— Ви знову не той хліб купили, — голос невістки Каті різав вуха, поки я розбирала пакети на кухні.

— Я ж просила бездріжджовий. Вп’яте прошу.

Вона демонстративно взяла батон, який я принесла, і покрутила його в руках, ніби це була якась дивна і отруйна гусінь.

— Катю, я забула, вибач. Замоталася.

— Ви вічно мотаєтеся, Ганно Петрівно. А нам потім це їсти. У Артемка може бути алергія.

Вона кинула батон на стільницю з таким виглядом, ніби зробила мені велику послугу, не викинувши його в сміттєве відро.

Я проковтнула клубок, що підкотився до горла. Моєму онукові Артему шість років, і у нього ніколи в житті не було алергії на звичайний хліб.

До кімнати заглянув син.

— Мамо, ти мій синій джемпер не бачила?

— Бачила, Олежек. Він у пранні, я вчора…

— Навіщо? — він навіть не дослухав.

— Я ж збирався його сьогодні одягнути! Ну мамо!

Син зник, залишивши мене з цим його роздратованим «ну мамо», яке останнім часом стало для мене гірше за ляпас.

Я випрала його річ. Я подбала. І я знову виявилася винною.

Я повільно пішла до своєї кімнати, повз вітальню, де Катя вже голосно розповідала по телефону подрузі, що «свекруха знову чудить».

Сміх у слухавці був таким же колючим, як і її слова.

Моя кімната здавалася єдиним безпечним місцем у цьому великому, колись затишному будинку. Тепер він гудів, як вулик.

Постійні розмови, дитячий вереск, телевізор, що працює, грюкання дверей. Шумно. Людно. І до нестями самотньо…

Я сіла на край ліжка.

Все життя я боялася залишитися одна. Боялася, що діти виростуть і розлетяться, і я буду сидіти в порожніх кімнатах.

Якою ж я була дурепою.

Тільки до 55 років я зрозуміла, що найстрашніше — це не порожня квартира, а повний будинок людей, яким ти не потрібен.

Ти для них — безкоштовний додаток. Ходяча функція, яка постійно дає збій.

Подай, принеси, випери, але тільки так, як ми сказали. Крок ліворуч, крок праворуч — і ти вже заважаєш, дратуєш, плутаєшся під ногами.

Увечері я спробувала ще раз. Син сидів за ноутбуком, хмурився.

— Олег, може, поговоримо?

— Мамо, я працюю, не бачиш? — він не відривав погляду від екрану.

— Я просто хотіла…

— Давай потім, га?

«Потім» ніколи не наставало. У них з Катею було своє життя, свої плани, свої розмови.

А я була… фоном. Як старий диван або набридлий торшер. Ніби і тут, а ніби і ні.

У двері постукали. Це був Артемка.

— Ба, почитай, — він простягнув мені книжку.

Серце на мить забилося радісно. Ось він, мій промінчик. Єдиний, кому я…

— Артем! — одразу ж з’явилася на порозі Катя.

— Я кому сказала, не чіпати бабусю? Іди, у тебе за розкладом планшет з розвивалками.

Вона забрала у нього книгу і повела за руку.

А я залишилася сидіти, дивлячись на зачинені двері. І в цей момент я зрозуміла, що більше не можу бути просто фоном.

Щось мало змінитися. Або я просто зникну в стінах цього будинку, як привид.

Рішення прийшло не відразу. Воно зріло в мені кілька днів, поки я механічно мила посуд, ходила в магазин і мовчки виносила дрібні уколи.

Воно зміцніло, коли я знайшла в смітнику майже цілу каструлю мого плову — «занадто жирно, у нас дієта».

Я вирішила почати з малого. Зі свого простору.

У суботу вранці, коли всі ще спали, я дістала з антресолей коробки з речами покійного чоловіка.

Його книги, інструменти, старі фотографії. Я почала розбирати їх прямо у вітальні, на великому столі.

Хотіла зробити куточок пам’яті, повісити його портрет.

Першою спустилася Катя. Замерла на порозі, немов побачила тарганів.

— Що це ще таке?

— Доброго ранку, Катя. Я речі розбираю.

— Я бачу. А не можна це робити у своїй кімнаті? Ви всю вітальню захарастили. У нас сьогодні гості прийдуть, між іншим.

— Це і моя вітальня теж, — сказала я тихо, але твердо, сама дивуючись своєму тону. — І це речі твого свекра. Батька Олега.

Катя пирхнула і демонстративно пішла на кухню, голосно гримотячи чайником.

Через десять хвилин з’явився Олег, приваблений запахом кави і маминого бунту.

— Мамо, що ти влаштувала? Катя каже, ти тут все змінила.

— Я просто хотіла повісити портрет батька. Ось сюди, — я показала на стіну.

— Сюди? — він подивився на стіну, потім на мене. — Ти з глузду з’їхала?

У нас тут сучасний дизайн, який ще портрет? Катя сюди модне дзеркало підібрала.

Ось як. Дзеркало. Модне. Важливіше за пам’ять про його батька.

— Олег, це мій дім.

— Ну починається, — він закотив очі. — Вічно ти з цим «моїм домом». Ми тут живемо, взагалі-то! Ми ремонт робили!

Ремонт — це пофарбована ними в отруйно-салатовий колір стіна на кухні. Все.

— Тому я і хочу, щоб будинок залишався будинком, а не прохідним двором з модними дзеркалами.

Увечері відбулася головна розмова. Вони підійшли до мене разом, з відрепетируваними серйозними обличчями. Сіли навпроти.

— Мамо, ми тут подумали, — почав Олег вкрадливо. — Цей будинок для нас усіх занадто великий. Комуналка дорога, прибирати важко.

Катя підхопила, дивлячись на мене чесними очима:

— Так, Анна Петрівна. Ми ж про вас дбаємо. Вам одній буде важко, коли ми вирішимо жити окремо.

Холодок пробіг по моїй спині.

— Це куди ж ви зібралися?

— Ми хочемо продати будинок, — випалив Олег. — Купимо собі гарну квартиру в новобудові. І тобі. Однокімнатну. Маленьку, затишну. Зате тільки твою.

Я дивилася то на сина, то на невістку. Вони не жартували. Вони все вирішили.

Вони вже подумки поділили гроші від продажу мого будинку. Моєї фортеці. Мого життя.

— Продати… мій будинок?

— Ну чому відразу ваш? — нахабно посміхнулася Катя. — Ми тут теж живемо, вкладаємося. Або ви хочете, щоб ми все життя на вас горбатилися і цей особняк обслуговували?

Я встала. Ноги раптом стали ватяними, але я випрямилася.

— Ні.

— Що «ні»? — не зрозумів Олег. — Мамо, це ж вигідно для всіх.

— Я сказала — ні. Цей будинок не продасться. Ніколи.

Я подивилася синові прямо в очі. У них не було нічого, крім досади і холодного розрахунку. Маска люблячої сім’ї злетіла остаточно.

Я була для них не просто перешкодою. Я була перешкодою на шляху до їхнього «світлого майбутнього».

І вони були готові цю перешкоду знести. За будь-яку ціну.

Моє «ні» зависло в повітрі. Олег почервонів. Катя, навпаки, зблідла, її тонкі губи стиснулися в нитку.

— Ти не зрозуміла, — прошипів син.

— Це не прохання. Ми вже й ріелтора знайшли.

— Скасуй ріелтора, — спокійно відповіла я.

Спокій дався мені нелегко, всередині все тремтіло, але я знала — варто зараз дати слабину, і вони мене зжеруть.

— Ви будете жити у своїй однокімнатці і радіти! — верескнула Катя.

— Досить нам псувати життя своїм маразмом!

— Катя, — зупинив її Олег, але тут же повернувся до мене.

— Мамо, як ти можеш так з нами? З рідним сином? Я ж для всіх стараюся! Для твого онука!

Це був заборонений прийом. Але він більше не працював.

— Мій онук буде приходити в гості в цей будинок. У будинок своєї бабусі. А не в безлику новобудову, куплену на кістках пам’яті його діда.

— То он як!

— Катя підхопилася.

— Значить, ми для вас ніхто? Пожили, допомогли, а тепер пішли геть?

Я подивилася на неї. І вперше за довгий час я відчула себе не переляканою тінню, а господинею свого будинку.

— Ти сама це сказала, Катя. Не я.

Наступні кілька днів перетворилися на пекло. Вони перестали зі мною розмовляти.

Не просто ігнорували — вони створювали навколо мене вакуум. Гробове мовчання за столом.

Грюкання дверима перед моїм носом. Їжа, яку готували тільки на двох. Вони намагалися мене вижити.

Але вони прорахувалися. Я більше не боялася порожнечі. Я її прагнула.

У п’ятницю я зробила свій хід.

Увечері, коли вони сиділи у вітальні і дивилися якийсь серіал, я увійшла і поклала на стіл три квитки на потяг.

Олег здивовано підвів на мене очі.

— Що це?

— Це квитки. Вам. У ваше омріяне місто. На наступну суботу.

Катя вихопила квитки. Її очі округлилися.

— Ви… ви нас виганяєте?

— Я даю вам можливість почати своє, окреме життя. Те, про яке ви так мріяли.

Без мене, без цього старого будинку. Я навіть допоможу вам з грошима на перших порах, на оренду квартири.

— Ти… ти не маєш права! — закричав Олег, підхоплюючись. — Це і мій будинок! Я тут прописаний!

— Прописаний, — кивнула я. — Але власник — я. І я втомилася. Я хочу пожити для себе. У тиші.

Він дивився на мене, і я бачила, як у його голові руйнується звичний світ.

Світ, де мама завжди була під рукою, завжди зручна, завжди винна.

— Ти пошкодуєш, — вичавив він. — Ти залишишся зовсім одна.

— Я вже була одна у повному будинку людей. Більше не хочу.

Вони виїжджали через тиждень. Збирали речі мовчки, злобно поглядаючи в мій бік.

Артемка плакав, він не розумів, чому вони їдуть від бабусі.

Я обійняла його, поцілувала і пообіцяла, що скоро приїду в гості. І він до мене приїде. Можливо…

Коли за останньою сумкою зачинилися двері, я повільно пройшла по будинку.

Він здавався величезним, гучним.

Я підійшла до стіни, на яку Катя хотіла повісити дзеркало. Взяла молоток, цвях і портрет чоловіка у важкій дерев’яній рамі.

Кілька точних ударів. Портрет висів на місці. Чоловік дивився на мене з фотографії — молодий, усміхнений.

Я провела рукою по рамі. Будинок завмер, звуки вулиці стали далекими і неважливими.

Не було ні тріумфу, ні всепоглинаючої радості. Було інше почуття. Почуття правильності.

Ніби я нарешті навела порядок не тільки в будинку, але і в своїй душі.

Так, тепер будинок був порожній. Але він більше не буа чужим. Він знову став моїм.

Перший місяць був схожий на медовий. Я прокидалася, коли хотіла, а не від гуркоту на кухні.

Я пила каву на веранді, закутавшись у плед, і читала книги, які роками припадали пилом на полицях.

Я переставила меблі у вітальні так, як завжди мріяла. Будинок дихав разом зі мною.

Я зрозуміла, що самотність і усамітнення — це зовсім різні речі. Я не була самотня, а була наодинці із собою. І мені це подобалося.

Дзвінок пролунав наприкінці другого місяця. Номер був Олега. Серце сильно забилося, але я спокійно взяла трубку.

— Мамо? — голос сина був стиснутим, сповненим відчаю. — Мамо, у нас біда.

Я присіла на стілець.

— Що сталося, Олег?

— Катя… вона в лікарні. Це дуже серйозно. Потрібні гроші на операцію. Величезні гроші. У мене таких немає.

Він схлипнув. Я ніколи не чула, щоб мій син плакав. Навіть у дитинстві.

— Скільки потрібно? — запитала я, і мій голос був чужим, дерев’яним.

Він назвав суму. Сума була астрономічною. Вона була майже рівною вартості тієї самої однокімнатної квартири, яку вони мені обіцяли.

— Мамо, я тебе благаю. Продай будинок. Це єдиний вихід.

Ми потім все повернемо, чесне слово. Врятуй Катю, врятуй нашу родину.

Я мовчала. У голові було порожньо. З одного боку — хвора невістка, мати мого онука. З іншого — брехня, яку я відчувала кожною клітинкою.

— Я подумаю, — сказала я і повісила трубку.

Весь день я ходила по дому, як у тумані. Я дивилася на портрет чоловіка, на свої квіти, на крісло, в якому любила читати. І я розуміла, що це перевірка. Остання.

Увечері я зателефонувала своїй старій подрузі, яка жила в їхньому місті. Просто поговорити.

Про погоду, про здоров’я. А потім ніби ненароком запитала, чи не чула вона щось про Катю.

— Про Катьку? — весело відгукнулася подруга. — Та що їй станеться. Бачила її вчора в торговому центрі. Шубу собі вибирала.

Сказала, що скоро переїжджають у нову квартиру, ось і оновлює гардероб.

Світ не перевернувся. Він просто став на своє місце. Всі до єдиного шматочка пазла зійшлися в потворну, але до болю ясну картину.

Я налила собі келих улюбленого напою чоловіка. Сіла в своє улюблене крісло. І коли телефон знову задзвонив, я відповіла відразу.

— Ну що, мамо? Ти подумала? — голос Олега тремтів від нетерпіння.

— Подумала, синку.

— І що, продаєш?

— Ні.

На тому кінці дроту зависла здивована тиша.

— Як… ні? Ти що, хочеш, щоб Катя страждала?

— Передай Каті, що норкова шуба їй дуже личить. Особливо до лікарняного ліжка, — сказала я і посміхнулася.— І ще передай, що грошей не буде.

Ніколи. І дзвонити сюди більше не потрібно. Цей номер скоро перестане існувати.

Я натиснула «відбій» до того, як він встиг щось відповісти.

Я допила напій, дивлячись у вікно на сад, що темнів. Та не відчувала себе переможницею.

Я відчувала себе хірургом, який щойно ампутував безнадійно хвору частину свого життя. Було боляче. Але це був біль, який веде до зцілення.

Тепер я точно знала: найстрашніше — це не порожня квартира. Найстрашніше — це коли ти готовий віддати все заради тих, хто готовий забрати у тебе останнє.

І я дуже рада, що вчасно це зрозуміла.