– Я хочу повернутися до питання про розподіл майна після розлучення! – Зажадав колишній через три роки

Відчиняючи двері, Рита не подивилася у вічко, бо була впевнена, що це Лєра – її старша дочка – прийшла з англійської.

Але за дверима, посміхаючись на всі тридцять два зуби, з коробкою тістечок у руках, стояв Влад – її колишній чоловік.

– Привіт, Ритуль! Не чекала? – Запитав він.

– Не чекала, – відповіла вона.

– А я ось прийшов.

– Навіщо? – поцікавилася Рита.

– Поговорити треба, – зітхнув Влад.

– Виникла гостра потреба.

– І яка ж?

– Запитала Рита.

– Не на порозі ж розмовляти, дозволь пройти. Я ось дівчаткам тістечка приніс.

– Проходь. Тільки врахуй – у мене часу мало, тож давай одразу до суті, – попередила Рита.

Вони прожили разом одинадцять років і розлучилися три роки тому. Двоє дітей – Лєра, якій зараз було тринадцять, та дев’ятирічна Ліка – залишилися з матір’ю.

Владислав пройшов до кімнати.

– Нове купила? – Запитав він, сідаючи в крісло. – Те, старе, було зручніше.

– Ти хотів поговорити. Слухаю, – нагадала йому Рита.

– Я хочу повернутися до питання про розподіл майна після розлучення, – сказав він.

– І що ж тебе не влаштовує? Ми ж, здається, все вирішили в суді, і ти погодився, – здивувалася Маргарита.

– Я погодився, бо був у засмучених почуттях. Все-таки розлучення – це не пересічна подія. А от коли трохи прийшов до тями, та порахував, та з розумними людьми порадився, то зрозумів, що, по суті, розділ був не чесний.

– І в чому ж ти побачив нечесність?

– А ти сама хіба не розумієш? Ти живеш у двокімнатній квартирі, за яку ми удвох платили іпотеку, а я отримав лише машину та триста тисяч. Мені навіть квартиру винаймати доводиться. Де тут справедливість? – Запитав Влад.

– А ти не забув, що разом зі мною живуть дві наші дочки? – нагадала Рита.

– Так, і я плачу на них аліменти. До речі, – непогані.

– Добре. І що ти зараз хочеш від мене?

– Ти маєш виплатити мені ще шістсот тисяч, – сказав Влад.

– Чому саме ця сума? Чому не мільйон, не півтора? Цифра звучить чудово? А мені здається, що ми поділили все правильно. Принаймні, так вирішив суд.

– А порахуймо, – запропонував Влад.

– Давай, – погодилася Рита. – Квартиру ми взяли за два мільйони двісті тисяч. На початковий внесок мені батьки подарували мільйон. Оформили, як подарунок. Мільйон двісті тисяч виплатили ми самі. Відсотки не рахуємо – їх банк не повертає. Так?

– Так.

– Тобто мільйон двісті ділимо навпіл – по шістсот тисяч.

– Так. Саме цю суму ти мала мені виплатити. А я отримав лише триста, – сказав Влад.

– Ти забув про машину. Її оцінили у триста тисяч. Ти вирішив залишити її собі. Шістсот, мінус триста, саме триста тисяч. Чим ти незадоволений?

– За минулі три роки квартира подорожчала – транспортну розв’язку збудували, школу, поліклініку, торговий центр.

– Я дивився – тепер вона коштує на вісімсот тисяч більше. А машина, навпаки, подешевшала – за неї понад двісті не дадуть. Мінус двісті. Ось тобі й шістсот тисяч, – подумав Влад.

Маргарита готова була розсміятися, але вирішила подивитися, якого абсурду дійде колишній чоловік.

– Тобто ти хочеш, щоб я поділилася з тобою своїм «прибутком» і взяла на себе половину твого «збитку»? – Запитала вона.

– Інакше це називається безпідставне збагачення, – підтвердив колишній чоловік. – Навіть стаття така є.

– Але тоді ці шістсот тисяч теж треба ділити навпіл. Тобі триста і мені стільки ж. Чому тобі шістсот?

– А тобі виплати на дітей лишилися. А це теж гроші, – сказав Владислав.

Тут Маргарита не витримала:

– Слухай, Владику, йди додому, випий чаю та заспокойся. А головне – зміни юриста. Той, який тобі всю цю єресь порадив, свій диплом, мабуть, у підземному переході купив.

– А що, на твою думку, робити, якщо квартира раптом подешевшає? Ти мені частину грошей повернеш? А щодо виплат на дітей – тут навіть до юриста звертатися не треба.

– Просто відкрий інтернет та прочитай. Все, йди Владик. Ти хотів поговорити – ми поговорили.

– Рито, а я ж можу і в суд звернутися. Ти впевнена, що там вирішать на твою користь? – Запитав Влад, вже стоячи у дверях.

– Хоч до суду йди, хоч у Гаагу скаржся. Прапор тобі в руки, та барабан  на шию! – Сказала Рита, зачиняючи за ним двері.

Хвилин за десять повернулася додому Лєра.

– Мамо, я, здається, татову машину бачила – він виїжджав зі стоянки. Він до нас приходив? – Запитала дочка.

– Так, нам треба було поговорити. Он на кухні тістечка. Тато вам із Лікою привіз. Тільки після обіду!

– Ти уявляєш, – розповідала наступного дня Рита своїй приятельці  Вікторії. – З’явився з претензією. «Ти, – каже, – мало мені виплатила при розлученні за квартиру. Давай ще шістсот тисяч».

– А ти що? – Запитала Віка.

– Я йому весь розрахунок надала, але не переконала. Він, коли йшов, погрожував, що піде до суду.

– Нічого собі! Так він до тебе кожні три роки приходитиме за наступним “платежем”. Ваш район будується, а його машина дешевшає. Влад вирішив і втрачений зиск, і свої збитки твоїм коштом покривати, – сказала Віка.

– Я тільки одного не розумію! Влад ніколи недолугим не був. Все-таки має вищу освіту. З чого раптом він таку завірюху почав гнати? – Здивувалася Рита.

– А в нього нещодавно нова дівчина з’явилася. Така собі «Барбі». Років на десять його молодша, але, видно, дівчина досвідчена у викачуванні грошей із кавалерів.

– Владик їй квартиру винайняв у новому будинку. І розважати ж дівчину треба, і на подарунки кошти потрібні. Зрозуміло, що йому не вистачало. Тому він і вирішив тебе трохи «потрясти», – пояснила подруга.

– Ну, ось! А я його так розчарувала! – Усміхнулася Рита. – Обрушила всі його надії!

Владислав ще кілька разів дзвонив Риті. Запрошував її в кафе на зустріч зі своїм «юристом», який, за його словами, дохідливо їй пояснить, скільки і за що вона винна колишньому чоловікові.

Рита зрештою припинила відповідати на його дзвінки, а повідомлення видаляла, не читаючи.

А потім Віка розповіла їй, що Влад справді звернувся до юриста з проханням скласти грамотну позовну заяву. Але той, вивчивши всі обставини, відмовився.

– Тож живи спокійно, подруго, – сказала Віка. – Більше він до тебе не з’явиться. Хіба що миритися прийде, коли зрозуміє, що султана з нього не вийшло.

– От уже ні, – відповіла Рита. Рай в курені скінчився. Час долати інші споруді, – міцніші, та надійніші…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.