– Ви точно не могли помилитися?

– Оксана міцно стиснула телефон, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.

– Оксано Миколаївно, результати позитивні. Вітаю, ви вагітні, приблизно шість тижнів.

Вона подякувала лікарю й завершила дзвінок. Світ навколо завмер. Шість тижнів. Рівно стільки часу минуло з того вечора, коли вона повернулася додому раніше й побачила в передпокої чужу сумочку. Сумочку, яку сама подарувала Кірі на день народження.

Оксана повільно опустилася на стілець біля вікна. За склом падав сніг, укриваючи місто білим покривалом, стираючи всі сліди. Як би їй хотілося, щоб так само легко можна було стерти з пам’яті той вечір.

Телефон знову задзвонив. Юрій. Втретє за останню годину.

– Оксано, ти де? Ми ж домовлялися зустрітися після роботи.

– Вибач, затрималась, – вона намагалася, щоб голос звучав звичайно.

– Не чекай мене, в мене ще багато справ.

– Все гаразд? Ти якась дивна.

– Все нормально, просто втомилась.

Поклавши слухавку, Оксана подивилася на валізу, яку зібрала ще зранку. П’ять років шлюбу. П’ять років, які закінчувались прямо зараз. І нове життя, що починалося під серцем.

П’ять років потому

– Мамо, дивись, яка гарна! – чотирирічна Софія притиснулась носиком до вітрини магазину іграшок, розглядаючи ляльку в пишній сукні.

– Дуже гарна, – усміхнулась Оксана, поправляючи доньці шапочку. – Але нам пора, ми запізнюємось.

– Куди ми йдемо? – дівчинка неохоче відірвалася від вітрини та вклала долоньку в мамину руку.

– До маминої тітки Галини. Вона нас чекає.

Львів зустрів їх морозним січневим ранком. П’ять років Оксана не була у рідному місті, п’ять років будувала нове життя далеко від минулого. І от тепер довелось повернутися — тітка, єдина рідна людина, яка тоді підтримала її, потрапила до лікарні.

– Соня, будь обережна, не біжи, – Оксана міцніше взяла доньку за руку, заходячи у просторий вестибюль щойно відкритого бізнес-центру. Їм треба було пройти крізь будівлю, щоб вийти на зупинку з іншого боку.

Мармурова підлога виблискувала, відбиваючи світло люстр. Лунала урочиста музика, зібралося багато людей – мабуть, церемонія відкриття.

– Оксано?

Вона завмерла, почувши знайомий голос за спиною. Голос, якого не чула п’ять років, але впізнала б серед тисячі. Повільно повернулась.

– Юрію.

Він майже не змінився. Ті самі уважні сірі очі, та сама легка сивина на скронях. Тільки зморшки біля очей стали глибшими.

– Не очікував тебе тут побачити, – він дивився на неї так, ніби перед ним примара.

– Ти… повернулась?

– Проїздом, – Оксана відчула, як Софія притискається до її ноги.

– Ненадовго.

Юрій перевів погляд на дівчинку, і Оксана побачила, як змінилося його обличчя. Як розширилися зіниці. Софія була його точною копією — ті самі сірі очі, той самий розріз губ, навіть ямочка на щоці при усмішці — точнісінько як у нього.

– А це…

– Моя донька, – швидко відповіла Оксана.

– Софія.

Між ними повисла важка, дзвінка тиша.

– Ось ти де! – до них підійшла висока струнка жінка з каштановим волоссям.

– Всі тебе шукають. Ой, добрий день, – вона з цікавістю подивилася на Оксану.

– Віро, це Оксана… стара знайома, – Юрій говорив повільно, не відводячи погляду від Софії.

– Оксано, це Віра, моя дружина.

– Дуже приємно, – Оксана змусила себе усміхнутись.

– Нам пора, вибачте.

– Почекай, – Юрій зробив крок уперед.

– Як із тобою зв’язатися?

– Ніяк, – вона розвернулась і швидко пішла до виходу, ведучи Софію за руку.

У таксі дівчинка притулилася до неї:

– Мамо, хто це був?

– Просто знайомий, малеча. Давно не бачились.

Квартира тітки Галини залишалась такою ж затишною, як і п’ять років тому, коли Оксана приїхала сюди з Києва з маленькою валізою та розбитим серцем.

– Ти зовсім не змінилась, – усміхнулась тітка, погладжуючи Софію по голівці. – А ось ця маленька леді виросла в мене на очах лише через фотографії. Як ти, Оксаночко?

– Все добре, – вона допомогла тітці сісти в крісло. – Не хвилюйся, лікар сказав, що нічого серйозного, просто треба дотримуватись режиму й приймати ліки.

– Я не про це, – тітка уважно подивилася на неї. – Як ти насправді? У тебе все добре з серцем?

Оксана відвела погляд.

– Тітко Галю, це все в минулому.

– Ти його бачила?

– Уже встигла. У новому бізнес-центрі. Уявляєш, яка ймовірність зустріти когось у місті майже на пів мільйона, і треба ж було натрапити на нього в перший же день.

– Доля, – тітка похитала головою. – Він тебе шукав, знаєш.

– Що? – Оксана різко повернулась.

– Приходив через місяць після твого від’їзду. Потім ще кілька разів. Я сказала, що не знаю, де ти.

– Дякую, – Оксана стиснула руку тітки. – Це було правильно.

– А його мама дзвонила навіть торік. Ірина Сергіївна завжди ставилася до тебе як до доньки.

Оксана зітхнула. Свекруха справді була до неї теплою. Цікаво, чи знала вона, що сталося між Юрієм та Кірою?

– Соня дуже на нього схожа, – продовжила тітка, дивлячись на дівчинку, яка гралася в кутку. – Він здогадався?

– Думаю, так. Але це нічого не змінює.

Ранок зустрів Оксану телефонним дзвінком. Номер був незнайомий.

– Оксана? Це Ірина Сергіївна.

Голос колишньої свекрухи змусив її серце стиснутися.

– Добрий день, – вона вийшла на балкон, щоб не розбудити Софію.

– Юра сказав, що бачив тебе вчора. Я… можна я приїду? Мені треба з тобою поговорити.

За годину вони сиділи на кухні. Софія ще спала.

– Вона справді від Юри? – одразу спитала Ірина Сергіївна.

Оксана кивнула.

– Чому ти нічого не сказала? – у голосі свекрухи не було докору, лише біль. – Ти позбавила його доньки, а нас — онуки.

– Він сам себе позбавив, – тихо відповіла Оксана. – Коли привів у наш дім мою подругу.

Ірина Сергіївна опустила очі.

– Я знаю. Він мені все розповів, коли ти зникла. Був сам не свій. Але, Оксано… це була всього одна помилка.

– Яка змінила все.

– Він одружився лише два роки тому. Усе шукав тебе, сподівався, що повернешся. Потім зустрів Віру. Вона хороша жінка, але… у них не може бути дітей.

Оксана відчула, як до горла підкочується клубок.

– Мені шкода, але це не мої проблеми.

– А як же Софія? Їй не потрібен батько?

У цей момент у дверях кухні з’явилася сонна дівчинка.

– Мамо, я прокинулась.

Ірина Сергіївна завмерла, дивлячись на онуку широко розплющеними очима.

– Скільки ти плануєш бути в місті? – спитав Павло, допомагаючи Оксані з роздруківками каталогу.

Вона познайомилась із ним у видавництві, де працювала у Львові. Коли з’ясувалося, що йому теж треба до її рідного міста у справах, вони домовились летіти одним рейсом.

– Тиждень, максимум два, – відповіла вона, перебираючи папери. – Щойно тітці стане краще — одразу повернемось.

– Шкода, – усміхнувся він. – Мені здалося, тобі тут добре.

– Було добре. Але це в минулому.

Телефон задзвонив. Знову незнайомий номер.

– Оксано, це Юрій. Не клади слухавку, будь ласка.

Вона завмерла, прикривши очі.

– Звідки в тебе мій номер?

– Твоя тітка дала. Пробач, що турбую, але нам потрібно поговорити. Це важливо.

– Нам нема про що розмовляти.

– Софія — моя донька?

Оксана стиснула телефон так, що пальці побіліли.

– Мені потрібно знати правду, – продовжив він, не дочекавшись відповіді. – Я маю право знати.

– А я мала право на вірність. На довіру. На повагу, – її голос тремтів. – Але це нікого не цікавило, правда?

На іншому кінці лінії запанувала тиша.

– Я був неправий, – нарешті вимовив він. – І віддав би все, щоб змінити минуле. Але не можу. Зате можу спробувати змінити майбутнє. Нашій доньці потрібен батько.

– Нам було добре без тебе п’ять років.

– Прошу тебе. Одна зустріч. Лише ти і я. Поговоримо як дорослі люди.

Кафе було тихим і майже порожнім. Оксана обрала столик у далекому кутку і нервово крутила в руках чашку з холодним чаєм.

– Дякую, що прийшла, – Юрій сів навпроти.

– У мене мало часу, – вона поглянула на годинник. – Софія з тіткою, але мені скоро треба повертатися.

– Не буду ходити навколо. – Він поклав руки на стіл. – Я хочу, щоб ти дозволила мені бачитися з донькою.

– Навіщо? У тебе є дружина, своє життя.

– Віра не може мати дітей, – він подивився їй просто в очі. – Але справа не в цьому. Софія — моя донька. Я маю право бути частиною її життя.

– А я мала право знати, що відбувається в моєму домі, коли мене немає, – Оксана глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтись. – Як давно ти бачив Кіру?

– П’ять років. Відтоді.

– Справді? А мені здавалося, що у вас все було серйозно.

Юрій похитав головою.

– Це була помилка. Єдина і найбільша в моєму житті. Корпоратив, занадто багато шампанського… Я не шукаю виправдань, але не було жодних почуттів, жодного продовження. Кіра сама зателефонувала наступного дня, сказала, що ти все бачила і зникла.

– І ти кинувся її втішати?

– Ні. Я сказав, що ніколи не пробачу їй того, що вона зруйнувала мою родину, і ми більше не спілкувалися.

Оксана недовірливо усміхнулася.

– Дивно, як усе змінилося. Тепер ти говориш про відповідальність і родину.

– Я ніколи не переставав тебе любити, – тихо сказав він. – І шукав усі ці роки.

– Але врешті-решт одружився з іншою.

– Після трьох років пошуків я вирішив, що ти не хочеш, щоб тебе знайшли. Що ти почала нове життя… з кимось іншим.

У його словах була гірка правда. Вона справді не хотіла, щоб її знайшли.

– Я не розумію, чому ти просто не скажеш йому «ні», – Павло нервово ходив по кімнаті.

– Все не так просто, – зітхнула Оксана. – Він має рацію: Софія має право знати свого батька.

– Він зрадив тебе! З твоєю найкращою подругою!

– Я знаю. Але це не скасовує того, що він батько моєї дитини.

Павло зупинився перед нею:

– Ти досі його любиш?

– Ні, – вона похитала головою. – Але я не можу приймати рішення, керуючись лише своєю образою. Софія починає ставити запитання про батька. Що я скажу їй через п’ять років? Через десять?

Телефон перервав їхню розмову. Дзвонила Віра, дружина Юрія. Оксана в замішанні відповіла.

– Добрий день, Оксано. Вибачте за турботу. Нам треба зустрітись, це важливо.

– Дякую, що погодились, – Віра виглядала схвильованою, але рішучою. – Я розумію, наскільки дивна ця ситуація.

Вони зустрілись у невеликому парку, сіли на лавку подалі від людей, що прогулювались.

– Що ви хотіли обговорити? – Оксана трималась насторожено.

– Юрій усе мені розповів, – почала Віра. – Про ваше минуле, про те, що сталося, про Софію. Я… я не можу мати дітей. Вроджена патологія.

Оксана невпевнено кивнула, не знаючи, що сказати.

– Коли ми почали зустрічатись, Юрій був чесним зі мною. Розповів, як втратив тебе, як шукав, як не міг пробачити собі свою помилку. Я знала, на що йду, виходячи за нього. Знала, що частину його серця я ніколи не отримаю.

– До чого ви ведете? – напружено запитала Оксана.

– Я люблю Юрія, – просто відповіла Віра. – І бачу, як він мучиться. Він хороша людина, яка зробила жахливу помилку. Але він заслуговує на шанс бути батьком для своєї доньки.

– Я повинна ухвалювати рішення, виходячи з інтересів своєї дитини, а не з бажань Юрія чи ваших.

– Звісно, – кивнула Віра. – Я лише хотіла, щоб ви знали: якщо ви дозволите Юрію бачитися з Софією, я підтримаю це рішення всім серцем. У дівчинки буде не лише батько, а й… ну, хтось на зразок другої мами. Якщо ви дозволите, звісно.

Оксана з подивом дивилась на цю жінку. Вона очікувала докорів, ревнощів, але точно не такої щирості.

– Чому ви це робите?

– Тому що родина — це не лише кровні зв’язки. Це вибір, який ми робимо щодня. Я обрала Юрія з усім його минулим. А тепер просто хочу, щоб у нашому житті було більше любові, а не менше.

Наступні дні стали для Оксани справжнім виром подій. Юрій офіційно ініціював тест на батьківство — не тому, що сумнівався, а щоб юридично закріпити свої права. Павло наполягав на якнайшвидшому поверненні до Львова й натякав на серйозні стосунки. Тітка Галина одужувала і переконувала племінницю, що Софії потрібен батько, а їй — пробачення в серці.

А потім з’явилася Кіра.

Оксана зіткнулася з нею в супермаркеті — колишня подруга майже не змінилася, лише стала більш різкою, нервовою.

– Значить, правда, що ти повернулась, – Кіра дивилася на неї з викликом.

– І дитину Юрчику привезла. Влаштувалася вдало.

– Мені нема чого тобі сказати, – Оксана спробувала обійти її.

– А я скажу, – Кіра схопила її за руку.

– Він завжди був закоханий у мене, ще з інституту. А потім з’явилася ти — така правильна, зручна. Він одружився з тобою, бо так було треба, але любив завжди мене.

– Відпусти.

– Ти знаєш, чому він не залишився зі мною після твого від’їзду? Бо я сама його кинула! Він був такий жалюгідний, весь час нив про тебе. Мені це набридло.

Оксана звільнила руку:

– І тому ти прийшла розказати мені це зараз? Минуло п’ять років, Кіро. П’ять років! Він одружений з іншою жінкою. У тебе своє життя. В мене — своє. Чого ти хочеш?

– Хочу, щоб ти знала: він не любить тебе. Ніколи не любив. Йому потрібна тільки дитина.

Того вечора Оксана довго сиділа біля ліжка сплячої Софії, дивлячись на її безтурботне обличчя, таке схоже на батькове. Все заплуталося. Вона думала, що зможе приїхати, допомогти тітці й поїхати назад, зберігши свій маленький світ недоторканим. Але минуле увірвалося в теперішнє, вимагаючи рішень.

Телефон тихо завібрував. Павло. «Я хочу, щоб ти знала: що б ти не вирішила, я буду поруч. Я люблю тебе і Софію. Ми впораємося разом.»

Ці прості слова раптово прояснили все в її голові. Правильне рішення — завжди те, що йде від серця, а не від образи.

– Я зібрала вас тут, тому що нас усіх поєднує одна історія, – Оксана обвела поглядом вітальню тітки Галини, де зібралися Юрій, Віра, Павло, Ірина Сергіївна та, на подив усіх, Кіра, яку Оксана сама запросила.

– І від наших рішень залежить майбутнє маленької дівчинки, яка ні в чому не винна.

– Де Софія? – запитав Юрій.

– У сусідки, – відповіла Оксана. – Я вирішила, що спочатку нам треба все обговорити по-дорослому.

Вона повернулась до Кіри:

– Почнемо з того, що я знаю правду. Юрій не був закоханий у тебе роками. Це ти сама намагалась зруйнувати наш шлюб, бо заздрила. І вчора збрехала мені, сподіваючись знову все зіпсувати.

Кіра зблідла:

– Ти не можеш цього знати.

– Можу, – Оксана дістала телефон і ввімкнула запис розмови з колишньою колегою Кіри, яка розповіла, як та роками заздрила щастю подруги й планувала розбити її сім’ю.

– Думаю, тобі краще піти, – спокійно сказала Оксана.

– Нам більше немає про що говорити.

Коли за Кірою зачинились двері, Оксана продовжила:

– Я довго думала про те, що буде правильним для Софії. І дійшла висновку, що вона має право знати свого батька. Юрію, – вона звернулась до колишнього чоловіка, – я погоджуюсь на спільну опіку. Але за однієї умови: я не повернуся до цього міста назавжди.

– Але як тоді…

– Ми зможемо знайти компроміс. Літні канікули, свята — Софія буде проводити з тобою. Ти можеш приїжджати до нас у Львів, коли захочеш. Ми укладемо детальну угоду.

Юрій повільно кивнув:

– Дякую. Це набагато більше, ніж я сподівався.

– Тепер про нас, – вона подивилася на Павла.

– Я приймаю твою пропозицію. Але давай не поспішати. У Софії й так буде багато змін у житті.

Павло стиснув її руку:

– Я нікуди не поспішаю. У нас попереду все життя.

Ірина Сергіївна витирала сльози:

– Я така щаслива, що в моєї онуки тепер буде повна родина. Хай і незвичайна.

Віра, що сиділа поруч із Юрієм, тихо запитала:

– Коли ми зможемо познайомитись із Софією? Офіційно, я маю на увазі.

– Завтра, – усміхнулася Оксана.

– Я скажу їй, що її тато дуже хоче з нею познайомитись. І що тепер у неї буде велика й любляча родина.

За тиждень Оксана і Софія повертались до Львова. На пероні їх проводжали Юрій, Віра, Ірина Сергіївна та Павло, який затримався в місті, щоб побути з ними довше.

– Па-па, тату!

– Софія махала рукою з вікна потяга.

– Скоро побачимось!

Юрій усміхався, не приховуючи сліз. За чотири дні знайомства з донькою він по-справжньому закохався в неї, а вона з дивовижною легкістю прийняла його у своє життя.

– Оксано, – він підійшов до відкритого вікна, – дякую тобі.

– Нема за що дякувати. Я зробила те, що мала зробити ще п’ять років тому.

– Ти вчинила так, як вважала за правильне. І я це розумію.

Потяг рушив. Софія продовжувала махати рукою, притискаючи до себе нову ляльку — подарунок від батька.

Оксана відкинулась на сидіння й заплющила очі. Вона не знала, що чекає їх попереду, але вперше за довгий час відчувала, що все йде так, як треба. Іноді потрібно повернутися назад, щоб іти вперед. Іноді прощення — це подарунок не тому, кого прощаєш, а самому собі.

Іноді правда, якою б гіркою вона не була, — єдиний шлях до справжнього щастя.