Сонце ледь пробивалося крізь густі хмари того осіннього дня, коли Петро сидів у своїй затишній кухні, попиваючи міцну каву.

Його будинок, старий, але доглянутий, стояв на околиці села, де тиша переривалася лише співом птахів та гавкотом сусідського пса.

Петро, сорокарічний чоловік із загрубілими від роботи руками, цінував ці моменти спокою. Він щойно повернувся з поля, де допомагав сусідові зібрати останні яблука, і тепер планував провести вечір за книгою.

Раптом у двері постукали. Петро здивовано підвів брови — гості в нього бували рідко, особливо без попередження.

Він відчинив двері й побачив Христину, свою молодшу сестру, з двома дітьми — п’ятирічною Олею та семирічним Максимом.

Христина, як завжди, виглядала трохи розгубленою, але з посмішкою, яка ніби казала: “Все під контролем, брате!” Діти, втім, уже гасали по подвір’ю, ганяючи сусідського кота.

— Христю, ти чого це? — запитав Петро, тримаючи двері відчиненими. — Не попереджала ж.

— Ой, Петре, та ми просто їхали повз, подумала, заскочимо до тебе! — Христина безцеремонно зайшла до хати, кинувши сумку на стілець. — Діти, заходьте, не бешкетуйте там!

Петро зітхнув. Христина завжди була такою — імпульсивною, трохи безвідповідальною, але з добрим серцем.

Її чоловік, Василь, часто був у відрядженнях, тож Христина з дітьми нерідко “гостювала” в родичів, коли їй ставало нудно вдома.

— Ну, раз уже тут, то сідай, чаю наллю, — буркнув Петро, намагаючись приховати роздратування. Він любив сестру, але її несподівані візити завжди вибивали його з колії.

Христина плюхнулася на стілець, а діти вбігли до хати, залишаючи брудні сліди на дерев’яній підлозі.

— Оля, Максиме, зніміть взуття! — гукнув Петро, але діти його проігнорували, уже розглядаючи старовинний годинник на стіні.

— Ой, та не бурчи, Петре, вони ж діти, — Христина махнула рукою. — Ти краще розкажи, як живеш. Все сам та сам?

Петро насупився. Христина любила зачіпати тему його самотності, хоча він не раз казав, що йому комфортно одному. Після розлучення п’ять років тому він звик до спокійного життя, де ніхто не порушував його розпорядок.

— Живу, як живу. А ти що, знову від нудьги сюди приїхала? — відповів він, ставлячи перед сестрою чашку чаю.

— Та яка нудьга! — Христина закотила очі. — Просто захотілося тебе провідати. До речі, ти б хоч раз дітей узяв до себе, я ж не вічно за ними бігати можу.

Петро стиснув губи. Він любив Олю й Максима, але доглядати за ними цілий день? Це було не для нього. До того ж Христина мала звичку залишати дітей у нього, а сама зникала на кілька годин “по справах”.

— Христино, я ж не нянька. У мене своїх справ вистачає, — сказав він, намагаючись бути спокійним.

— Ой, та що там твої справи! — вона легковажно махнула рукою. — Подивився б за ними годинку-другу, а я б до Марійки забігла, вона нову сукню пошила, хочу глянути.

Петро відчув, як у нього всередині закипає. Він уже збирався щось сказати, але тут Оля перекинула вазу з квітами, і вода розлилася по підлозі.

— Оля! — вигукнув Петро, хапаючи ганчірку. — Христино, ти хоч дивись за ними!

— Та нормально, Петре, то ж просто вода! — Христина навіть не ворухнулася.

Наступні кілька годин Петро відчував себе, ніби в центрі урагану. Діти бігали по хаті, розкидали його інструменти, лізли в шафи, а Христина лише сміялася й казала:

“Ну, діти ж!” Петро намагався тримати себе в руках, але коли Максим випадково розбив його улюблену глиняну миску, терпець увірвався.

— Христино, ти серйозно? — він різко повернувся до сестри, яка сиділа з телефоном у руках. — Ти прийшла без запрошення, привела дітей, а я тепер за ними бігай і прибирай?

Христина здивовано підняла очі.

— Ой, Петре, та що ти так рознервувався? Ну, розбили миску, купимо нову.

— Справа не в мисці! — вибухнув Петро. — Ти завжди так: прийдеш, розвернеш усе догори дном, а я потім розгрібай! Я тебе смачно нагодував, а ти навіть за дітьми не дивишся!

Христина насупилася, явно не очікуючи таких слів від брата.

— Ну, знаєш, я ж не просила тебе готувати! — огризнулася вона. — Сам же запропонував!

— Бо ти прийшла з дітьми, голодна, як вовк! — Петро кинув ганчірку на стіл. — Ти хоч раз подумала, що я можу бути зайнятий? Що в мене своє життя є?

Оля й Максим, відчувши напругу, притихли й дивилися на дорослих широко розплющеними очима.

— Петре, ти що, серйозно? — Христина встала, уперши руки в боки. — Я ж твоя сестра! Ми ж родина! А ти мені тут лекції читаєш?

— Родина? — перепитав Петро, знизивши голос. — Родина — це коли поважають одне одного. А ти просто скидаєш на мене свої проблеми й думаєш, що я все стерплю.

Христина відкрила рота, щоб щось сказати, але раптом замовкла. Вона подивилася на дітей, які притулилися одне до одного, і в її очах промайнула провина.

— Добре, — тихо сказала вона. — Може, я й перегнула. Але ти теж не ангел, Петре. Міг би й м’якше сказати.

Петро зітхнув і потер скроні. Він не любив сваритися, особливо з сестрою. Але цього разу її безвідповідальність дістала його до живого.

— Христино, я не проти, щоб ви приходили. Але попереджай. І бери відповідальність за дітей, — сказав він уже спокійніше.

— Гаразд, — кивнула вона. — Я подумаю над цим. А тепер давай миритись, бо діти вже налякалися.

Решту вечора Петро й Христина провели в напруженій, але мирній атмосфері. Христина допомогла прибрати уламки миски, а діти, відчувши, що буря минула, знову почали гратися, але вже тихіше.

Петро запропонував зробити піцу — це завжди було хітом для Олі й Максима. Поки вони разом готували, Христина несподівано заговорила.

— Знаєш, Петре, я ж не спеціально тебе дратую, — сказала вона, ріжучи помідори. — Просто… ну, з Василем буває важко. Він постійно в роз’їздах, а я з дітьми сама. Іноді просто хочеться кудись утекти.

Петро глянув на сестру. Він знав, що її життя не таке легке, як вона намагається показати. Василь, хоч і був хорошим чоловіком, часто залишав Христину саму, а вона не вміла просити про допомогу.

— Чому ти не скажеш, що тобі важко? — тихо запитав він. — Я ж не телепат.

Христина всміхнулася, але в її очах блиснули сльози.

— Бо ти завжди такий… правильний. Мені здається, що ти мене засудиш.

— Я? Засуджу? — Петро здивовано підняв брови. — Христино, я ж твій брат. Я просто хочу, щоб ти поважала мої кордони.

Вона кивнула, витираючи очі рукавом.

— Обіцяю, наступного разу подзвоню. І за дітьми стежитиму краще.

Петро усміхнувся. Він знав, що Христина не зміниться за один день, але це був початок. Вони разом закінчили готувати піцу, і незабаром дім наповнився сміхом дітей і запахом свіжої випічки.

Коли Христина з дітьми поїхала, Петро подумав, що, можливо, іноді варто бути терплячішим. Але й Христина має навчитися поважати його простір. Родина — це не тільки любов, а й уміння слухати одне одного.

Минуло два тижні після останнього візиту Христини, і Петро майже повірив, що їхня розмова щось змінила. Він сидів у своїй майстерні, лагодячи старий стілець, коли почув знайомий звук автівки, що зупинилася біля його будинку.

Серце стиснулося від передчуття. Петро виглянув у вікно й побачив Христину, яка вже тягла сумку до дверей, а Оля з Максимом бігали по подвір’ю, ганяючи курку сусіда.

— Знову? — пробурмотів Петро, відкладаючи інструменти. Він вийшов на веранду, намагаючись зберігати спокій. — Христино, ти ж обіцяла попереджати!

Христина, як завжди, усміхнулася, ніби нічого не сталося.

— Ой, Петре, та я ж дзвонила! — сказала вона, хоча обидва знали, що це неправда. — Просто ми їхали повз, і я подумала, що ти зрадієш гостям.

— Зрадію? — Петро насупив брови. — Ти пам’ятаєш нашу розмову? Про повагу до мого часу?

— Та пам’ятаю, пам’ятаю, — Христина махнула рукою, пропускаючи дітей до хати. — Оля, Максиме, не бешкетуйте! Петре, не бурчи, я ж ненадовго.

Петро зітхнув. Він відчував, як стара образа повертається. Христина знову поводилася так, ніби його дім — це її особистий дитячий майданчик. Він запросив їх до кухні, сподіваючись, що цього разу все обійдеться без пригод.

Але не минуло й десяти хвилин, як Максим потягнув зі столу скатертину, і тарілка з печивом гучно гепнулася на підлогу. Оля, тим часом, знайшла Петрову коробку з гвинтиками й почала розкидати їх по кімнаті.

— Христино! — не витримав Петро.

— Ти обіцяла стежити за дітьми!

Христина, яка гортала щось у телефоні, підняла очі.

— Ой, та що там сталося? — вона глянула на розбите печиво.

— То ж просто печиво, приберемо.

— Справа не в печиві!

— Петро підвищив голос.

— Ти знову за своє! Прийшла без попередження, а я тепер бігай за твоїми дітьми!

Христина насупилася, явно не очікуючи такого тону.

— Петре, ти що, знову починаєш? — вона встала, уперши руки в боки. — Я ж твоя сестра! Невже так важко потерпіти нас пару годин?

— Пару годин? — перепитав Петро, стримуючи гнів. — Ти завжди так кажеш, а потім зникаєш на пів дня! Я не твій нянь, Христино!

Діти притихли, відчувши напругу. Оля сховалася за матір’ю, а Максим винувато дивився на розкидані гвинтики.

— Знаєш що? — Христина схопила сумку. — Якщо тобі так важко, ми поїдемо! Не думала, що ти такий черствий!

Петро відчув провину, але його роздратування було сильнішим.

— Я не черствий, — тихо, але твердо сказав він.

— Я просто хочу, щоб ти поважала мій дім і мій час. Ти обіцяла, Христино. А слова, схоже, для тебе нічого не значать.

Христина відкрила рота, щоб відповісти, але зупинилася. Вона подивилася на дітей, які злякано дивилися на неї, і її обличчя пом’якшало.

— Гаразд, — сказала вона нарешті.

— Може, я й справді… не подумала. Але ти теж не кричи, Петре. Діти ж усе чують.

Петро кивнув, видихаючи. Він не хотів сваритися, але й не міг терпіти цю ситуацію знову.

— Христино, я серйозно, — сказав він.

— Наступного разу дзвони. І дивись за дітьми. Якщо ні, я просто не впущу вас.

Христина кивнула, цього разу без заперечень. Вона зібрала дітей, і незабаром автівка зникла за поворотом. Петро відчував суміш полегшення й смутку.

Він любив сестру, але її безвідповідальність змушувала його сумніватися, чи зможуть вони колись знайти спільну мову.

Джерело