Ірина втомлено блукала супермаркетом, складаючи в візок продукти. У руці вона тримала список, який склала ще на роботі. Підійшовши до каси, вона набрала номер чоловіка:

— Ігоре, ти зможеш зустріти мене біля під’їзду?

— Взагалі-то я ще на роботі, — відповів чоловік, — я зайнятий, давай пізніше передзвоню.

На годиннику була майже дев’ята вечора, і Ірині було незрозуміло, коли саме «пізніше» їй пропонував зателефонувати чоловік.

Ігор, як і вона сама, працював до шостої вечора, але останнім часом став затримуватися на роботі. Пояснення чоловіка було простим: в компанії відбувалася реорганізація, а він, як начальник юридичного відділу, повинен був тримати процес під контролем.

— А ти хіба ще не збираєшся додому? — поцікавилася Ірина, хоча вже заздалегідь припускала, що саме їй відповість чоловік.

— Я б давно вже пішов, але залишаються справи. Їдь додому і лягай спати, мене не чекай.- Сказав це і відключив зв’язок.

Взявши три важкі пакети в руки, Ірина попрямувала до виходу, озираючись по сторонах. У такі моменти вона чітко бачила, скільки навколо було сімейних пар, які всі разом, дружно, дехто і сміючись, йшли до виходу, і обов’язково чоловік ніс у руках важкі пакети, а жінка йшла поруч, тримаючи за руку дитину.

Ірина напружила пам’ять, намагаючись згадати, коли вони ось так само з Ігорем разом ходили за продуктами, але, як не намагалася, згадати не могла. Напевно, це було ще перед новорічними святами, а тепер на вулиці був уже жовтень.

Поклавши пакети в багажник, Ірина завела машину і рушила з місця. Страшенно хотілося спати, але потрібно було готувати вечерю для себе, чоловіка і двох дітей, які напевно після повернення зі школи тільки бутерброди їли.

Однак, увійшовши в квартиру, вона не побачила синів, які вибігали в передпокій і зазвичай чекали її ввечері, а потім закидали питаннями про те, що буде на вечерю.

Зате з кухні з’явилася свекруха, і Ірина мимоволі скривилася. Раїса Іванівна жила через два будинки, але бувала в будинку свого сина дуже рідко.

Ірина завжди дивувалася тому, наскільки мати її чоловіка була далека від їхньої родини. Онуками вона особливо не цікавилася, та й у вихованні самого Ігоря теж особливої участі не брала.

Раїса Іванівна, в минулому театральна актриса, а нині звичайна пенсіонерка, колись була зайнята виключно власною кар’єрою. Вона обожнювала виступати, їздила з гастролями по області, навіть у Києві пару раз бувала, а вихованням сина займався її чоловік.

Анатолій Борисович пішов засвіти трохи більше двох років тому, і тоді занудьгувала вже немолода жінка, і стала частіше бувати в будинку свого єдиного сина.

— Раїсо Іванівно, ви у нас? — з подивом запитала Ірина, складаючи пакети з продуктами на тумбочці в передпокої. — А хлопчики де?

— Я їх нагодувала, уроки з ними зробила, спати їх вже відправила. На годиннику десята година, а завтра о восьмій до школи. А ти чому так пізно?

Ірина була здивована: коли таке ще бувало, щоб свекруха самостійно прийшла до них додому, приготувала вечерю, зробила уроки з онуками, та ще й спати їх відправила?

Ірина ніяк не могла пригадати, щоб Раїса Іванівна в її домі взагалі щось робила, крім як критикувала господиню і скаржилася на здоров’я.

— У мене квартальний звіт, — відповіла Ірина, — ви могли б попередити мене про те, що прийдете. Я б продукти не тягла.

— Вибач, — сказала свекруха, і Ірина ще більше здивувалася. Слів вибачень від Раїси Іванівни вона ніколи раніше не чула.

Стосунки з свекрухою у Ірини взагалі були не безхмарними. Колись давно, коли Ірина ще тільки зустрічалася з Ігорем, а він наважився познайомити свою кохану зі своїми батьками, Раїса Іванівна не приховувала свого зневажливого ставлення до молодої дівчини, яка приїхала з села, щоб підкорювати місто.

Згодом, коли Ігор дав зрозуміти матері, що він закоханий і має намір одружитися з Іриною, Раїса Іванівна трохи заспокоїлася і послабила хватку, а до цього Ірина шкірою відчувала, наскільки сильно мати нареченого її недолюблювала.

Навіть поява двох хлопчиків не поліпшило взаємин між свекрухою і невісткою, Раїса Іванівна не особливо жалувала Ірину, до онуків була байдужа, спілкувалася виключно з Ігорем, і то лише по справі.

А тут раптом сама прийшла, сама приготувала вечерю, сама вклала дітей, та ще й уроки з ними зробила!

Йдучи до себе додому, Раїса Іванівна раптом зупинилася на порозі і уважно подивилася на свою невістку:

— Якщо раптом тобі знадобиться допомога, дзвони мені.

Ірина машинально кивнула, а сама навіть не замислилася над тим, яка допомога могла їй знадобитися від матері чоловіка. Скільки раніше Ірина не просила Раїсу Іванівну допомогти їй, наприклад, забрати дітей з дитячого садка, посидіти з онуками у вихідні або просто позичити грошей, від свекрухи завжди надходила виключно відмова.

Після відходу свекрухи, Ірина довго стояла біля вікна і дивилася на вулицю. Чомусь їй було сумно і самотньо, навіть незважаючи на те, що у неї була повна сім’я, налагоджене життя, улюблена робота і свій будинок.

Останнім часом щось було не так. Не те, що раніше, ніби щось зникло, але що саме, Ірина поки до кінця не розуміла.
***
Все стало на свої місця через кілька днів. Ігор якраз був у ванній, а Ірина наводила порядок у кімнаті, коли його телефон задзвонив.

На екрані висвітилося ім’я його старого приятеля, а Ірина зняла трубку, щоб попередити того про те, що Ігор був зайнятий і передзвонить пізніше.

— Привіт, коханий! — у слухавці пролунав жіночий голос. — Ти як? Вже збираєшся? Я чекаю на тебе з нетерпінням, вже замовила суші і купила ігристе. Ігоре? Ау!

Ірина тримала в руці трубку, так і не промовивши ні слова. Так, її чоловік дійсно збирався, але він збирався на роботу, а не на побачення з якоюсь незнайомкою, яка вже встигла замовити суші і купити ігристе.

Вийшовши з ванної, обмотаний рушником, Ігор завмер, побачивши обличчя дружини. Ірина так і тримала в руці його телефон, хоча зв’язок давно перервався, і після цього «Артем» дзвонив ще кілька разів.

— Ти не йдеш на роботу, так? — запитала Ірина занімілими губами, а потім побачила, як перекосилося обличчя чоловіка.

— Навіщо ти чіпала мій телефон? — запитав він роздратовано. — Хто мені дзвонив?

— Тобі дзвонив Артем, — відповіла Ірина, — тільки голос у нього був жіночий і чекає він тебе не на роботі.

Тепер Ігор зблід. Вихопив з рук дружини телефон, мовчки зібрався і пішов. Ні слова пояснення, ні однієї спроби якось виправдати себе, навіть найдурнішої фрази «я все можу пояснити» від нього не прозвучало. Тієї ночі чоловік не повернувся додому, а Ірина просиділа на кухні, дивлячись в екран маленького телевізора, що висів над холодильником.

Нічого не хотілося робити, а всередині була зловісна порожнеча.

Ігор повернувся додому вранці, злегка нетверезий і такий же злий, яким пішов напередодні.

— Ти все знаєш тепер, — сказав він, — а я більше не хочу нічого приховувати. Я тебе ніколи не кохав, просто ти підвернулася мені під руку, коли я розлучився з Олесею. Тепер ми знову разом, я кохаю її, хочу бути з нею. Нам потрібно розлучитися.

Ірина криво посміхнулася. Ще вісім років тому Ігор клявся їй у коханні, розмальовуючи в фарбах їхнє спільне майбутнє, а тепер раптом, як з’ясувалося, він ніколи її не кохав, а використовував, щоб заткнути дірку в душі.

Так і сказав, мовляв, кохав завжди одну, а з тобою був тому, що потрібно було полегшити страждання.

— Тобі потрібно переїхати, — сказав він, — тобі і хлопчикам. Я буду платити аліменти, але жити ти будеш у своїй квартирі, а це моя нерухомість.

Ірина ошелешилася, почувши рішення свого чоловіка, яке він приймав одноосібно, навіть не поговоривши з нею.

— Ти пропонуєш мені переїхати в двокімнатну квартиру з двома дітьми? — перепитала вона, вирішивши, що, можливо, не почула правильно. — А ти будеш жити в цій трикімнатній з твоєю Олесею?

— Саме так, — він кивнув, — ця квартира була куплена моєю матір’ю, до тебе не має ніякого відношення. У тебе є своя двокімнатна, там і будеш жити з дітьми. Зверни увагу на те, що я не відмовляюся допомагати тобі і дітям фінансово, але ця квартира не твоя.
***
Якби йшлося тільки про неї одну, Ірина не стала б боротися і пішла б з гордо піднятою головою. Але тут були замішані діти, їхній комфорт і налагоджене життя.

Школа знаходилася за два кроки від цієї квартири, а з того місця, куди Ігор наполегливо випроваджував свою дружину і дітей, хлопчикам потрібно було добиратися до школи більше години.

— Чому ти не думаєш про дітей? — запитала Ірина. — Чому ти думаєш тільки про себе?

— Вони хлопці, нехай звикають до труднощів, — відповів Ігор, — тебе ніхто не змушував брати трубку і відповідати на дзвінок. Жила б і далі, нічого не знаючи, а коли хлопцям виповнилося б вісімнадцять, я б щось вирішив.

Але ні, ти полізла в телефон, сунула ніс туди, куди сунути його тобі не потрібно було!

Сперечатися з Ігорем було марно, тому що квартира і справді не мала відношення до Ірини. Та двокімнатна, яку вона купувала ще п’ять років тому, дійсно належала їй, так було прописано в умовах договору, а трикімнатна квартира, в якій тепер жила сім’я, була записана на свекруху.

Ігор спеціально так зробив, щоб у майбутньому не ділити цю нерухомість зі своєю дружиною.

— Не смій з ним розлучатися! — кричала мати Ірини в трубку, коли дочка зателефонувала їй, щоб розповісти про беззаконня, вчинене її чоловіком. — Залишишся з дітьми на вулиці!

— І що ти пропонуєш мені робити? — ледь стримуючи сльози, запитала Ірина у матері.

— Падай на коліна, благай, щоб він не виставляв тебе з дітьми. Закривай далі очі на його особисте життя, терпи заради дітей!

— Мамо! Так не піде. Я поважаю себе, я так не зможу, — заперечила Ірина.

— Я ще раз тобі кажу: думай про дітей, а не про себе! Поважає вона себе, бачите! Раніше потрібно було думати і за чоловіком краще доглядати.
***
Ні, Ірина не могла і не хотіла слідувати тому, що говорила їй мати. Повзати на колінах у чоловіка, готового виставити на вулицю власних дітей, вона не бажала за жодних обставин.

Повернувшись додому ввечері після важкої розмови з матір’ю, підтримки від якої чекати не доводилося, Ірина побачила в передпокої дві валізи.

Вона завмерла, усвідомлюючи, що її чоловік сам зібрав за неї речі, а тепер не міг дочекатися, коли вона забереться з його квартири разом з дітьми.

Знесилена, присівши на пуф, що стояв біля входу, Ірина розплакалася.

— Що з тобою, Ірочко? — до неї підбігла свекруха, обійняла за плечі.

— Він вигнав мене! — Ірина викрикувала кожне слово, закриваючи голову руками. — Ваш син вигнав мене і дітей. Ви все життя піклувалися про нього, виправдовували його, захищали. А хто захистить мене і дітей?

— Я захищу, Ірочка! — Раїса Іванівна схопила Ірину за руки, заглянула їй в обличчя. — Я захищу!

— Але як? Що ви можете зробити?

— Для початку я вже зробила дещо, — свекруха раптом посміхнулася, — зібрала речі Ігоря.

Ірина нерозуміюче дивилася на свекруху, не вірячи своїм вухам. Раїса Іванівна зробила що?

— Це речі Ігоря, які він забере сьогодні, — діловито відповіла свекруха, — а потім нехай їде до своєї Олесі чи як її там звати…

— Олеся, — Ірина шмигнула носом, — але як же так? Він сказав мені, щоб я переїжджала з дітьми в свою стару квартиру. Там ще люди живуть, які її орендують, нам навіть нікуди перебратися тимчасово.

— Ви нікуди не переїжджаєте, — відповіла свекруха, — квартира записана на мене, значить, я тут господиня. І я вирішила, що в цьому будинку будуть жити мої онуки та їхня мати. Крапка.

— А Ігор в курсі?

Раїса Іванівна впевнено кивнула:

— У курсі. Він у шоці, незадоволений і злий, але мене це вже мало хвилює. Я не дозволю своєму синові поводитися по-свинськи. Нехай зі своїм життям робить все, що йому заманеться, а з життям своїх онуків я йому грати не дозволю.

Ірочка, переодягайся, проходь до кімнати. І перестань плакати, я тебе дуже прошу!

Ірина мовчки зняла пальто, потім чобітки, пройшла до кухні. Посередині столу стояв пиріг, який спекла Раїса Іванівна.

— Ти поклич хлопців з вулиці, досить їм гуляти, а я поки чайник поставлю. І коли прийде Ігор, дозволь мені з ним поспілкуватися, тобі поки краще з ним не контактувати.

Ірина кивнула, приходячи до тями. Вперше за довгий час вона відчула себе впевнено, ніби в руки потопаючому, який не сподівався на порятунок, потрапив рятівний круг.