— Ой, ти знову повісила рушник не там, де потрібно. Мама просила — тільки на перекладину біля батареї.

Тамара стояла босоніж на теплій підлозі і злегка здригнулася. Повернулася до чоловіка, тримаючи в руках тарілку із залишками вечері.

— Ігор, я всього лише витерла руки. Він навіть не вологий.

— Ну і що з того? — він пройшов повз, злегка зачепивши її плече. — Навіщо створювати привід? Потім вона буде бурчати весь вечір.

Тамара мовчки поставила тарілку в мийку.

За вікном було чутно дзижчання кондиціонера сусідів, на кухні — цокання настінного годинника з облупленими цифрами. Знову не її.

Минуло вже п’ять років, як вони мешкають тут — у квартирі в Кременчуці з батьками. І щовечора їй здається, що вона всього лише тимчасова мешканка: все чуже, починаючи від меблів і закінчуючи шторами.

Навіть дзеркало у ванній відбивало незнайоме обличчя.

— І іграшки з вітальні прибери, — додав він, вже стоячи в дверях. — Тато сказав, що на килимі пляма. Мабуть, Міша пролив сік.

Вона не відповіла. Взяла ганчірки і машинку, попрямувала в дитячу. Міша сидів на підлозі, будуючи щось з конструктора.

— Мамо, завтра ти на роботу?

— Завтра ні, залишимося вдома. Тільки поїдемо до бабусі на дачу.

Міша нахмурився.

— А можна не їхати? Я хочу з тобою мультики дивитися.

Тамара посміхнулася, але з відтінком смутку.

— Обіцяли ж поїхати. Там полуниця, тато посмажить шашлик.

Він мовчав, складаючи блоки у вежу. А Тамара відчувала — все почнеться знову.

На ранок у квартирі панувала метушня. Ігор нервово нишпорив по ящику з ключами.

— Хто чіпав мої речі? Де зв’язка із зеленим брелоком?

Міша бігав босоніж по коридору, тягаючи кросівки то у ванну, то назад.

— Мамо, де моя червона машинка? Без неї я не поїду!

Тамара притискала до грудей коробку з пирогом, загорнутим у пакет.

— Все знайдеться. Давайте швидше, інакше запізнимося.

Ігор, нарешті, знайшов ключі, роздратовано грюкнув дверима і попрямував до ліфта.

Тамара зачинила квартиру, затримавши погляд на вхідному килимку.

«Не мій. Навіть килимок чужий», — промайнуло в її голові.

У машині довго їхали мовчки. Лише тихо лунала музика і чувся шелест дороги. Потім Тамара боязко запитала:

— Ти впевнений, що все пройде спокійно?

Ігор не відповів одразу. Він стиснув кермо трохи сильніше, ніж зазвичай.

— Я поговорю з нею. А ти не хвилюйся заздалегідь, добре?

Міша раптом відірвався від планшета:

— Тату, а чому бабуся з дідусем тепер не живуть з нами? Вони нас не люблять?

Ігор посміхнувся, трохи натягнуто:

— Люблять, звичайно. Просто зараз вони на дачі овочі на зиму вирощують.

Тамара подивилася у вікно. Повз стрімко пропливали зелені крони, старі вивіски придорожніх кіосків і вицвілі банери.

На дачі їх зустріла тільки Галина Іванівна. Микола Вікторович займався мангалом і саджанцями у дворі.

Тамара ледь встигла поставити коробку з пирогом на стіл, як почула:

— У Міші пляма на футболці. Треба переодягнути. І що, пиріг вже охолов? Я ж просила — в рушник загортайте.

— Він загорнутий. Просто ми довго їхали.

— А сумки ставте не на килим, — пробурчала свекруха, — брудні, з вулиці ж.

Тамара стримала емоції. Ігор зробив вигляд, що не чує сказаного. Міша вже поспішав у двір.

Пізніше, на кухні, вони з Галиною Іванівною займалися чищенням овочів. У кожної була своя обробна дошка і ніж.

Під час бесіди на веранді Галина Іванівна розповідала, як краще зберігати кабачки на заскленій веранді і скільки банок з огірками вони вже законсервували — «на зиму, щоб було».

Тамара слухала неуважно…

Посуд у цьому будинку дзвенів інакше, метал і плита були чужими. Навіть повітря на кухні здавалося їй незнайомим.

За столом, коли всі сіли, розмова зайшла про погоду і дачні грядки. Міша ненавмисно перекинув склянку з компотом.

— Ну що ти, — голосно зітхнула Галина Іванівна, — у вас все постійно повз рот.

Ігор мовчав, Тамара поспішила витерти розлите серветкою, а Міша опустив голову.

Потім він тихо запитав:

— Бабусю, а покажеш полуницю?

— Пізніше, синку, нехай ще трохи дозріє, — відповіла Галина Іванівна.

Раптом Ігор стиснув долоню Тамари під столом і голосно повідомив:

— Тато, мамо, у нас новини. Нам подарували квартиру. І ми скоро переїжджаємо.

Тамара відчула, як всередині все стиснулося. У кімнаті зависла напружена пауза. Галина Іванівна приголомшено дивилася то на Ігоря, то на Тамару.

— Хто ж подарував? — різко запитала вона.

— Мої батьки, — тихо, але рішуче відповіла Тамара.

— Значить, мовчали? Все за спиною вирішували?

— Ми просто… — Тамара намагалася говорити м’яко. — Хотіли переконатися, що все дійсно вийде. Спочатку самі не могли повірити.

— Повірити? — свекруха майже вибухнула. — Не хотіли зайвих розмов, так? А мене запитати не потрібно?

Голос став різким.

— Навіщо твої батьки купили вам квартиру? Краще б на щось корисне відклали.

Онукові на навчання, наприклад. У вас і так є дах над головою. Що ще не влаштовує?

Тамара опустила очі. Серце сильно забилося в грудях.

— Нехай тепер твоя мати приходить до вас мити підлогу і сидіти з Мішею, — продовжувала Галина Іванівна. — Як вже тепер все ваше. А ми, значить, були просто зайвими.

Настала тиша. Міша тихо прикрився серветкою. Ігор встав, важко видихнувши. Тамара залишилася сидіти, відчуваючи, як жар піднімається від щік до очей.

Микола Вікторович підійшов до Ігоря, поклав руку йому на плече і сказав:

— Ходімо, допоможеш мені з мангалом.

Ігор кивнув і пішов за батьком.

Він сів на лавочку біля мангала, втупившись поглядом у ще нерозпалені дрова.

Поруч не поспішаючи розмотував фольгу і викладавав м’ясо батько. Повітря у дворі було густим, пахло димом і травою.

— Все правильно зробили, — тихо промовив він, не дивлячись на сина. — Пора дорослішати. Мамі зараз нелегко, але відступати не можна.

Ігор кивнув. Потім потягнувся за розпалювачем і мовчки почав розводити вогонь.

Полум’я спалахнуло різко, немов відгукнувшись на накопичену напругу всередині.

За будинком грюкнули двері. Тамара стояла на ганку з чашкою чаю, яку ніхто не чіпав.

З-за рогу доносився глухий голос Галини Іванівни — вона роздратовано розмовляла з кимось уривками фраз: «не цінують», «все приховали», «нікому не потрібні», а головне — ніякої вдячності…

Сусідка з городу кивнула їй і щось сказала про погоду. Тамара ввічливо посміхнулася, хоча слів не розчула.

Вона повернулася в будинок. Міша сидів біля вікна, спостерігаючи, як бабуся виходить за хвіртку.

— Мамо, бабуся на нас сердиться?

Тамара присіла поруч, обійняла його за плечі.

— Ні, просто їй зараз важко. Вона дуже нас любить, просто… не хочу відпускати.

Міша кивнув і поклав голову їй на коліна.

На кухні ще витав запах обіду. Тарілки остигали в тиші. Тамара оглянула стіл: хтось залишив ложку в салатнику, хтось недопив компот.

І запала тиша, немов після важкої, серйозної розмови.

Через кілька хвилин всі знову зібралися у дворі.

Микола Вікторович вже зайнявся смаженням м’яса. Ігор нарізав хліб. Тамара поставила миску з помідорами і дістала сік для Міші.

Галина Іванівна з’явилася біля паркану, немов нічого не сталося.

— Де Міша?

— Ось я, бабусю, — він підбіг і підвів очі до неї.

— А ти прийдеш до нас в гості?

Свекруха завмерла. Вона подивилася на сина, потім на невістку, після чого перевела погляд на онука.

Сухо сказала:

— Прийду. Якщо покличете.

Ігор видихнув.

Обід проходив напружено. Міша розповідав про мультфільм, Микола Вікторович цікавився новою квартирою — де знаходиться район, на якому поверсі. Тамара відповідала коротко.

У якийсь момент, майже автоматично перевертаючи овочі на грилі, Тамара раптом вимовила вголос:

— Мені набридло бути гостем у цьому будинку. Я просто хочу мати свій. Нехай і зовсім маленький. Але саме свій.

Ігор обернувся і затримав погляд. Микола Вікторович відвів очі. Галина Іванівна промовчала.

Після обіду Тамара зайшла в будинок, щоб зібрати речі. Вона склала рушники, закрила банку з варенням, протерла раковину. Потім зупинилася біля вікна.

Поки жінка пакувала речі, позаду неї пролунали кроки. Галина Іванівна заглянула в кімнату — ніби випадково.

— Варення не забудьте. У банці ще залишилося багато. Шкода буде, якщо зіпсується.

Тамара обернулася і кивнула. Але свекруха не йшла.

— Тепер ви зовсім по-своєму підете, так? Ну що ж. Тільки не дивуйтеся, якщо назад дороги не буде. Йдіть — йдіть до кінця.

Вона відвернулася і, не дочекавшись відповіді, вийшла з кімнати. Через кілька хвилин почувся стукіт хвіртки.

Тамара підійшла до вікна. Галина Іванівна йшла по доріжці до сусідки, не обертаючись. Ні слів «до побачення», ні «щасливо».

На зворотному шляху Міша знову запитав:

— А бабуся приїде?

— Звичайно, — відповів Ігор.

— Тільки трохи пізніше.

— Вона нас любить? — уточнив хлопчик.

Тамара поглянула на чоловіка, потім у дзеркало заднього виду — на сина.

— Дуже. Просто по-своєму. У бабусь так буває.

Вдома Тамара майже не говорила. Вони зняли взуття, розклали пакети. Раптово Міша згадав:

— Мамо, моя червона машинка залишилася у бабусі… Я забув її під ліжком. Поїдемо за нею?

Тамара кивнула:

— Звичайно. Обов’язково заберемо.

Він з полегшенням зітхнув і попрямував до коробок.

Ввечері Тамара зателефонувала мамі і розповіла про сварку.

— Ти вчинила правильно, — сказала мама. — Але й Галину зрозумій — їй зараз нелегко.

Я знаю, як тобі важко, але, Тамаро, будь ласка, не руйнуй сім’ю. Зараз у всіх ніби не вистачає повітря, всі на межі. Просто переживи це, добре?

— Добре, мамо, — тихо відповіла вона і попрощалася.

Наступного дня вони вирушили до нової квартири — перевозили коробки, пакети, мішки з одягом та іграшками.

Все здавалося чужим: запах фарби, порожні стіни, луною віддавалися кроки. Але саме тут Тамара вперше відчула, що починається щось своє.

Розбираючи речі, жінка раптом виявила в пакеті старий чайник — той самий, що колись Галина Іванівна подарувала їм на першу річницю весілля.

Сірий, з трохи облупленою ручкою, але справний. Вона провела по ньому пальцем і мимоволі посміхнулася крізь сльози.

Увечері вони з Ігорем і Мішею вечеряли прямо на коробках — меблі ще не зібрали. Горіла свічка, лічильник ще не підключений.

Міша забруднився кетчупом, Ігор просто витер його рукавом, і всі розсміялися.

— Тепер у нас дійсно все своє, — вимовив він.

Тамара кивнула і вперше за довгий час відчула, як легко стало дихати.

Ранок у новій квартирі зустрів їх холодом.

Тамара піднялася раніше за всіх, присіла на край матраца і озирнулася. Будинок — ще без штор, з голими вікнами, незвичний, але вперше за п’ять років ніхто не заважав їй просто бути.

Ігор перевертався, ховаючи обличчя в подушку.

Тамара вийшла на кухню, налила собі чаю і влаштувалася на порожній табуретці.

Чувся шум на сходовому майданчику — хтось возився з килимком біля дверей. Вона вловила, як Міша босими ногами тупотить, йдучи за водою.

— Мамо, а бабуся сьогодні прийде? — запитав він, дивлячись на тарілку з хлібом.

Тамара похитала головою.

— Не знаю, Міша. Може, не сьогодні. Подзвонимо їй пізніше?

Міша знизав плечима і поліз за іграшками.

Ігор за сніданком виглядав зосередженим. Він перераховував покупки: гардини, лампочки, килим.

Поглядав на телефон, мама не дзвонила. Тиша здавалася новою і незвичною: без оглядки, без чужого порядку.

В обід завітала теща, принесла каструлю з супом і пакет яблук.

— Тобі тут подобається? — запитала вона, коли Тамара, втомлена, присіла на коробку.

Тамара посміхнулася з легкою невпевненістю.

— Я ще не звикла. Все якесь… порожнє.

— Нічого, — сказала мама. — Зате тепер ти господиня. Звикай.

Увечері, коли Міша заснув, Ігор нарешті зателефонував батькові. Микола Вікторович відповів швидко, ніби чекав дзвінка.

— Ну що, обживаєтеся? — запитав він.

— Так, потроху. Звикаємо, — Ігор говорив спокійно, але в голосі чулася важкість. — Мамі передай…, нехай приїжджає. Міша сумує.

— Передам, — тихо відповів батько. — Їй поки що важко, але ти вчинив правильно, сину.

Тамара чула уривки розмови і не втручалася.

За вікном густішали сутінки. Новий будинок наповнювали запахи чужих вечерь, долинали голоси сусідів, грюкали двері.

У якийсь момент Тамара спіймала себе на тому, що слухає: чи не увійде хтось до кімнати без стуку. Але панувала тиша.

Лише цокали чужі годинники — ті самі, що вона забрала з квартири, — знайомий звук у незвичному будинку.

Через кілька днів зателефонувала Галина Іванівна. Запитала про Мішу, фіранки, лічильник.

— Як ви там? — її голос звучав стримано.

— Звикаємо, — обережно відповіла Тамара.

— Бережи ручку чайника, вона давно тріснула, — додала свекруха.

Тамара злегка посміхнулася.

— Добре. Дякую, Галино Іванівно.

— Не називай мене так. Я ж не чужа, — сказала вона майже пошепки і поклала слухавку.

Ігор почув це і посміхнувся.

— Бачиш? Все одно сім’я.

Тамара подивилася у вікно — на сіре небо і на балкон, де сушилася білизна так, як їй хотілося. Вперше за багато років вона не боялася тиші.

Увечері Міша знову запитав про бабусю.

— Вона до нас прийде?

Тамара присіла поруч і подивилася на сина.

— Прийде. Просто іноді дорослим теж потрібно звикати до змін.

Перед сном жінка пройшлася по кімнатах, перевірила вікна, розклала речі по полицях.

У кухні пахло яблуками і ранковим чаєм. Все ще здавалося тимчасовим, але з кожним днем ставало трохи більш рідним.

Коли Ігор вимкнув світло, Тамара лягла поруч, закрила очі і вперше за довгий час відчула: тут ніхто не буде диктувати, як жити.

Можна дихати на повні груди, помилятися, залишатися собою.

Тиша в новому будинку стала її союзником.