Галя поїхала в Італію, коли доньці Іринці виповнилося п’ять. Чоловік, Василь, тоді лишився з дитиною вдома. Обіцяв:

– Я все витримаю. Головне – щоб ти не плакала там.

– Та я ж на рік, Васю. Зароблю трохи, повернуся. Ми хату підлатаємо, Іринку в садок гарний, на море поїдемо.

Минуло не рік – сім. Якось непомітно. Перші два роки – листи, дзвінки, сльози в подушку. Потім – побут, зміни, документи. Потім приїзди на тиждень раз на рік. Вона – із сумками гостинців, він – з черговими планами.

– Я тут, а душа – там, – писала вона в щоденнику, який нікому не показувала.

Бо не було з ким говорити по-справжньому. Друзі забулися. Василь уже не питав, як їй, а більше про гроші:

– Галю, нам би машину міняти. Галю, Іринка на курси пішла. Галю, батькові зуби треба вставити.

Вона не жалілася. Висилала. Витирала сльози – і йшла на прибирання. Щодня – чужі підлоги, чужі сім’ї, чужі діти.

На шостий рік роботи в Італії Галя зібралася купити квартиру в райцентрі. Іринці вже було дванадцять, вона збиралася в гімназію. Галя мріяла:

– Куплю квартиру. Повернуся. Буду з донькою.

Вона подзвонила Василеві:

– Я хочу переоформити частину землі і хату, щоб на нас із Іринкою було. Купівлю житла теж планую офіційно.

– Та нащо ті формальності? – відмахнувся він. – Все ж спільне. Ти ж мені довіряєш?

Вона довіряла. Але внутрішній голос щось підказував.

На восьмий рік Галя повернулася. Остаточно. Купила квартиру. Запросила Василя й доньку пожити з нею в місті.

– Нам треба знову з’єднатися. Я більше не поїду.

І тут уперше за ці роки Василь сказав те, чого вона ніколи не чекала:

– Галь, я подаю на розлучення.

– Що? – упала вона на стілець. – Це як?

– У нас нічого не лишилось. Ти давно чужа. І… я з іншою.

– З іншою? – стиха повторила. – А я?

– А ти – молодець. Гроші заробила. Дочку підняла. Але я вже не хочу жити з тобою.

Він подав на розлучення. Адвокат Василя вимагав поділити все майно – і хату, і машину, і навіть нову квартиру в місті.

– Все куплено під час шлюбу – значить, спільне, – спокійно пояснювала юристка.

Галя не вірила, що це відбувається з нею. Їй здавалося, що вона спить.

– Як так? Я ж усе це сама! Я по чужих домах! У мене руки болять, спина не розгинається!

– Але ж у шлюбі, – відповіли їй сухо.

Вона плакала ночами. Їй було не шкода грошей – їй було боляче, що весь цей час вона була лише банкоматом. Що він не бачив у ній жінки. Мами. Людини. Лише гаманця з кодом.

– Мамо, я не піду з татом, – тихо сказала Іринка. – Я з тобою.

Суд тривав кілька місяців. Василь вимагав половину квартири. Казав, що за ті роки він доглядав за дочкою, за хатою. Що теж «працював». І суд, за законом, віддав йому частину.

Але Галя не зламалась.

– Я йому нічого не дам з того, що було куплено моєю працею, – сказала вона. – Якщо треба, доведу кожен чек, кожен переказ.

Їй допомогла адвокатка – молода жінка, яка колись теж була в Італії.

– Пані Галино, ви не перша. Але ви маєте сили бути тією, хто не мовчить. Боріться.

Вона боролась.

У суді показали, що більшість переказів ішли напряму Галею з її особистого рахунку. Що квартиру вона купувала вже після повернення, окремо від родинного бюджету. Що Василь узяв позику на машину, а Галя її сплатила повністю сама.

Суд залишив квартиру їй. Василь, озлоблений, навіть не попрощався з донькою.

Минув час. Галя з Іринкою живуть у своїй світлій двокімнатній квартирі.

Вона працює медсестрою в приватній клініці. Не мріє про багато – тільки про спокій в душі.

Іноді на зупинці бачить Василя. Він постарів, втомлений. А та нова пасія – вже не з ним, бо очевидно теж грошей хотіла.

Одного разу він підійшов.

– Галю, я… не знаю, як сталося. Все, що ти робила, – тепер розумію.

– Тепер? – усміхнулася вона. – А тоді що було?

– Тоді я був дурний.

Вона мовчала. Їй не треба було вибачення. Вона вже пробачила. Бо пробачати – це звільняти себе.

– Іринка як? – спитав він.

– Добре. Розумниця. На психолога вчиться. Каже: «Треба людям допомагати».

Він кивнув:

– Скажи їй, що тато передає привіт.

– Скажу. Вона не тримає зла. Але знає правду.

Цією правдою було не те, що Галя віддала роки заради сім’ї, а те, що любов – це не тільки жити під одним дахом. Це підтримка.

Вдячність. Присутність, навіть якщо ти за тисячі кілометрів.

І вона, Галя, нарешті навчилась бути вдома. Бо дім – це не будинок. Це – місце, де тебе люблять, навіть без валіз і переказів.

Джерело