– Сашо, я не можу. Це нерозумно – брати кредит на весілля. Ти сам розумієш, що потім платити не буде чим. Краще скромно відсвяткуйте, ніж потім по судах бігати.

Брат замовк, а потім холодно сказав:

– Я думав, ти мені рідна. Все життя допомагала, а тепер відмовляєш в найважливішому…

… Людмила все життя була для молодшого брата і матір’ю, і батьком, і старшою сестрою.

Мама пішла з життя, коли Люді було двадцять, а братові всього десять.

Батько зник ще раніше, тож усі турботи про хлопчика лягли на плечі Люди.

Вона працювала на двох роботах, щоб брат не ходив у подертих черевиках, щоб у нього були всі необхідні шкільні речі, щоб міг поїхати в літній табір.

Свого життя у Людмили не було – все для брата.

Брат підріс, одружився рано, з’явилося троє дітей. З роботою у нього завжди не ладилося: то одне місце, то інше, то звільнять, то сам піде.

Людмила допомагала, чим могла: то грошей дасть на ремонт машини, то купить дітям куртки до школи, то продукти привезе.

Вона нічого не шкодувала – все-таки рідна людина, іншої у неї немає. І своєї сім’ї так і не створила.

Коли старшому племіннику тільки виповнилося вісімнадцять, він зібрався одружитися. Брат подзвонив Люді ввечері і без зайвих церемоній попросив:

– Люда, мені потрібно, щоб ти взяла кредит. На весілля синові. Ти ж знаєш, у нас зараз туго з грошима, а батьки нареченої такі солідні, соромно буде, якщо ми нічого не зможемо влаштувати.

Люда здивувалася:

– Сашо, ти серйозно? Кредит на весілля? У тебе і так боргів по самі вуха, ти ще й мене в це втягнути хочеш?

Брат зітхнув:

– Ну а що робити? Я скрізь уже пробував, мені не дають – кредитна історія погана.

А у тебе все чисто, ти ж завжди виручала. Ми потім потихеньку виплатимо, не переживай.

Люда згадала, як вже не раз закривала братові його борги, як потім сама місяцями жила на гречці, щоб не прострочити платежі.

Вона втомилася бути для нього рятувальним кругом.

– Сашо, я не можу. Це нерозумно – брати кредит на весілля. Ти сам розумієш, що потім платити не буде чим. Краще скромно відсвяткуйте, ніж потім по судах бігати.

Брат замовк, а потім холодно сказав:

– Я думав, ти мені рідна. Все життя допомагала, а тепер відмовляєш в найважливішому.

Після цієї розмови Люда довго не могла прийти до тями. Вона перебирала в голові все, що зробила для брата за ці роки.

Скільки разів витягала його з боргів, скільки разів допомагала його дружині, скільки разів сиділа з племінниками за першим покликом.

Вона згадувала, як Саша приходив до неї за порадою, як ділився радощами і проблемами, як дякував за допомогу. А тепер – одне «ні», і вона раптом стала чужою.

Наступного дня Люда спробувала зателефонувати братові, пояснити, що не зі злісності відмовила, а тому що не може взяти на себе ще один кредит. Але Саша не взяв трубку.

Пізніше прийшло коротке повідомлення:

– Не треба більше дзвонити. Ми самі розберемося.

Племінники теж перестали виходити на зв’язок. Старший, той самий, який збирався одружитися, написав їй у месенджері:

“Тітонько Людо, дякую за все, але, якщо не можеш допомогти, краще не приїжджай. Мама сказала, що ти не хочеш брати участь у нашому житті”.

Людмила відчула, як у неї підкошуються ноги. Вона не могла повірити, що все, що вона робила для цієї родини, раптом перестало мати значення.

Вона спробувала поговорити з дружиною брата, але та відповіла різко:

– Люда, ти сама вирішила, що для тебе важливіше – родина чи гроші.

У будинку Людмили стало тихо. Раніше вечорами вона завжди чекала дзвінка від брата, сміялася над розповідями племінників, обговорювала з ними навчання, допомагала порадою.

Тепер телефон мовчав.

Вона ходила по квартирі, не знаючи, куди себе подіти, і думала: невже одне «ні» перекреслює всі роки турботи і підтримки?

Незабаром Люда дізналася, що весілля все-таки відбудеться – скромно, без особливих вишукувань.

Її не покликали.

Ніхто не запросив навіть просто подивитися на молодят, не надіслав фото, не написав ні слова.

Жінка відчувала себе зрадженою і спустошеною.

Дні тягнулися повільно і одноманітно. Люда ходила на роботу, намагалася не думати про рідних, але думки все одно поверталися до брата і племінників.

Вона згадувала, як колись разом із Сашею ліпили сніговика у дворі, як він приносив їй малюнки зі школи, як вона купувала йому сорочку на випускний.

Він був для неї практично сином. Тепер все це здавалося далеким минулим, ніби відбувалося не з нею.

Іноді Люда ловила себе на думці, що все-таки чекає дзвінка. Можливо, брат передумає, зрозуміє, що вона не ворог.

Можливо, племінники напишуть, попросять поради, як раніше. Але телефон мовчав. У месенджерах – тиша.

Вона бачила в соцмережах фотографії з весілля: Саша з дружиною, наречена в білій сукні, усміхнені гості. Її там не було. Навіть на груповій фотографії місце поруч з братом займав хтось із далеких родичів.

Душа боліла. Вона відчувала себе не просто зайвою, а зрадженою.

Жінка намагалася відволіктися: частіше зустрічатися з подругами. Але навіть там розмови зводилися до сімей, дітей, онуків, і Людмила щоразу розуміла, що їй нічого сказати.

Одного вечора вона зустріла на вулиці сусідку, яка знала всю їхню сім’ю з дитинства.

– Люда, а що це тебе не видно у Саші? Кажуть, весілля було, а ти не прийшла.

– Не покликали, – з гіркою посмішкою відповіла жінка. – Тепер я у них в чорному списку.

Сусідка похитала головою:

– Ось так завжди – поки даєш, ти рідна, а як відмовила – відразу чужа. Не переживай, Люда. І себе не втрачай.

Людмила подякувала за розуміння, але знала: такої порожнечі в душі у неї ніколи не було.

Осінь видалася особливо тужливою. Жінка все рідше виходила з дому без необхідності, все частіше затримувалася на роботі, аби не повертатися в порожню квартиру.

Вечорами вона гортала старі фотоальбоми: ось Саша ще хлопчисько, ось вони вдвох на випускному, ось Людмила тримає на руках щойно народженого племінника.

Кілька разів вона всеж написала братові короткі повідомлення: «Як у вас справи?», «Вітаю з одруженням сина».

Відповіді не було. Ні Саша, ні його дружина, ні племінники не виходили на зв’язок. Людмила розуміла: образа у них міцна, і чекати примирення безглуздо.

На роботі колеги обговорювали сімейні турботи, хтось ділився радощами, хтось скаржився на дітей. Людмила слухала мовчки, іноді вставляла нічого не значущі фрази, щоб не видати свій біль.

Одного вечора, повертаючись додому, вона побачила в магазині дружину брата з молодшою племінницею.

Вони пройшли повз, зробивши вигляд, що не помітили Люду. Дівчинка опустила очі, а її мати демонстративно відвернулася.

Жінка відчула, як серце стиснулося, але вона підійшла до каси і зробила вигляд, що їй все одно.

Час минав, але нічого не змінювалося. Людмила намагалася знайти в собі сили не тримати зла, але образа і самотність тільки міцніли.

На Новий рік Люда вперше за багато років залишилася вдома одна.

Вона приготувала собі просту вечерю, подивилася старий фільм, лягла спати до бою курантів.

За вікном лунали салюти, а в її будинку було тихо. Ніхто не подзвонив, не привітав, не запитав, як вона.

Весна прийшла непомітно. Вона вже не чекала дзвінків і не заглядала в месенджери.

Вона звикла до самотності, хоча іноді все одно ловила себе на тому, що подумки звертається до брата: розповідає йому про свої дні, подумки радиться, як раніше. Але тепер ці розмови були тільки в її голові.

Одного разу, повертаючись з роботи, Людмила побачила на вулиці старого друга брата. Він привітався, запитав, як справи. Люда відповіла стримано, не вдаючись у подробиці.

– Саша з родиною як? – запитав він.

– Добре, напевно, – знизала плечима Людмила. – Ми не спілкуємося.

Знайомий здивувався, але не став розпитувати. Жінка відчула укол сорому, ніби вона сама винна, що залишилася одна.

А сім’я брата жила своїм життям. Іноді Люда чула про них через сусідів – хтось розповідав, що у племінника народилася дитина, хтось бачив Сашу на ринку.

Ніхто з них не зробив ні кроку назустріч, не спробував поговорити, не написав ні слова.

Влітку вона вирішила зробити ремонт у квартирі. Переставила меблі, викинула старі речі, переклеїла шпалери.

Це не повернуло радості, але стало трохи легше дихати. Вона стала більше гуляти, завела кілька нових знайомих.

Але в душі все одно залишалася порожнеча – та сама, яка з’являється, коли втрачаєш не просто рідних, а єдиних близьких людей.

Іноді Людмила думала: може, варто було поступитися, взяти той злощасний кредит, нехай навіть на шкоду собі.

Але потім згадувала, як багато разів вже рятувала брата, і розуміла – це був би просто ще один привід для образ і докорів у майбутньому.

Жінка змирилася: тепер у неї немає сім’ї, тільки спогади.

Вона стала обережнішою в довірі, замкнулася в собі, але все одно продовжувала сподіватися, що коли-небудь брат зрозуміє, що вона не ворог.

А поки – жила далі, сподіваючись, що він схаменеться.