— Ну, як тобі живеться з таким красенем? — з цікавістю запитала старша сестра, поки жінки крутилия на кухні.

— Прямо як у казці «Красуня і Чудовисько», тільки навпаки, — розсміялася Алла, — я — чудовисько, а він — красень.

У затишній вітальні дві пари розташувалися за столом.

За вікном холодний вітер ганяв кудлаті хмари, а рідкісні пушинки кружляли в химерному танці.

Струнка шатенка Алла, одягнена в строгий офісний костюм, випромінювала впевненість і професіоналізм.

Її чоловік Тимур, з правильними рисами обличчя і атлетичною статурою, виглядав як модель з обкладинки журналу.

Навпроти них сиділи Вероніка – мініатюрна блондинка з живими зеленими очима, і її чоловік Герман, інтелігентний хлопчина в окулярах.

– Уявляєш, мене підвищили до керівника відділу! – захоплено продовжила Алла.

— Кохана, я вважаю, що жінка не повинна працювати, — втрутився Тимур, — чоловік зобов’язаний забезпечувати сім’ю.

— Повністю згодна! — підхопила Вероніка.

— А пам’ятаєш історію з Вікторією Бекхем? — заперечив Герман.

– Девід наполягав, щоб вона кинула кар’єру. Чим це закінчилося? Постійними скандалами і мало не розлученням.

– Саме так! – підтримала Алла.

– Сучасна жінка повинна розвиватися. Залежність від чоловіка – це шлях в нікуди.

— Коханий, нам вже час, — Вероніка підвелася з-за столу.

У передпокої, поки чоловіки обговорювали футбол, вона прошепотіла сестрі:

— Як же тобі пощастило з чоловіком! Такий турботливий, гарний…

— Що я чую? — пролунав позаду голос Германа.

— Ти все не так зрозумів…

Вхідні двері зачинилися. У квартирі залишилися Алла і Тимур, кожен занурений у свої думки про те, наскільки по-різному вони бачать своє майбутнє.

– Давай все-таки обговоримо твоє звільнення, – наполегливо сказав чоловік, сідаючи в крісло.

– Знову те саме! – сплеснула руками Алла.

За вікном барабанив дощ, немов намагаючись достукатися і взяти участь у суперечці подружжя.

Настільна лампа відкидала химерні тіні на стіни сучасної вітальні, де кожна деталь інтер’єру була ретельно підібрана господинею дому.

— У мене гідна зарплата, — продовжував Тимур.

— Купуй що хочеш, я не буду рахувати твої витрати.

— О, справді? — лукаво примружилася Алла.

— Тоді уяви: встаю о десятій, йду в спа-салон, потім шопінг, обід з подругами в дорогому ресторані.

Увечері — театр або концерт. А у вихідні — подорожі Європою…

— Звучить чудово! — зрадів чоловік.

— Лише звучить… А через місяць ти почнеш бурчати, що я тільки те й роблю, що витрачаю гроші, — розсміялася вона. – Пам’ятаєш героїню з «Пані Боварі»? Чим закінчилося її безтурботне життя?

— Але ти ж інша!

— Зараз – так. Тому що я – незалежна жінка. А перетворившись на домогосподарку, стану для тебе просто красивою лялькою. І ти перший перестанеш мене поважати.

– Я всього лише хочу піклуватися про тебе, – зітхнув чоловік.

– Знаєш, любий, – задумливо промовила Алла, – я обіцяю подумати. Але тільки після того, як ти сам місяць посидиш вдома і займешся господарством.

Від несподіваної пропозиції Тимур поперхнувся чаєм, а його дружина подумки посміхнулася: «Як швидко змінюється ентузіазм, коли пропонуєш чоловікові побути домогосподарем».

З вікна просторої квартири відкривався вид на парк, що прокидався.

— Дитинко, ти зовсім себе не бережеш, — похитала головою Лідія Миколаївна.

— Мамо, я пропонував Аллі залишити роботу, — зітхнув Тимур, спостерігаючи, як дружина метушиться біля плити.

— І правильно! Подивися на себе, люба, — свекруха звернулася до невістки. — Коли ви востаннє відпочивали?

— О, я давно мрію про відпустку у Греції, — пожвавішала Алла.

Тимур мовчав і загадково посміхався.

Після відходу свекрухи, розставляючи тарілки в посудомийку, молода жінка занурилася в роздуми. «А може, дійсно варто прислухатися?»

— Тимур, твоя пропозиція ще в силі?

— Звичайно! — здригнувся чоловік.

— Я хочу бачити тебе відпочилою, щасливою.

Уяви: ти зможеш вирощувати свої улюблені орхідеї, про які давно мрієш. Займешся йогою, живописом…

Подивися на Маринку, дружину Андрія — за три роки офісної роботи вона перетворилася на типову тітку з ЖЕКу.

– Добре, але з умовою, – рішуче вимовила вона.

– Це буде тимчасово, максимум на рік. Не хочу перетворюватися на диванну королеву.

— Домовилися! — просяяв Тимур.

— Тоді в липні летимо на твій грецький острів.

Сонячні промені ледь пробивалися крізь легкі фіранки в просторій спальні. Витончена, з короткою стрижкою кольору каштана, Алла безшумно вислизнула з-під ковдри, намагаючись не розбудити чоловіка. Тимур міцно спав, по-дитячому підклавши долоню під щоку.

Трикімнатна квартира в стилі мінімалізму відображала характер господині – все функціонально і зі смаком. Світлі стіни прикрашали чорно-білі фотографії з подорожей, а у вітальні красувався величезний акваріум з рибками.

— Доброго ранку, коханий, — прошепотіла Алла, вмикаючи улюблену музику чоловіка.

— М-м-м, вже встала? Котра година? — сонно пробурмотів Артем.

— Сьома. Твій костюм готовий, а сніданок чекає на кухні.

Після відходу чоловіка почалася звична рутина — прибирання, тренування, курси.

Повернувшись додому, жінка відкрила щоденник на комп’ютері.

— Так-так, сьогодні день народження у Маргарити. Потрібно замовити її улюблені півонії.

Увечері на кухні панувала творча атмосфера. Витончена брюнетка Дана, одягнена в модне плаття-футляр, з цікавістю спостерігала за подругою.

— Що сьогодні в меню, шеф? — посміхнулася гостя.

— Качина грудка з карамелізованою грушею, — захоплено розповідала Алла.

— Боже, ти як енциклопедія! Коли ти всьому навчилася?

— Три місяці курсів і купа практики, — розсміялася господиня.

— Головне — бажання.

— Знаєш, — задумливо промовила Дана, — у твоєму ідеальному світі бракує тільки дитячого сміху.

Ніж завмер над обробною дошкою. У голові промайнули думки про маленькі ручки, що обіймають за шию, про дитяче лепетання і перші кроки.

— Можливо, ти права, — тихо відповіла Алла.

— Але поки я насолоджуюся тим, що є.

— Ага, а я насолоджуюся твоєю кулінарією! — підморгнула подруга.

— До речі, де ти дістала такий приголомшливий фартух? Крутий напис: «Готую, як богиня»!

Сміх наповнив кухню, але думка про дітей вже міцно оселилася в голові Алли.

* * *

Після вечері подружжя розташувалося на дивані. Маленький блокнот у руках жінки був списаний акуратним почерком.

— Знаєш, коханий, я довго думала і… — почала Алла, перегортаючи сторінки.

— Я готова стати мамою.

— Що?! — різко випростався чоловік.

— Дивись, я навіть імена підібрала. Для хлопчика — Марк, на честь твого діда, або Олександр — захисник людей. А якщо дівчинка…

— Ніяких дітей! — відрізав Тимур.

— Але чому? Ми ж говорили про це після весілля…

— Подивися на себе — ти прекрасна! Навіщо псувати таке тіло? — чоловік підхопився. — Пам’ятаєш Вероніку?

Була красунею, а після пологів перетворилася на розпливчу тітку. Тепер залишилась одна…

— Не можу повірити… — прошепотіла жінка.

— Я залишила кар’єру юриста, тому що ти хотів бачити мене домогосподаркою.

Але я ніколи не відмовлялася від мрії про дітей! Тобто, я для тебе просто красива лялька? — гірко посміхнулася Алла.

— Ти — моя богиня. І я хочу, щоб так залишалося завжди.

У голові промайнули спогади про те, як вони мріяли про велику родину, вибирали імена майбутнім дітям, сперечалися про колір дитячої…

Повільно закривши блокнот, жінка провела пальцем по обкладинці.

— Знаєш, Тимур, богині теж мали дітей. І це не заважало їм залишатися прекрасними.

Сховавши заповітний зошит у шухляду столу, Алла вперше замислилася над тим, що її ідеальне життя може виявитися лише красивою декорацією.

***

Минула пів року.

У передпокої пролунали важкі кроки. Тимур з пом’ятим обличчям навіть не поглянув на накритий стіл.

— Я подаю на розлучення, — кинув чоловік, розстібаючи піджак.

— Що? У тебе з’явилася інша? — в голосі звучала недовіра.

— Не твоя справа. Збирай речі і забирайся.

— Стій, Тимур! Я не розумію… За що?

— Ти мені набридла. Два роки відпочивала, тепер забирайся.

— Відпочивала?! — голос Алли затремтів. — Я працювала не менше за тебе! Підтримувала зв’язки з партнерами, вчилася готувати…

— Та кому потрібні твої потуги?

— Я сиділа з племінником, допомагала Ромі з навчанням, доглядала за твоєю мамою, коли вона хворіла!

— Досить! Забирайся з мого дому! — гримнув чоловік.

Спинаючись, жінка кинулася в спальню. Притулившись до стіни, вона розридалася. «Як же я була наївна», — промайнуло в свідомості…

— Щоб духу твого тут не було! — долинуло з гостьової.

Тремтячими руками діставши валізу, Алла механічно складала речі. Документи, трохи одягу, косметичка… На більше не було ні часу, ні сил.

— Завтра подаю заяву! — прокричав услід Тимур.

За зачиненими дверима почувся гуркіт кинутої вази.

Сходовий майданчик освітлювався тьмяним світлом єдиної лампочки.

На потертій валізі сиділа тендітна жінка із заплаканими очима.

«Куди тепер? — металася думка в голові.

— Ні грошей, ні плану… Яка ж я дурна!»

Тремтячими пальцями Алла дістала телефон. На екрані висвітилося 23:00.

— Дана, привіт! Вибач за пізній дзвінок… Можна у тебе переночувати?

— Вибач, дорога, я не в місті. Повернуся через тиждень. Щось сталося?

— Ні-ні, все нормально, — голос зрадницьки затремтів.

«До сестри не можна, — промайнуло в голові. — Соромно зізнатися, що мене виставили як бездомну кішку».

Наступні пів години перетворилися на марафон відмов. У Марини — хвора дитина, у Свєти — гості, у Каті — ремонт…

— Ось так і дізнаєшся, хто справжній друг, — гірко посміхнулася жінка.

За дверима квартири почулися кроки. «Може повернутися? — промайнула думка. — Влаштувати скандал, висловити все…»

Пальці машинально гортали контакти. Останньою в списку значилася Зоя — тренер з дайвінгу, з якою вони бачилися всього пару разів на курсах.

— Так? — пролунав бадьорий голос.

— Зоя, вибачте за пізній дзвінок… Це Алла, з курсів дайвінгу…

— Слухаю, Алла! Щось сталося?

— Мені… мені потрібно десь переночувати…

— Записуй адресу! У мене диван вільний, чай гарячий і пухнастий кіт на додачу.

Від несподіваної доброти на очі знову навернулися сльози.

Дивно, як часом найближчі люди стають чужими, а майже незнайомі простягають руку допомоги.

— Дякую, — прошепотіла Алла, піднімаючись з валізи.

За вікном мрячив дрібний дощ, на підвіконні спав смугастий кіт.

Затишна квартира-студія з вікном на всю стіну і чорно-білими фотографіями морських глибин випромінювала спокій.

На порозі стояла промокла наскрізь молода жінка з валізою. Розгублений погляд, тремтячі губи і збитий чубчик робили її схожою на загублену дитину.

— Тебе вигнали? — тихо запитала Зоя.

У відповідь пролунали ридання. Висока, спортивна брюнетка з короткою стрижкою притиснула гостю до себе, як мати притискає ображену дитину.

«Негідник Тимур, — крутилося в голові у Алли. — Використав і викинув, як непотрібну річ».

Спогади про першу зустріч непрохано спливли в пам’яті: літнє кафе, його чарівна посмішка, компліменти…

«Ні, досить!» — подумки обірвала себе.

— Давай нагодую тебе, — Зоя метушилася біля плити.

— І залишайся жити тут скільки треба, у мене вільна кімната простоює.

— Не розумію, — Алла колупала виделкою в тарілці, — чому така красуня живе одна?

— Була заміжня, — посміхнулася Зоя.

— П’ять років тому розлучилися. Він зрадив.

— Але ж до тебе стільки чоловіків клеїться! Пам’ятаю, як на курсах дайвінгу всі інструктори намагалися привернути твою увагу.

— Люблю його досі, уявляєш?

— Зоя похитала головою.

— Приходив нещодавно, просився назад.

— І що?

— Сказала, що зі зрадниками в розвідку не ходять, — жінка сумно посміхнулася.

— А ти? Любиш свого… — вона замялася, підбираючи слово.

«Адже правда, — промайнуло в голові у Алли, — незважаючи на все приниження, на те, що виставив мене за двері… люблю».

— Знаєш, — задумливо промовила Зоя, — кажуть, час лікує. Це все брехня. Час просто вчить жити з цим болем.

За вікном перестав йти дощ. Смугастий кіт потягнувся і застрибнув Алі на коліна.

— Схоже, ти йому сподобалася, — розсміялася Зоя.

— А він у мене знавець людських душ.

Дві жінки сиділи на кухні до глибокої ночі, ділячись своїми історіями. Такі різні і такі схожі у своєму болю.

* * *

Минуло ще два роки.

Струнка шатенка з вольовим підборіддям і розумними карими очима розташувалася в кріслі з ноутбуком.

За два роки багато що змінилося – і зовнішність, і характер. Тепер у кожному русі проглядала впевненість успішної жінки.

«Цікаво, як життя розставляє все на свої місця», — розмірковувала жінка, переглядаючи звіти.

Телефонний дзвінок перервав потік думок.

— Алла, уяви, — затараторила в трубку сестра, — я сьогодні…

— Тільки не кажи, що знову його зустріла, — різко обірвала розмову Алла.

— Гаразд-гаразд, мовчу. Краще розкажи, як пройшло відрядження у Парижі?

— Відмінно. Контракт підписаний, премію обіцяли. Правда, від польотів ще не відійшла.

— А я тут з Даною бачилася…

— З тією, яка зі своїм благовірним посварилася?

— Ага. До речі, він до тебе не заходив?

— Заходив, — посміхнулася Алла.

— Приніс квіти, намагався зображати страждальця. Я йому популярно пояснила, куди слід іти зі своїми романтичними поривами.

— Ти завжди була дипломатом, — розсміялася Вероніка.

— Просто тепер у мене імунітет до чоловічих маніпуляцій. Знаєш, як у комп’ютерних іграх — отримав утрату, прокачав захист.

Задзвонив робочий телефон.

— Алла Сергіївна, в понеділок презентація проекту, — пролунав голос секретаря.

— Так, звичайно. Матеріали вже готові.

Зачинивши ноутбук, вона підійшла до вікна. Внизу поспішали кудись люди, кожен зі своєю історією, зі своїми перемогами і поразками.

«Цікаво, — промайнула думка, — як часто ми сприймаємо кінець стосунків за кінець життя. А це лише початок нового розділу».