Собака Аська завивала всю ніч, не даючи господині відіспатися. Глянувши зранку в її будку, жінка застигла з переляку.

Ніч була бурхливою, наче сама природа вилила на землю всю свою гнівну енергію. З неба хлистав дощ, наче намагаючись змити з землі всю нечисть, несправедливість і забуття.

Блискавки розривали темряву, засліплюючи яскравими спалахами, а грім гуркотів так, що здавалося – земля тремтить під кожним ударом.

Дерева гнулися, як живі, гілки пхльостали по парканах, а вода розтікалася дворами, перетворюючи їх на  озера. Здавалося, що світ поринув у хаос, і ніхто не знав, що буде вранці.

Але коли перші промені сонця проникли крізь фіранку, все було позаду. Ні сліду бурі, ні натяку на вчорашній буревій.

Небо сяяло блакитною чистотою, наче його щойно вимили, а повітря стало прозорим і свіжим, напоєним ароматом мокрої землі і зелені, що розпустилася.

Олександра, потягнувшись після тривожного сну, вийшла на ґанок і вдихнула цю ранкову свіжість на повні груди. Здавалося, ніби природа переродилася, і довкола ожило з новою силою.

Однак у пам’яті сплив дивний момент: вночі, у розпал грози, її вірна подруга – собака Ася – раптом почала жалібно завивати. Не гавкала, не гарчала, а саме завивала, ніби відчувала біду.

Саша тоді не надала цьому значення – може, грім налякав, може щось почула. Але тепер, оглянувши двір, вона раптом відчула тривогу.

Ася завжди зустрічала її біля ґанку, виляючи хвостом, стрибала та пестилася. Сьогодні ж було все інакше. вона лежала в середині будки, й не поспішала вийти.

Серце Саші стислося. «А раптом від негоди постраждала? – подумала вона. – Блискавка була такою сильною, що могла й ушкодити». Вона підійшла ближче, тихо гукнула:

– Ася, дитинко, все гаразд?

З темного прорізу будки повільно з’явилася морда з сумними, настороженими очима. Ася не вибігла, не стрибнула, як завжди.

Вона лежала, притиснувши вуха, і дивилася на господиню з якимось дивним сумом, наче охороняла щось дуже важливе.

– Що з тобою, моя хороша?

– Прошепотіла Саша, відчуваючи, як по спині пробігає легкий холодок.

Вона повернулася в будинок, взяла ніж і відрізала кілька соковитих шматочків ковбаси – улюблені ласощі Асі. «Може, зголодніла?» – подумала вона. Але навіть запах м’яса не спокусив її. Ася не рушила з місця.

Вона просто лежала, ніби в неї більше не було сил, чи, можливо, в ній прокинувся якийсь давній, материнський інстинкт, який не дозволяв їй залишити те, що було приховано в глибині будки.

Саша насупилась. Щось було негаразд. Ася ніколи не поводилася подібним чином. Навіть під час найсильнішої грози вона завжди бігла до господині, шукаючи захисту.

А тепер навпаки, відсторонювалася, захищала простір навколо себе. У голові закружляли тривожні думки: «Чи не захворіла вона?

Чи не вкусила її змія? Чи, може, в неї почалася якась хвороба?

Без зайвих вагань вона взяла телефон, і набрала номер ветеринара  Леоніда Івановича, з яким була знайома вже багато років. Той обіцяв приїхати якнайшвидше.

За двадцять хвилин на двір в’їхала старенька, але доглянута машина. З неї вийшов високий, сивий чоловік у окулярах і з чорним дипломатом у руці.

Леонід Іванович був не просто ветеринаром – він був цілителем, людиною, яка відчувала тварин, ніби чула їхній німий крик.

– Ну, що тут у нас? – спитав він, озираючись.

Саша коротко розповіла про дивну поведінку Асі. Лікар підійшов до будки, сів навпочіпки і м’яко, по-доброму, покликав:

– Ася, дівчинко, виходь. Здайся дядькові Леоніду.

Але вона лише глухо загарчала, притулившись до стіни. Ніколи раніше вона не гарчала на тих, кого вона знала. Це було не просто дивно – це було страшно.

– Щось не так, – промимрив лікар. – Раніше вона бігла до мене, як до рідного. Що з нею сталося?

– Я боюся, що вона хвора, – сказала Саша, тремтячим голосом.

– Може, кліщ? Або вкусило щось?

– Задумався Леонід Іванович.

– Треба спробувати витягнути її, оглянути.

Саша підійшла до будки, обережно потягла Асю за нашийник. Та не чинила опір, але й не поспішала вилазити.

Тільки, коли стало ясно, що піти не вийде, собака повільно, з явним невдоволенням, виповзла назовні, все ще озираючись назад.

– Там щось ворушиться! – раптом вигукнув лікар, дивлячись усередину.

Саша підбігла і завмерла.

У глибині будки, згорнувшись калачиком, на старій ковдрі лежав маленький хлопчик. Він спав, притиснувши до грудей брудну ляльку.

Його обличчя було блідим, очі заплаканими, а одяг – рваним і мокрим. На ногах не було взуття. Він виглядав так, ніби його забули, покинули, загубивши між реальністю та кошмаром.

– Що це? – прошепотів лікар, не вірячи своїм очам.

– Це не що, а хто! – Видихнула Саша. – Це ж дитина! Я не можу сама його витягнути… допоможіть!

– Зараз, зараз, – відповів Леонід Іванович, натягуючи окуляри, та акуратно заглядаючи всередину. Ася знову загарчала, але Саша заспокоїла її:

– Все гаразд, Асю. Ми нікому не зробимо погано. Ти молодець, ти його врятувала.

Вона відвела собаку на веранду, а лікар тим часом обережно підійняв хлопчика на руки. Той прокинувся, потер очі, озирнувся з переляком і тихо заплакав.

Саша взяла його на руки. Він був легкий, як пір’їнка, ніби за довгий час його ніхто не годував по-справжньому. На ньому була брудна футболка з пошарпаними краями, штани в плямах, а ноги – вкриті подряпинами.

– Хто ти, малюк? – тихо спитала вона.

Хлопчик не відповів. Тільки дивився на неї великими, зляканими очима, ніби чекав на ляпас.

– Я викличу поліцію, – сказала Саша, прямуючи до будинку.

– Дитину так просто не залишають. Його, напевно, шукають.

Але лікар зупинив її:

– Стривай. Я знаю цього хлопчика. Це Ромка. Син Оксани… Оксани-злодійки.

Саша здригнулася. Оксана. Та сама дівчина з їхньої школи, яка колись була гарною, веселою, але потім ніби провалилася в прірву.

Вона зв’язалася з кримінальним світом, почала вживати міцні напої, брати чуже, втрачати себе. Перший раз її засудили умовно – дали шанс.

Але вона його не використала. Вдруге вона пограбувала листоношу, поцупила гроші пенсіонерів. Її засудили. А за ґратами у неї з’явився син – Ромка. Дитину одразу передали до дитячого будинку.

– Але ж її випустили? – Запитала Саша.

– Так. Нещодавно. Забрала його із інтернату. Але, мабуть, не для того, щоб любити. Скоріше, щоб показати світові, що «я теж мати».

– А насправді, завжди не твереза, спить, кидає його одного. Таких, як вона, потрібно позбавляти батьківських прав. Ромці майже п’ять, а він ледве розмовляє, не знає, що таке «дім», «родина», «ласка».

Саша відчула, як усередині розливається гіркота та гнів. Вона згадала, як сама мріяла про дітей. Двічі була при надії. Двічі втрачала малюка.

Лікарі не могли пояснити причину. Щоразу це було, як стусан під дих. І ось тепер перед нею – жива, тремтяча дитина, яку кинули, як непотрібну річ.

– Нехай поки що залишиться у мене, – сказала вона твердо. – Я його нагодую, зігрію, викупаю. А потім… потім сама відвезу до Оксани. Нехай подивиться, що вона робить із власним сином.

Вона принесла теплу воду, м’який рушник, дитяче мило. Мила Ромку з такою турботою, ніби то була її власна дитина.

Потім одягла в свою футболку, загорнула в плед і посадила за стіл. Хлопчик їв мовчки, швидко, наче боявся, що їжу заберуть.

У цей момент у будинок увійшов Андрій – її чоловік. Високий, сильний, із добрими очима.

– Люба, ти щось хотіла? Я привіз хліб… – Він завмер. – А це хто?

– Це Ромка. Син Оксани. Я знайшла його в будці у Асі.

Андрій мовчки глянув на хлопчика, потім на дружину. Він знав, як вона страждає через неможливість мати дітей. Знав, що щоразу, коли вона бачить чужого малюка, у неї всередині щось надламується.

– Зрозуміло, – сказав він тихо.

– Що треба?

– Купи йому взуття і одяг. Все – нове.

Андрій більше не став нічого питати. Він просто розвернувся та пішов. За годину повернувся з пакетами. Купив не лише одяг, а й іграшкову машинку – червону, з блискучими колесами. Ромка вперше за довгий час засміявся.

Пізніше, коли хлопчик заснув, він прошепотів:

– Мені не хочеться до мами…

– Спи, маленький, – прошепотіла Саша.

– Ніхто тебе нікуди не веде.

Андрій обійняв дружину.

– Він не хоче до неї. І я його розумію.

– Я схожу до Оксани. Дізнаюсь, що відбувається.

Будинок Оксани виявився напівзруйнованим, з вибитими вікнами та запахом хмелю, тютюну та розпачу. Усередині було темно, брудно, пусто. Коли Саша увійшла,  у горлі зашкребло від диму.

– Хто там? – пролунав хрипкий голос. – Біленька є?

– Оксано, це я – Олександра. Ми вчилися разом.

– А… не впізнала. Чого прийшла?

– Твій син у мене. Я знайшла його в будці. Він був без взуття, голодний, наляканий.

– Ну то й що? Нехай гуляє. Чи мало де спав?

– Ти ж мати! Як ти можеш так казати?

– А ти хто така, щоб мене вчити? – Закричала Оксана. – Поверни мого сина! А якщо не повернеться – отримає ременя!

– Він не повернеться до тебе, – сказала Саша, дивлячись їй просто у вічі. – Я викличу поліцію. Дитина не повинна рости в такому пеклі.

Оксана раптом знітилася.

– Почекай… не треба поліції… В мене ж тільки він і є… моя кровиночка…

– Тоді проспись, приведи дім у порядок, почни жити по-людськи. Тоді поговоримо.

Але тиждень минув. Ніхто не прийшов. Саша повернулася і застала плачевну картину: Оксана лежала в ліжку без ознак життя. Похмільний синдром. Серце не витримало.

Ховали її Олександра та Андрій. Після цієї сумної події вони ухвалили рішення взяти Ромку за сина.

За місяці, після всіх перевірок, допитів, аналізів, органи опіки дали добро. Ромка став їхнім сином.

Минуло два роки. Весна знову розцвіла. У дворі бігав Ромка, який помітно подорослішав. Він сміявся і грав з цуценятами Асі – тієї самої собаки, що врятував його тієї бурхливої ночі.

– Синку, обережніше! – Кричала Саша.

– Нічого, синці прикрашають чоловіка! – сміявся Андрій, поправляючи шапочку на голові їхньої дочки  Дарини,  яка з’явилася на світ рік тому.

Дівчинка задоволено посміхалася, та белькотіла на своїй дитячий мові, спостерігаючи за братиком. І на цей момент щастя стало повним. Вони були сім’єю. Справжньою. Тією, що не тільки по крові, а й по велінню серця…

Ось така неймовірна історія людяності, милосердя, та любові…

Пишіть в коментарях. що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.