У невеличкому селі на Поліссі, де кожен знав, що в кого на обід, жили дві свахи — Ганна та Марія. Обидві були вдовицями, славилися вмінням зводити пари й гострими язиками, а ще — неймовірною скупістю.

Одного дня вони вирішили зекономити й купити одну корову на двох, міркуючи, що так і дешевше, і молока вистачить обом. Але чи могло це закінчитися добре?

Було тепле літнє надвечір’я, коли Ганна запропонувала: «Слухай, Маріє, корови нині дорогі, а без молока в господарстві — як без рук. Давай скинемося та купимо одну на двох? Будемо ділити молоко порівну, а клопоту — удвічі менше!»

Марія, примруживши очі, відповіла: «Ідея непогана, але ти ж, Ганно, хитра, як лисиця. Не надуриш мене з молоком? Я хочу свою половину, і щоб усе по-чесному!»

Ганна засміялася: «Та де ж я тебе надурю, свахо? Ми ж із тобою, як сестри! Домовились: купуємо корову, годуємо по черзі, доїмо по черзі, молоко ділимо навпіл.»

Марія уточнила: «А де корова житиме? У тебе чи в мене?»

На що Ганна відповіла: «У мене сарай більший, нехай у мене стоїть. Але ти свою половину сіна приноси, не думай, що я за тебе платитиму!»

Так вони й домовились. На ярмарку в сусідньому селі обрали гарну руду корову з лагідними очима, назвавши її Зорькою. Кожна дала по половині грошей, і Зорька зайняла місце в Ганниному сараї.

Минуло кілька тижнів, і Зорька справно давала молоко. Та мир між свахами тривав недовго.

Одного вечора Марія прийшла з відром і обурено заявила:

«Ганно, я сьогодні доїла, а молока щось мало. Ти вчора своє забрала, а мені що — порожнє відро нести?»

Ганна розвела руками: «Та ти що, Маріє, я взяла рівно половину! Може, Зорька просто втомилася? Ти ж її вчора не дуже добре годувала, я бачила — саме сіно кинула, а буряка ні крихти!»

Марія спалахнула: «А ти, Ганно, сама що їй давала? Воду з калюжі? Я вчора цілий день картоплю копала, а ти мені про буряк розказуєш! Завтра я дою перша, а ти бери, що залишиться.»

Ганна фиркнула: «Ой, яка хитра! Перша доїти — значить, жирне молоко собі забрати, а мені водичку залишити? Ні, свахо, будемо доїти разом, щоб усе по-чесному.»

Відтоді вони доїли Зорьку вдвох, пильно стежачи одна за одною. Ганна скаржилася, що Марія занадто сильно тягне, а Марія бурчала, що Ганна підливає собі молока потайки. Сусіди лише головами хитали, слухаючи їхні суперечки.

Через кілька місяців Зорька отелилася, і маленьке теля, назване Бубликом, стало новою причиною для сварок.

Марія сказала: «Ганно, теля — це ж наше спільне! Його треба годувати, але молоко Зорьки тепер для нього. Як ділити будемо?»

Ганна відповіла: «А що тут ділити? Теля наше, значить, і молоко наше. Половину забираємо, половину лишаємо Бублику. І не треба мені тут очі закочувати, Маріє, я знаю, що ти вже прикидаєш, як телятко собі забрати!»

Марія обурилася: «Я? Забрати? Та це ти, Ганно, вже, мабуть, на базарі розпитувала, за скільки телят продають! Пропоную так: теля ростимо разом, а коли виросте — продаємо і ділимо гроші.»

Ганна заперечила: «Ага, а доки воно росте, ти мені сіна не приносиш, а я за твою половину плати? Ні, свахо, або ти годуєш, або забирай своє теля і до побачення!»

Суперечка ледь не дійшла до бійки, але сусідка Параска притягла їх до сільської ради.

Голова ради, дід Василь, зітхнув: «Жінки, ви що, через корову посварилися? Діліть усе порівну, і край! А теля годуйте, бо воно невинне у ваших сварках.»

Свахи неохоче погодилися, але напруга тільки зростала. Вони сперечалися, хто більше сіна приніс, хто краще Бублика вичесав і чия черга мити сарай.

Одного дня Марія прийшла доїти Зорьку і побачила, що молока майже немає.

Вона кинулася до Ганни, тримаючи порожнє відро:

«Ганно, це вже занадто! Ти що, вночі молоко крадеш? Зорька вчора ще повне відро давала, а сьогодні — три краплі!»

Ганна здивувалася: «Та ти що, Маріє, я до Зорьки вночі не ходжу! Може, це ти її погано доїш, а на мене грішиш?»

Марія гнівно вигукнула: «Ага, а хто вчора ввечері біля сараю крутився? Я бачила твою хустку через паркан!»

Ганна відрізала: «То я сіно носила! А ти, мабуть, сама молоко забираєш, а мені казки розповідаєш!»

Свахи вирішили стежити одна за одною. Марія ховалася в кущах біля Ганниного сараю, а Ганна чатувала біля Маріїного городу.

Але правди не знайшли. Натомість виявили, що молоко пропадає через сусідського хлопця Петька, який потайки доїв Зорьку вночі, щоб налити молока своїй кішці.

Марія, хапаючись за серце, вигукнула: «Петьку ах ти ж! А ми з Ганною через тебе ледь не побилися!»

Ганна додала: «А я кажу, свахо, що це знак. Треба цю корову продати, бо ми з тобою тільки сваритимемося.»

Марія зітхнула: «Може, ти й права. Але теля залишаємо. Воно молоде, виросте — буде нам користь.»

Так вони й зробили. Зорьку продали на ярмарку, поділили гроші порівну, а Бублика залишили рости.

Але навіть після цього свахи ще довго сперечалися, хто з них більше вклав у ту корову.

Сусіди ж казали, що якби не Петько, свахи б досі ділили молоко й сварилися до хрипоти.

А Бублик виріс у гарного бичка, і коли його продали, Ганна з Марією нарешті помирилися — але лише до наступної спільної справи.

Коли продали Бублика, свахи на диво легко поділили виручені гроші. Ганна вклала свою частку в ремонт старої криниці, а Марія — купила нову сковорідку, бо стара вже прогоріла.

Здавалось би, що з того всього вийшло? Лише сварки, образи та продана худоба. Але з того моменту щось у стосунках двох свах змінилося.

Одного ранку Ганна, стоячи з відром біля криниці, обережно мовила:

— Маріє, а пам’ятаєш, як ми з тобою ту корову вибирали?

Марія, пригладжуючи хустку, усміхнулася:

— Та пам’ятаю, свахо… А як ми через ту кішку Петькову ледь не побилися? Ой, сміх і гріх!

І вони обидві розсміялися. Не з гіркотою, а з теплом. Сміялися довго, до сліз, тримаючись за животи. Бо раптом зрозуміли: усе те — не лише сварки. Це було життя. Веселе, клопітне, по-своєму добре.

З того дня свахи змінилися. Вони не стали ідеальними — Ганна, як і раніше, любила рахувати кожну копійку, а Марія бурчала на дрібниці.

Але щось у їхній дружбі стало міцнішим. Вони більше не ділили все навпіл до грама, а допомагали одна одній просто так — без зиску.

Одного вечора Марія принесла Ганні кошик яблук:

— Оце з мого саду. Солодкі цього року вдалися, спробуй.

— Ой, дякую, свахо, — усміхнулася Ганна. — А я от варення варю, занесу тобі банку.

Так і почалося: не сварки, а обміни добром. То Ганна допоможе Марії буряки викопати, то Марія поливатиме Ганнин город, коли та в місто поїде.

І хоча іноді ще сперечалися — ну бо яка ж дружба без того? — уже не ображалися. Сварка стала просто елементом щоденного спілкування, як спека влітку чи мороз узимку.

Сусіди дивувались:

— Наші свахи ніби підмінили! Не кричать, не сваряться, не бігають одна за одною з граблями. Чи, може, то вони знову щось задумали?

Але ні. Свахи просто вирішили більше не ділити корів — зате поділилися досвідом.

Після історії з Зорькою до них почали звертатися молоді сільські пари:

— Свахо Ганно, свахо Маріє, порадьте, як краще худобу тримати?

І свахи, кожна зі своєю думкою, та все ж у згоді, давали мудрі поради. Виявилося, що обидві знаються на тваринництві краще, ніж будь-хто в селі.

А коли восени на фермі зламався доїльний апарат, свахи разом поїхали в райцентр, домовились про ремонт і навіть вмовили голову ОТГ купити новий насос.

Слава про їхню підприємливість пішла далеко за межі села. Їх почали запрошувати до школи на зустрічі з дітьми — розповісти, як уміло господарювати. А діти слухали і сміялися з історії про Петька і кішку.

На старість свахи вирішили більше не купувати спільну худобу — але завели спільний квітник між двома хатами. Посадили там півонії, мальви, чорнобривці. Щоранку виходили поливати, перемовляючись через паркан:

— Маріє, ти підлила он той кущ?

— Ага! А ти — свої троянди підстрижи, бо вже в очі лізуть!

І квітник у них вдався, як колись корова. Бо з любов’ю. І без сварок — ну, майже без.

А якось навесні до них під’їхав молодий журналіст із обласної газети. Почув історію про «двох свах і одну корову» й вирішив написати статтю. Сфотографував їх біля квітника, дав заголовок: «Як одна корова навчила двох жінок бути подругами».

Стаття вийшла зворушливою. Її читали в автобусах, цитували на базарах. А свахи сміялися:

— Усе село знає, як ми Зорьку продавали!

Але в глибині душі кожна з них знала: та корова, сварки, теля і навіть Петько з кішкою — усе це зробило їх ближчими. Бо справжня дружба — не там, де ніколи не сваряться.

А там, де після сварки ще хочеться зайти на чай. І взяти з собою трохи варення — на двох.

Джерело