– А по цих телефонах можна на міжмісто подзвонити?

– Дзвони, тільки надовго не займай. Оцей зелений – міжмісто.

Олег підміняв друга на комутаторі. Той терміново мусив відлучитися через сімейні справи. На зелений телефон дивився довго – ніяк не наважувався зателефонувати.

Телефони в їхньому робітничому селищі, звісно, були. Будь ласка: телеграф, пошта. Але ось так надовго залишитися наодинці з міжміським телефоном довелося вперше за ці десять років роботи й життя тут.

Олег давно тримав образу на рідних. Поїхав із дому, кинувши в гніві, що вони більше про нього ніколи не почують. Старшого брата Івана, можна сказати, не міг терпіти. Оксана, сестра, була молодшою – що з неї, зі школярки, взяти. А Марія, старша, стала на бік брата.

Матір Олег любив, вона його пестила, рятувала з бід, позичала гроші в Івана та Марії. А Олег усе вважав, що йому просто тимчасово не щастить, але скоро… зовсім скоро він вибереться і всім докаже, що й він чогось вартий.

Докази ці затяглися. Коли йому було тридцять п’ять, вони з Іваном посварилися сильно. Тоді Олег і почав шукати – куди б поїхати. Технікум машинобудування він так і не закінчив, але навіть довідка про два курси допомогла – він поїхав, і ось уже десять років не змінював місця роботи в цих краях.

Спочатку писав матері. А потім і на неї образився. Було йому тут нелегко, він відверто сумував за домом, і від того злився.

А тепер відлягло. Ні, брата він не пробачив. Але з матір’ю та Марією зараз поговорити хотілося. Оксана для нього так і лишилася дівчиськом із кісками. Хвалитися, якщо чесно, було нічим. Жив він із жінкою, цивільним шлюбом, у її квартирі. Точніше – кімнаті.

Гроші в нього були, але для купівлі власного житла навіть тут – замало. Та й не збирався він тут залишатися.

Надія, його цивільна дружина, це відчувала, і стосунки їх останнім часом зіпсувалися. Зараз у квартирі вони жили самі, сусіди з’їхали, продавали другу кімнату. Надія пропонувала йому – купити, взявши позику, але він відмовлявся.

Він ще не вирішив, чи буде з нею до кінця. У Надії син служив. І сюди вона теж приїхала на заробітки.

– Ти інфантильний, Олеже. Важко з тобою.

– Я? З чого ти так вирішила?

– Ти боїшся відповідальності. Тобі сорок п’ять, а відповідати так ні за кого й не навчився.

– А за кого мені відповідати? І навіщо?

– Правильно, ні за кого. Бо ти найбільше на світі тікаєш від цього. Усе боїшся: раптом на тебе впаде така ноша.

Олег сперечався, але розумів, про що говорить Надія. Так, він не хотів шлюбу, боявся заводити дітей – вважав, що не готовий. Та й на роботі ніколи не був надто ініціативним. Плив за течією.

А тепер він дивився на міжміський телефон і ніяк не міг наважитися подзвонити. Номер домашнього телефону він пам’ятав.

Але, розмішуючи цукор у склянці чаю, раптом рішуче повернувся до телефону й набрав номер:

– Алло, – озвався на тому кінці, голос чоловічий, незнайомий.

– Добрий день, – він чомусь прикрив трубку долонею, хоч у будівлі був сам, – А це хто?

– А ви хто? Вибачте…

– Мені б Галину Степанівну…

– А її немає. Вона тут не живе.

– А де?

– Вибачте, а хто її питає?

– Це Олег, я її син…

– Олег? Який… – на тому кінці замовкли, трубка стукнула, і незабаром пролунав жіночий голос.

– Алло.

– Добрий день, мені б Галину Степанівну, – повторив Олег.

– Олеже, це ти?

– Маріє, ти, чи що?

– Ні, це Оксана.

– Оксанко? О, привіт. Ти виросла? Голос зовсім дорослий став. А той чоловік хто?

– Чоловік? А… це Тарас, мій чоловік.

– Ти вже заміжня?

– Так, і вже з дитиною. А ти живий, значить?

– Живий. Що мені станеться.

– А чого не писав? Ми шукали тебе, ну… Іван. Мама дуже хвилювалася.

– Він знайде, аякже. А не писав… Та що писати? Живу та й живу.

– Мама хвилювалася, – повторила вона з якоюсь тугою.

– То я ж і дзвоню, а де вона?

На тому кінці замовкли, і в Олега неприємно стиснуло серце.

– Де вона, Оксано? Вона жива?

– Жива. Тільки живе не тут.

– А де? Де вона? Мені б поговорити з нею.

Заплакала дитина.

– Вибач, я не можу говорити. Зателефонуй пізніше, будь ласка, – і в трубці залунали короткі гудки.

Олег розгублено дивився на телефон. А пізніше – це коли? Уже десята вечора. Але тепер він точно вирішив передзвонити через пів години, а за п’ятнадцять хвилин рука сама почала набирати знайомий номер. Але телефон був зайнятий.

Дзвонить Марії та Іванові, повідомляє новину? Неприємно кольнуло. Вони там усі разом, по-родинному, а він – сам.

Через пів години набрав знову.

– Мама в пансіонаті, Олеже. У нас тут недалеко, – повідомила Оксана.

– Це… Це в будинку для літніх людей, чи що?

– Так. Вона довго нездужала… І тепер нездорова.

– Оце так! Вас же там троє, невже місця для матері не знайшлося?

Оксана мовчала.

– Чого мовчиш? – він стиснув кулаки.

– Просто не хочу говорити в такому тоні.

– У якому тоні? Я просто спитав. Гаразд, ти ще мала зовсім. А Іван що? А Марія?

– Давай я тобі телефон Івана продиктую.

– Давай… Ні… Не хочу з ним. А в Марії є телефон?

– Робочий. У робочий час дзвонити треба.

– Давай…

Злість накочувала. Так уже брат захищав матір, так багато говорив про її проблеми через нього, через Олега, стверджував, що всі проблеми матері тільки через нього, і життя він їй усе зіпсував.

І що в підсумку?

Олег поїхав, а матір віддали. Він згадував материнські слова, її очі, листи й настанови. Він розумів, що минуло десять років, що вона постаріла, але ніяк не міг уявити її, жваву й строгу, у стінах будинку для літніх.

Надія чергувала. Наступного ранку він напросився на комутатор, щоб зателефонувати сестрі. Зараз тут він був не сам, у кабінеті сиділи жінки, говорити було не зовсім зручно.

– Маріє, привіт. Це Олег.

– Та я вже зрозуміла. Слава Богу, знайшовся.

– А ви шукали?

– Шукали. Мама ж дуже хвилювалася. Але хіба тебе знайдеш? Чого не писав?

– Та… так вийшло. Маріє, а чого це ви матір із квартири виселили?

– Та ніхто її не виселяв.

– Як це? Оксана ж так сказала, – говорити тут при всіх про будинок для літніх не хотілося.

– Так, там. Привозимо іноді погостювати. Але зараз в Оксани хлопчик народився…

– Який хлопчик? Ви там зовсім, чи що? Маріє, ти-то як могла? Невже не могла її до себе забрати?

Марія мовчала, а потім заговорила вже іншим, металевим голосом.

– Ааа… То ти нас повчити дзвониш? Он воно що. А ти сам її забрати не хочеш? Не здогадуєшся, з чиєї вини занедужала? Ні? То ти приїжджай і забирай. Чого ж? Га? Братику. Приїдеш?

– Приїду! – вигукнув Олег і кинув трубку.

Серце його калатало, він довго тримав руку на слухавці. Хтось брязнув посудом, він озирнувся, опам’ятався.

Емоції накопичувалися всередині. І протягом робочого дня він твердо вирішив, що матір із будинку для літніх забере. Докаже цим «родичам», хто справжній син. І матері допоможе.

– Надю, дзвони Гриценкам щодо кімнати. Треба брати.

– Ого! Дозрів?

– Дозрів. Я матір забираю з будинку для літніх.

– Що-о?

– Матір, кажу, забираю. Що незрозумілого?

– Аа… Ну-ну…

– Уявляєш, вони її в будинок для літніх віддали. Уявляєш?

– А ти з нею говорив?

– Ні. Як я поговорю?

– А чому віддали?

– Чому, чому. Не потрібна нікому, тому. В квартирі Оксана з новим чоловіком. Інші забирати не захотіли. Іванко, мабуть, діловий, руки бруднити не хоче.

Надія мила посуд, мовчала.

– Чого мовчиш?

– А що казати? Вирішив забирати – бери. Тільки спочатку житло купи. Щодо кімнати подзвоню.

– То ти не проти?

– Я? А я тут до чого? Це твоє рішення.

– Ну… ви ж жінки, щоб ужилися, щоб… Тому й питаю.

– Ні, Олеже, ти не це питаєш. Ти питаєш – чи згодна допомагати? Скажу одразу – ні. І не тому, що я зла, літній людині допомогти не хочу, а тому, що тебе дуже добре знаю. Ти зараз, як дитина, не розумієш відповідальності, нічого про матір не знаєш, навіть не намагався дізнатися. Тож це виключно твоя справа: хочеш – забирай. Тільки в свою окрему кімнату. І всі проблеми вирішуй сам.

– Отак, значить?

– Саме так.

– Гаразд. Хоч щодо кімнати подзвониш?

– Подзвоню…

Три місяці Олег оформлював житло. Він узяв позику, викупив другу кімнату в їхній із Надією квартирі. Вона була задоволена. Про його матір не питала, та й він більше не заводив розмов. Це його справа.

Вперше в нього з’явилося власне житло. Він ходив по кімнаті й не вірив. Треба ж, така відповідальність – його дім. З ентузіазмом узявся за ремонт, який затягнувся ще на три місяці.

Нарешті, до зими він узяв відпустку, купив квитки на поїзд. Дорога була далека. Він хвилювався.

Перед тим, як сісти в поїзд, розхвилювався ще більше. Куди він їде? Може, повернути назад? Як він житиме з матір’ю? Чи впорається?

Мабуть, він скучив за подорожами – дорога була доволі цікава. Він був говіркий, веселий, багато спав.

На вокзал поїзд прибув рано-вранці. До рідні він вирішив не їхати, попрямував одразу в матері. Валізу залишив у камері схову, із собою взяв лише новенький респектабельний портфель. Хотілося постати перед матір’ю таким собі успішним: чоботи чеські, світле пальто, шапка хутряна.

Будинок для літніх виглядав доглянутим, але все одно ніс на собі відбиток якоїсь приреченості. Дивно, але тут йому зраділи. Мабуть, тут раді всім.

І все ж усередині – гнітюча самотність. Поки він чекав вахтерку, до нього підійшов дідусь із ходунками. Він уважно вдивлявся в очі гостя, ставив запитання, йому все було цікаво. Олег почувався ніяково.

Мабуть, про мешканців цього будинку давно всі забули, і вони тягнулися до спілкування. У сучасному світі, світі із закликами до комфортного безтурботного життя, до них нікому немає діла.

Дід казав, що тут усе чудово, хоча Олег про умови не питав. Напевно, так дід намагався заглушити ниюче серце, уникнути зіткнення з реальністю, забути про палату, їжу й ліжко.

Нарешті Олега запросили. Змусили зняти чоботи й надіти тапочки. Тапочки були стоптані, темно-коричневі.

Взагалі-то, він чекав, що мама вийде до нього. Обтер чоботи, обдумував слова, які скаже їй, уявляв, як кинеться вона йому на шию й плакатиме. А він неодмінно заспокоїть її й пообіцяє, що звідси забере.

Якою ж щасливою вона буде після цих слів!

Медсестра завела його в палату.

– Тільки продукти залиште тут. Їй нічого не давайте, ми самі її потім нагодуємо.

Олег уже дивився на спину матері. Медсестра відвела сусідку – жінку на милицях.

На ліжку, спиною до нього, сиділа мама. Вона дивилася в бік вікна.

Він тихенько поставив портфель і пакет із продуктами, обійшов ліжко. Очі мами забігали, вона ніяк не могла впіймати його поглядом, захитала головою.

Олег остовпів. Мама? Так, це була вона, але здавалося, що перед ним – зовсім літня жінка. Волосся її побіліло, обличчя вкрилося глибокими зморшками.

– Мамо, – Олег видихнув, сів поруч, узяв її за руку.

Вона нарешті сфокусувала на ньому погляд.

– Я вже сьогодні їла, – раптом промовила.

– Їла? Ну так. А я ось тобі теж привіз, – він скочив, узяв пакет, сунув їй у руку зефірку. Вона взяла її, але подивилася якось байдуже.

– Мам, ти що? Ти мене не впізнала? Я ж Олег. Олег. Син твій. Ось приїхав.

Вона трохи захвилювалася, знову подивилася на зефір і повторила:

– Я вже сьогодні їла.

– Так, я розумію. Їла. Як ти тут узагалі? Іван хоч приїжджає? – стало тоскно-тоскно, навіть злість на брата минула.

– Іван? Та він сніг розчищає. Он скільки снігу намело.

– Мам, а ти мене зовсім не пам’ятаєш? Я – Олег.

– Пам’ятаю, – кивнула вона, – Я все дуже добре пам’ятаю. Дуже добре.

Олег розумів – не згадала.

Він не знав, про що ще питати, і почав розповідати все, що спадало на думку: про потяг, про життя, про свою роботу. Мама слухала, широко розплющивши очі, кивала.

І Олег говорив і говорив. Він боявся сполохати щось, що настигло його тут, щось набагато значущіше, ніж уся ця його сварка з братом і сестрами, уся його життєва метушня. Йому добре було сидіти, тримати тремтячу руку матері, дивитися в її очі, налиті якимось глибоким великим сяйвом. Ось тут усе було правильно, усе вірно.

А там…

Чи розуміла вона? Чи чула? Але вона м’яко всміхалася йому.

– Мам, а хочеш, я заберу тебе? Вивезу звідси? Хочеш? – Олег розпалився.

– Звісно-звісно. Тут кватирки відчиняють об одинадцятій. Провітрювання. А ми гуляємо в коридорі.

– Які кватирки, мам? Ти зі мною поїдеш?

– Поїду, – кивнула, а поки кивала, поглядом упіймала зефірку, яку так і тримала в руці, – Це що? – підняла її до вікна, роздивляючись на світлі.

– Це зефір, мам. Відкуси, – він підніс її руку до рота, і вона обережно куснула зефір.

– Смачно?

Вона жувала, некрасиво чавкаючи, а потім раптом несподівано й сильно закашляла. Вона нахилилася вперед, кашляла, давилася. Олег злякався, вибіг у коридор, прибігла медсестра.

– Щось дали? – спитала на ходу.

– Зефір.

– Я ж просила…

Медсестра швидко з пляшечки дала матері води, поклала на бік, закинула її ноги.

– Слухайте, ви що, перший раз?

– Так, я давно не бачив маму. Ось приїхав. Забрати б…

Вона глянула на нього сердито.

– Ну, щоб забрати, багато треба. Їй же спеціальний догляд потрібен. Але діти Галини Степанівни все передбачили, усе придбали. У неї хороші персональні ліки й медтехніка, і додатковий догляд оплачений. Вона майже не їсть сама, на ентеральному харчуванні, годуємо дедалі частіше через зонд. Це вам спільно вирішувати треба.

До них зазирнула літня санітарка в халаті, підійшла до лежачої матері, потріпала по голові:

– Ти що це, Галинко? Налякала нас.

Вона почала прибирати на тумбочці. Мати дивилася на неї з вдячністю.

– Я що, не можу її забрати сам, без них? Я ж син, – Олег дивився на матір і вже дуже сумнівався у своєму бажанні – матір забрати.

– Ні, не можете. Ви не є її опікуном. Вона ж хвора людина. Спершу треба поговорити з рідними, а потім уже з нашим лікарем. Точніше, лікарями.

– Я ж не знав, що вона хвора.

– Як не знали? Вона ж уже чотири роки в нас. І привезли її вже хвору. На жаль, час не лікує, – зітхнула медсестра.

– Не знав, – розвів Олег руками.

Медсестра й санітарка пішли, у кімнату привели другу жінку. Вона дивилася на нього з якоюсь жалістю.

– Вона вас пам’ятає, – грудним гучним голосом сказала сусідка.

– Що?

– Пам’ятає. Іноді всіх чотирьох згадує, а вас особливо жаліє. Тож не сумнівайтеся – пам’ятає.

Олег нічого не відповів. Не повірив.

Треба було йти. Олег підійшов до вікна, глибоко зітхнув. І не тому, що забрати матір не можна з юридичних причин, а тому, що зрозумів – йому не впоратися.

– Мам, я піду. Я ще завтра до тебе приїду. Чекай, гаразд.

І тут мати підняла зрозумілі, знайомо-допитливі очі:

– Олеже? Повернувся?

Він упав на коліна біля ліжка.

– Мам, так-так! Це я, Олег. Повернувся, так! Живий! Бачиш? – він узяв її за руку, а вона, як у дитинстві, погладила його іншою рукою по маківці.

І стало так спокійно на душі від цього дотику.

– От і добре, гарно це. Іванко тебе дуже чекав. Дуже.

– Іван? Брат?

Мати кивнула й заплющила очі. Рука її розслабилася – мама спала. Він радісно оголосив медсестрі, що мама все згадала, але вона цю новину зустріла без захоплення. Попросив залишитися, почекати, поки мама прокинеться.

Йому дозволили залишитися на території. Він поблукав алеями. Тут гуляли літні люди. Вони були різні. Похмурі й веселі, які намагалися пристосуватися до місцевих умов життя, та інші – цілком байдужі до всього.

Незабаром усі потягнулися на обід, у коридорах запахло гороховим супом. Мабуть, маму годують. Олег чекав. Поспішити йому було нікуди. Він згадував мамину гостинність, її борщі й млинці. Огортала туга за тим часом.

Ось вони святкують. Вони з Оксаною вдома, чекають Івана й Марію. Ті прилітають, свіжі, гучні, пахнуть весною. А він дивиться захопленими очима на старшого брата. Він мріє бути таким, як Іванко…

І куди це все зникло? Як так сталося, що ця прив’язаність і любов перетворилися на протилежне почуття?

Цього разу мама його не впізнала. Знову поринула у свій крихітний світ.

– Ви не засмучуйтеся. При її проблемах такі проблиски свідомості бувають. Щоправда, з часом їх усе менше, – знизувала плечима медсестра, – Усе одно добре, що навідали. Такий спалах на користь їй. А я завтра все доповім лікарю.

– Скажіть, а як часто її навідує моя рідня? Просто… ми не спілкуємося.

– Діти? О, Галину Степанівну не залишають, ні. Щовихідних тут. Мабуть, якось по черзі. Мало того, вони й іншим нашим стареньким допомагають. Ось сусідка вашої мами, Катерина Петрівна – самотня. Так вони й її взяли під опіку. Вона їх дуже чекає завжди. Вони дуже подружилися з Галиною Степанівною.

Олег вийшов із хвіртки й попрямував на зупинку. Він знову щось робив не так. Звинуватив сестер і брата, вирішив, що він – найкращий. А виявилося – ні. Допомога його тут не потрібна. Може, навіть шкідлива його ініціативність зараз для мами. Їй тут добре. І ніхто її не кинув, мабуть.

Пішов дощ зі снігом. Дерева в місті були дивні – із обкушеними кронами. Бляклі багатоповерхівки, величезні коробкоподібні торгові центри, нав’язливі вивіски. Люди сховалися під парасолі.

Олег промок. На автовокзалі він пересів в автобус до готелю. На душі було важко. Чи то через дощ, чи через думки про матір, чи через втому, рідне місто здавалося сірим, байдужим і холодним. Він намагався роздивитися знайомі місця, двори. Але спогади розмивалися дощем, розхлябаністю вулиць, не приносили радості.

Завтра він ще раз з’їздить до матері, а далі… А далі поїде на вокзал, повернеться додому. Даремно було приїжджати, дарвемно було вдавати з себе такого рятівника.

Наступний день нічого не змінив. Він привіз гостинці – цілу коробку тістечок на всіх. Старенькі раділи, дякували. Мама його цього дня знову не впізнала.

– Їдете? – питала сусідка.

– Так. Треба їхати. Але я взяв телефон у медсестри, дзвонити буду. Зможете підійти поговорити зі мною, якщо підійду.

– Звісно. Якщо не зляжу, то… Тільки й я не вічна. До своїх не поїдете?

– Ні. Не дуже чекають, мабуть. Та й я гарний. Насолив усім, звинуватив, що матір сюди відправили.

– Так адже вони ще не пенсіонери. А наймати доглядальницю – ніяких грошей не вистачить. А вона одна не може залишатися ні вдень, ні вночі. Отож і…

– Та розумію я. Не знав просто.

– Поїхали б… Рідня є рідня.

– Ні, у мене квитки на вечірній. Треба повертатися.

***

Швидкі поїзди проносилися з протяжним гудком, а електрички пропливали повз поважно. Олег стояв на пероні, оглядав вокзал, прощався з рідним містом. Якимось холодом зустріло воно його. Цей дощ зі снігом, цей байдужий погляд рідних материнських очей.

На пероні навпроти – зграйка підлітків щебече про щось своє, юнацьке. Олег згадував свою буйну юність тут. Так, тоді він завдав чимало клопоту матері й усій родині.

Тепер він усе більше думав про Надію. Права вона була, говорячи про його безвідповідальність. Права. Він тільки вдає з себе такого самостійного, успішного, а загалом нічого собою не являє. І про матір була права. Необдуманим було його рішення, побудоване на гордині.

Нікого в нього немає. Ні дружини, ні рідні, а тепер і мати – лише тінь матері. Виправити? Так. Він уже в готелі вирішив, що треба перебудовувати себе. Не тікати від відповідальності, а хапати її.

Він вирішив, що зробить Надії пропозицію. Обов’язково зробить. І на роботі все виправить, пора…

Оголосили прибуття його поїзда, він було попрямував пероном до голови складу, як раптом почув позаду:

– Олеже!

Озирнувся – за ним поспішала Марія. Розповніла, коротко стрижена, без шапки. Він одразу впізнав її.

– Маріє?

Вона задихалася, підійшла ближче.

– Олеже, ти що? Чого не зайшов? Катерина Петрівна дзвонить, каже – їдеш київським. Ми – сюди… Ледве встигли.

Рейки ожили, заспівали – наближався його поїзд.

– Та я… Ми ж… На роботу треба, загалом, – він опустив очі.

Як же радів, як радів він зараз сестрі! Але не на шию ж кидатися – у сварці ж. Та й обіцяв матір забрати, а сам тікає, як заєць – нишком.

Налетів вітер із-під коліс, замело. Марія злегка відвернулася, прикрилася коміром. А Олег дивився на неї в усі очі. Що скаже зараз? Посоромить? Пригадає? Чи…

– Олеже, не їдь. Там Іван у машині чекає. Поїхали до мене, га? Побудь трохи. Скільки ж не бачилися. Поговоримо хоч, посидимо. І Іван дуже засмутиться, і Оксана. Ми ж нічого про тебе не знаємо. А на вихідних усі разом до матері з’їздимо. Олеже…

– Та ж… поїзд.

Уже почалася посадка, його вагон проскочив далі. Марія взяла його за руку, подивилася очима матері.

– Байдуже. Пізніше поїдеш. Залишайся, Олеже.

Він подивився на найближчий вагон і кивнув, у горлі став клубок, говорити він не міг.

Із машини назустріч їм вийшов Іван. Теж змінився: солідний животик, під шапкою – лисина. Він простягнув руку.

– Ну, здоров, брате.

Олег вдячно руку затрусив.

Він ще ніяковів, боявся сказати зайве, але зрозумів – його пробачили за все. Увечері, сидячи на просторій Маріїній кухні, розповів про себе. І не так, як уявляв, із хвальбою, а відверто, щиро. І про труднощі, і про Надію, і про матір. Не говорив тільки про те, як розсердився за матір, як їхав із думками її забрати. Усі й так це розуміли.

У Івана й Марії – уже внуки. У їхніх дітей – свої сім’ї. Він спав у домі сестри, наче в материнському. Тут навіть білизна пахла так само. Коли засинав, навернулися сльози, але він швидко їх прогнав – вважав слабкістю.

Кілька днів допомагав сестрі по господарству, поштукатурив разом із її чоловіком обвалений фундамент будинку.

А в суботу всі разом поїхали до матері.

– Ось, мам, і Іван, і Олег, і ми з Оксаною – усі тут. Усі до тебе приїхали. Чуєш?

Мама всміхалася, сидячи на візку, закутана в теплу ковдру, переводила очі з одного на іншого.

– Оксаночко, ти в який клас цього року підеш? – плутала Оксану з онукою.

Вони засмучувалися, переглядалися й котили по алеї маму далі.

А коли відвезли назад у кімнату, коли йшли, Оксана показала на вікно.

У вікні стояла мама. Вона знову всміхалася, але зовсім не так наївно, як щойно на прогулянці. Між бровами складка, погляд осмислений. Вона підняла руку й помахала їм.

– Упізнала, чи що? – спитала Оксана.

– Звісно, впізнала, – упевнено відповів Іван, – Вона ж мати. А матері не тільки розумом, вони й душею бачать.

І Олег розумів: Іванко правий. Мати лише зовнішнім зором їх не впізнавала, але тримала всіх чотирьох десь у пам’яті сердечній, у полі свого материнського внутрішнього зору.

Поїзд стукав колесами, везучи його з рідного міста, яке тепер здавалося таким теплим. Тут його мама, його брат і сестри. І як добре, що приїхав він сюди.

За матір’ю…