На старому, пошарпаному ринку, де асфальт тріскався від спеки, а повітря було густим від запаху перезрілих помідорів, гнилих кавунів і чийогось важкого дихання, біля прохідної сидів Гена – вантажник з загрубілими руками.

Він тільки-но скинув з плечей мішок з картоплею, і тепер по спині його стікав струмок поту, залишаючи на сорочці темну, вологу пляму, як пам’ятну мітку праці.

У кишені – тютюн, запальничка та двадцять гривень, які він збирався витратити на чай. Він уже задимів, вдихаючи дим, ніби намагався вдихнути в себе хоч краплю спокою, коли раптом перед ним, наче з нізвідки, з’явилася дівчинка.

Маленька. Років шести, може, семи. У сукні, колись білій, тепер – сірій від пилу, із латками на пелені. Боса. Волосся – як солома після бурі.

Очі – величезні, чорні, глибокі, як колодязі, в яких відбивається не світло, а темрява. Вона стояла прямо перед ним! Не тремтіла, не посміхалася, просто сказала тихо, але чітко:

– Дядьку, дай двадцять гривень! Я тобі поворожу.

Гена пирхнув, випустивши дим убік:

– Ну, ти й даєш! А премію цього місяця передбачиш? Чи, може, скажеш, коли баба богу душу віддасть?

Дівчинка не відповіла на жарт. Тільки простягла руку – тонку, як гілочка, з пальцями, витягнутими, наче в благанні.

– Дай долоню.

Він засміявся, але в жартах вже не було веселощів. Щось у її погляді змусило його замовкнути. Він простяг руку – мозолисту, вкриту рубцями, з тріщинами на кісточках, як у людини, яка все життя тягала вантажі.

Дівчинка торкнулася його долоні – і тієї ж миті все змінилося.

Її обличчя наче завмерло. Очі потемніли, стали глибокими. Дихання сповільнилося. І тоді вона заговорила – не дитячим голосом, а хрипким, наче хтось говорив крізь неї:

– Ти… ти впустив ящик… Там не було видно… але він ще дихав…

Гена різко смикнув руку, ніби обпікся. Серце закалатало в грудях, як молот.

– Та ти що, з глузду з’їхала?! Про що ти?

Дівчинка повільно підвела очі. В них не було страху. Лише сум. І якась дивна, нелюдська ясність.

– А потім ти пішов… а він уже не оговтався.

Світ навколо Гени наче завмер. У вухах зашуміло. Він відчув, як по спині, від потилиці до попереку, побігли крижані мурахи. Пот, який щойно тік від спеки, став липким, як страх.

То був той випадок. Рік тому. На складі. Ящик з-під холодильника, який знаходився на верхній полиці, куди він розвантажував продукцію. Як він вважав, порожній.

Але всередині був  хлопець, вахтовик. Він сховався від навколишніх, щоб перепочити, та й заснув. А Гена, не відаючи цього, з силою зіштовхнув його вниз, бо заважав, і відразу зрозумів, що щось не так.

Ящик упав з глухим гуркотом, – і тиша. Він зазирнув – очі розплющені, груди слабко здіймаються. Але не  став допомагати, – злякався.

Подумав: «Якщо скажу – влетить на повну. Звільнять. Буде слідство. Скандал». І пішов. Пішов, ніби нічого не сталося. А вранці дізнався, що хлопець не вижив. Від забиття. Від страху. Від самотності.

Він нікому нічого не сказав. Ніколи! Навіть дружині. Закопав це глибоко, як небіжчика на цвинтарі.

– Хто тобі сказав? – закричав він, зриваючи голос. – Хто?!

Дівчинка лише знизала плечима. Спокійно, наче це була звичайнісінька розмова.

– Я просто ворожу. Даси двадцять гривень?

Він підвівся. Руки тремтіли. Дістав з кишені ту саму двадцятку – м’яту, з брудними краями. Мовчки віддав.

Дівчинка взяла, подивилася на нього і вперше посміхнулася. Але усмішка була не дитячою. Сумна, як у того, хто бачив надто багато.

– Не бійся. Він тебе не звинувачує. Але тобі треба повинитися перед собою. Бо важко буде.

І пішла. Босоніж, легко, як тінь, зникла у натовпі, ніби й не було.

Гена стояв, забувши про недопалок, про візок, про спеку, – про все. Він дивився на свою долоню, наче вперше її побачив.

І вперше за багато місяців – за довгі, важкі місяці – відчув, як у горлі підіймається грудка, як сльози палять очі, як душа нарешті прокинулася.

Тієї ночі він повернувся додому, як сліпий. Здавалося, світ став іншим. Яскравішим, гострішим. Чи, може, він сам прозрів.

Дорогою йому мерехтіли її очі – величезні, чорні, ніби в них була вся правда, яку він ховав роками. Він намагався відмахнутися: «Маленька шахрайка. Наговорила казок. Збіг».

Але серце калатало так, ніби намагалося вирватися назовні. А вночі він побачив сон.

Ящик. Склад. Той самий. Він знову стоїть над ним. Чує стогін. Глухий. Слабкий. І знову йде. Але на пів дорозі зупиняється. Обертається. І бачить – не тіло. А хлопця. Він стоїть, – сірий, холодний. Очі розплющені. І шепоче:

– Чому ти пішов?

Гена прокинувся з криком. Піт лив з нього струмком. Ранок почався з тремтячих рук, з кухля чаю, який він так і не зміг піднести до рота. Весь день він ходив, як привид. Мовчав. Не чув, що йому кажуть. А ввечері пішов до складу.

Дядько Валера, охоронець, здивувався:

– Гено, ти чого тут?

– Можна… туди. На мить.

Старий кивнув, і пустив.

Склад був тим самим. Візки, полиці, пил. Гена пройшов у дальній кут. Туди, де все почалося. Сів на порожній піддон. І заговорив – не вголос, а наче в собі:

– Пробач… Я злякався. Я не знав, що ти там. Я не хотів… Я просто… злякався.

Слова давалися важко. Наче витягав їх із глибини, де вони гнили роками. Сльози потекли самі, він їх не стримував. Потім витер рукавом, як хлопчик.

І в цей момент – позаду нього стукіт. Гучний, але й глухий. Він обернувся – з полиці впала стара каска. Нікого.

Нічого. Але в грудях полегшало. Мов камінь, який він носив усередині, нарешті розколовся і звалився.

Наступного дня він повернувся на ринок. Він ходив, запитував, шукав. Але ніхто не бачив, ніхто не знав. Ні продавчиня з капустою, ні бабця з пиріжками. Тільки одна, що торгувала зеленню, дивилася дивно:

– Маленька? У білому? Ні. А що?

– Та так… – промимрив він. – Поворожила …

– Та вони тут усі ворожуть, аби гривні давали, – засміялася та. – Дітлахи, шахраї дрібні.

Але Гена знав, що вона була, не як усі. Вона була інша. Може, не людина, може, янгол. А може, совість, яка вирішила вийти на світ. Хто тепер скаже?

Але відтоді він змінився. Кинув вживати міцні напої, припинив лаятись. Почав допомагати нужденним – не за гроші, а тому, що хотів.

Підіймав мішки за тих, хто втомлювався. Підставляв плече. Казав: «Тримайся, брате». І коли хтось просив дріб’язок – він давав. Завжди. А іноді, якщо дитина дивилася серйозно, він простягав долоню:

– Ну що, поворожиш?

Наче чекав – раптом вона повернеться.

Минуло кілька тижнів. Життя йшло. Але всередині – тиша. Спокійна, чиста. Він почав чути себе і навколишніх. Вечорами виходив на лаву, дивився в небо і думав про минуле, про свій ганебний вчинок.

Іноді його запитували знайомі:

–  Гено, а ти справді знав чарівну дівчинку?

Він усміхався:

– Не чарівну. Просто ту, яка вміла бачити, де біль.

А щовечора він запалював лампу у вікні. Так просто. На випадок, якщо комусь у темряві знадобиться світло.

Бо тепер він знав: спокута – це не минуле. Це майбутнє, яке ти будуєш сам…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

– Дядьку, дай двадцять гривень! Я тобі поворожу…