Одного літа мій чоловік виграв якийсь обласний проєкт – виділили йому 80 тисяч гривень на сонячні панелі. У селі це як виграти квартиру в Києві. Люди з району приїздили подивитись. Сусідка Леся спочатку раділа щиро: – Молодці! Такий розумний твій, хай би й мого навчив. Я, звісно, одразу сказала Володьці: “Іди, допоможи Василеві, розкажи, що й як”. А він і пішов. Але Василь тоді лише пробурчав: – Мені те не треба. То все дурня, от у нас як вітер буде, ті панелі по селу розлетяться… Ну, то й добре. Я не нав’язувалась. Та з того дня Леся вже не кликала на каву. На лавку не виходила. Почала паркан латати з їхнього боку, а дірку, де діти грались і бігали туди-сюди, чомусь закрила дошками

Жити в селі – це означає змиритися з тим, що тут всі все про всіх знають. Ти не встиг ще сам собі зізнатись, що щось у тебе не так, а баба Марія вже на городі обговорює це з Люською з сусідньої хати. А ще в нас є неписане правило – сусід має бути як рідний: і квашеною капустою поділитись, і цвях позичити, і якщо що – посваритись із тобою, як з братом, а потім через тиждень миритись під пляцки.
Ото ми з нашими сусідами, Лесею і Василем, так і жили. Багато років, через паркан. У них троє дітей, у нас двоє. Їхній Олежик мого Славка з першого класу водив до школи. А як весна – то Леська вже з кавою на лавці, махає мені: “Галя, йди, побалакаєм!” А я, не встигши фартух зняти, вже з пиріжками біля неї.
– Твій Володька – золото, – казала вона. – Дивись, сам хату підштукатурив, а мій Василь руки з того місця має, але лиш борщ хвалить, бо іншого не вміє…
Я, звісно, червоніла, бо мій чоловік справді рукатий. Але ж не хвалилась. Просто ділилась.
Так ми й жили: сусідка-сестра, діти разом, чоловіки на городі змагаються, хто кращі помідори виростить. А потім…
Потім усе змінилось. І, що найгірше, ми навіть не помітили, як між нами виріс не паркан, а ціла стіна.
Почалося з малого.
Одного літа мій Володька виграв якийсь обласний проєкт – виділили йому 80 тисяч гривень на сонячні панелі. У селі це як виграти квартиру в Києві. З того дня наша хата світилась ночами, як новорічна ялинка. Люди з району приїздили подивитись, а дід з пошти питав: “А воно точно не гріє хату зсередини?”
Леська спочатку раділа щиро:
– Молодці! Такий розумний твій, хай би й мого навчив.
Я, звісно, одразу сказала Володьці: “Іди, допоможи Василеві, розкажи, що й як”. А він і пішов. Але Василь тоді лише пробурчав:
– Мені те не треба. То все дурня, от у нас як вітер буде, ті панелі по селу розлетяться…
Ну, то й добре. Я не нав’язувалась.
Та з того дня Леся вже не кликала на каву. На лавку не виходила. Почала паркан латати з їхнього боку, а дірку, де діти грались і бігали туди-сюди, чомусь закрила дошками. Мовчки. Без пояснень.
Я думала, пройде. Може, образилась, що не запросили на ту “урочисту” подію з підключенням сонячної системи. Ми ж скромно, без гулянки.
А потім почалось… Заздрість – то така штука, що тихо сидить, а потім вистрибує в самий незручний момент.
Ото сію я петрушку біля хати, а Леся мимо проходить:
– У вас, певно, вже автоматично росте, від електрики…
Або ще:
– Чула, що ви в райцентр їздили – певно, гроші гребете лопатою з тих панелей…
Було боляче. Ми ж подруги були. Сусідки, які і сіль разом сипали, і секретами ділились.
Але найгірше – її діти перестали гратись з моїми. Олег раз сказав Славкові:
– Ваші думають, що кращі. Мама сказала, що ви вже зірки.
Я намагалася говорити з Лесею. Прийшла якось, принесла варення, як колись:
– Та на, скуштуй. З цьогорічного порічника. Пам’ятаєш, ти мені його садила…
Вона взяла. Але навіть не запросила до хати. Лише сказала:
– Дякую. Нам не треба. У нас свого досить. Але я візьму шматочок, щоб ти не ображалась.
І я пішла. Стояла потім біля паркану, як дурна, і дивилась, як вона зачиняє хвіртку з того боку. Повільно, але рішуче.
З чоловіком порадилась. А він і каже:
– Не лізь. Заздрість – то така річ, що її не переконаєш. Люди думають, що ти їм щось винна, бо тобі пощастило. А те, що ти роками до того йшов – то ніхто не рахує…
І він мав рацію. Ми не були багаті. Просто трохи більше старалися. Володька вночі проєкти писав, вдень – у полі, потім – по селах, по курсах. Але ж то не з неба впало!
Та Лесю то не цікавило.
Настала осінь. Прийшла електрика з району перевіряти систему. Ага, знову приїхали до нас. Знову “зірки”.
Леся того вечора жбурнула мої горщики з петуніями під хвіртку.
Я не витримала. Пішла.
– Чому ти так зі мною? – питаю.
– Ми ж не винні, що нам вдалося. Хіба ми вам заважали?
– Ви не розумієте! – закричала вона.
– Вас усі тепер ставлять за приклад! Мовляв, чого ви не як Галя з Володькою? А що я маю відповісти?! Що мій чоловік не такий? Що я не маю сил тягнутись за вами? Ти не бачиш, що вас усі тепер поважають, а на нас дивляться, як на тінь?..
Я мовчала.
Бо в тій злості було стільки болю, що я зрозуміла: це вже не просто заздрість. Це – втома. Від постійного порівняння. Від життя “через паркан”.
Минув рік.
Ми досі не дружимо. Просто вітаємось.
Наші діти вже ходять різними доріжками до школи. Петрушка росте, але вже без жартів. Кава на лавці застигла в спогадах.
Але я навчилась одному.
Добрі стосунки – то не назавжди. Іноді вони ламаються не через зраду чи сварку, а просто через… тінь. Яка падає не від зла, а від того, що світло було тільки з одного боку.
І якщо вже між нами виріс паркан – то, може, краще не ламати його силоміць. А дочекатись, поки він сам потемніє від дощу й часу. І, можливо, колись із того боку знову хтось крикне:
– Галь, ти там? Іди, каву пити будемо…
А як би ви вчинили, якби найкраща подруга-сусідка раптом почала вас уникати через заздрість? Чи можна таке відновити?