайшла до вітальні, де Андрій дивився новини.

— Привіт, — сказала вона, опускаючись у крісло.

— Привіт. Як справи на роботі?

— Нормально. Лише втомилася.

Андрій вимкнув телевізор і повернувся до дружини:

— Олено, мені потрібно з тобою поговорити.

Щось в його інтонації насторожило її:

— Про що?

— Про гроші. Про наш бюджет.

Олена насупилася:

— А що з ним не так?

Андрій помовчав, підбираючи слова:

— Розумієш, я тут підрахував… За той час, поки ти не працювала, я витратив на нас двох приблизно чотириста тисяч гривень. Можливо, трохи більше. Продукти, комуналка, твої витрати…

— Ну і?

— А те, що тепер, коли ти заробляєш більше за мене, було б справедливо, якби ти вносила в сімейний бюджет більше. Щоб було чесно.

Олена повільно випрямилася у кріслі:

— Тобто як це — чесно?

— Ну, ти ж розумієш, — Андрій уникав її погляду.

— Я довго сам тягнув сім’ю. Тепер твоя черга. Думаю, буде чесно, якщо ти даватимеш на загальні витрати близько сімдесяти відсотків від своєї зарплати, а я — п’ятдесят відсотків від своєї. Так ми поступово компенсуємо те, що я витратив.

Олена дивилася на чоловіка, не вірячи своїм вухам:

— Андрію, ми ж сім’я. Ми повинні допомагати один одному. Я не працювала не тому, що лінувалася, а тому, що не могла знайти роботу, щоб була поруч із домом.

— Я розумію. Але справедливість — є справедливість.

— Справедливість? — голос Олени став холодним.

— А справедливо те, що я готую, прибираю, перу й прасую? Ти це теж у витрати записав?

— Олено, не треба так. Я просто хочу, щоб все було чесно між нами.

Дружина встала і пішла до вікна. Мовчання затягнулося.

— Добре, — сказала вона нарешті.

— Я подумаю.

Наступні кілька днів Олена була задумливою й мовчазною. Андрій кілька разів намагався заговорити з нею на цю тему, але вона відповідала односкладово: «Ще думаю». Він розумів, що дружина ображена, але вважав свою позицію справедливою. Зрештою, він дійсно довго утримував їх обох.

У суботу вранці Олена повернулася з якоїсь поїздки з папкою в руках. Андрій снідав на кухні.

— Де була? — спитав він.

— У справах, — жінка сіла навпроти і поклала папку на стіл.

— У мене для тебе документи.

— Які документи?

Олена відкрила папку і дістала кілька аркушів:

— Договір оренди.

Андрій майже поперхнувся кавою:

— Чого?

— Договір оренди однієї кімнати у моїй квартирі, — спокійно пояснила Олена.

— Оскільки ми тепер усе чесно рахуємо, то нехай усе буде по-справжньому чесно.

— Що ти таке вигадала?

— Дивись, я тут усе порахувала, — Олена листала договір.

— Ринкова вартість оренди однокімнатної квартири у нашому районі — десять тисяч гривень на місяць. Але оскільки ти мій чоловік, я роблю тобі знижку. П’ять тисяч гривень. Недорого, погодься.

Андрій дивився на дружину, не розуміючи, жартує вона чи говорить серйозно:

— Олена, це ж наша квартира…

— Моя квартира, — виправила вона.

— Мною успадкована. І якщо ми ділимо витрати навпіл, а ти ще й вважаєш, що я тобі винна за той час, коли не працювала, то логічно буде, якщо ти будеш платити за житло.

— Але ми ж чоловік і дружина!

— Чоловік і дружина — це коли «в радості і в горі, в багатстві і в нужді». А у нас, виходить, кожен сам за себе рахує.

Андрій відкладав чашку і уважно подивився на договір:

— І що, ти серйозно хочеш, щоб я це підписав?

— Якщо я тобі винна за продукти, то за те, що живеш у моїй квартирі теж плати, — відповіла дружина підприємливому чоловікові. — Мені так буде спокійніше. Все чесно і прозоро.

Андрій мовчав, переглядаючи договір. Всі пункти були складені грамотно, юридично бездоганно.

— Це що, відповідь? — запитав він нарешті.

— Ні, це справедливість. За твоєю логікою.

Вони сиділи в мовчанні кілька хвилин. Потім Олена встала і почала прибирати посуд зі столу.

— До речі, — сказала вона ніби між іншим, — у мене є ще одна пропозиція.

— Яка? — насторожено спитав Андрій.

— Клінінгові послуги і приготування їжі. Я порахувала — клінінг раз на тиждень коштує тисячу гривень, і домашній повар кожен день, ще накинь стільки ж. Всього в місяць добряче виходить. Але тобі, як рідній людині, я зроблю знижку.

Андрій розкрив рот, але слів не знайшов.

— Олено…

— Що «Олено»? Я ж не професійна домогосподарка. У мене є основна робота, за яку мені платять. А домашні обов’язки — це додаткова праця. Якщо ми все рахуємо, то давай рахувати чесно.

Вона поставила чашки у мийку і повернулась до чоловіка:

— Так, з тебе п’ятнадцять тисяч гривень на місяць. Плюс твоя частка продуктів і комуналки. Справедливо, не знаходиш?

Андрій сидів, дивлячись у договір оренди. Цифри пливли перед очима. Це майже вся його зарплата.

— За що ти так зі мною? — сказав він тихо.

— Я просто показую тобі, до чого призводить твоя логіка. Ти хочеш вважати наші стосунки як бізнес-партнерство? Будь ласка. Тоді давай рахувати все.

— Але я не це мав на увазі…

— А що ти мав на увазі? Що я маю компенсувати тобі витрати за час, коли не працювала, але при цьому продовжувати безплатно готувати і прибирати, нічого за це не отримуючи?

Андрій мовчав. Коли Олена виклала все таким чином, його пропозиція справді виглядала несправедливою.

— Я не подумав, — зізнався він.

— Не подумав чи вирішив, що можна трохи мною користуватися?

Слово «користуватися» різонуло слух.

— Я не хотів тебе використовувати, — Андрій узяв дружину за руку.

— Просто… просто було важко самому тягнути все. І коли ти почала добре заробляти, мені здалося, що ти маєш компенсувати мої витрати.

— Андрію, а якби я завтра знову втратила роботу? Або захворіла? Ти б теж рахував, скільки на мене витратив?

Він замислився. Справді, що б він робив у такій ситуації?

— Напевно, ні, — чесно відповів він.

— Тоді в чому різниця?

Андрій відклав договір і потер обличчя руками:

— Олено, пробач мені, — Можемо все повернути як було? Загальний бюджет, спільні витрати?

— Можемо. Але за однієї умови.

— Якої?

— Ніколи більше не будемо рахувати, хто кому і що винен у сім’ї. Ми — одна команда. Неважливо, хто скільки заробляє.

Андрій кивнув:

— Домовились.

Олена прибрала договір оренди в папку:

— І ще. Коли в нас будуть діти, і я піду в декрет, ти не будеш підраховувати, скільки на мене витратив.

— Не буду, — пообіцяв він.

— Чесне слово.

Вони обійнялися. За вікном йшов легкий весняний дощ, а у квартирі стало якось тихо й спокійно.

— Але договір я все ж таки залишу, — сказала Олена, притискаючись до чоловіка.

— Навіщо?

— Про всяк випадок. Раптом тобі знову здасться, що справедливість важливіша за сім’ю.

Андрій засміявся:

— Не здасться. Я засвоїв урок.

А жінка подумала, що найважливіші уроки у сімейному житті іноді доводиться викладати нетрадиційними способами. І добре, коли є кому їх викладати і кому їх засвоювати.

Джерело