Софія складала речі у валізу. Завтра вони, всією сімʼєю, вирушають у гості до матері Софії.

– Стасе, квитки на потяг не забудь, – гукнула вона до чоловіка.

– Вони вже у кишеню куртки, – відповів Станіслав. Раптом, пролунав дзвінок телефону.

– Мама? – здивувалася Софія, і взяла слухавку.

– Софія, привіт…Ви вже збираєтесь? – запитала мама.

– Привіт. Так, ось якраз валізу складаю, – відповіла донька, і запідозривши щось дивне додала.

– А ти чому питаєш?

– Доню… Вибач, але я не зможу вас прийняти! – нерішуче продовжила мама.

– В сенсі не зможеш? Чому? – здивовано запитала Софія, не розуміючи, що відбувається.

– Софія, сонечко… Ви б, може, в готелі зупинилися, га? Просто Василь дуже любить тишу, а з вами внучка…

– Що?.. Мамо, ти ж сама кликала нас, – Софія підняла брови і застигла над валізою.

– Ну, дочко, я просто розмовляла з ним… Я не знала, що він так відреагує. Я думала, він увійде в становище. Ти ж розумієш, тепер у мене своя сім’я…

– Мамо… А ми тобі хто, як не сім’я? Просто бідні родичі? – Софія примружилася.

На тому кінці дроту зависла тиша. Саме та, яку так любить Василь. І через яку для доньки більше немає місця у батьківському будинку.

– Гаразд. Я зрозуміла тебе, – холодно відрізала Софія.

– Бувай.

Вона скинула дзвінок ще до того, як мати могла б почати виправдовуватися і викручуватись. Світлана завжди так робила: викручувалась до останнього, прикидаючись, що вона просто намагається всім догодити. Але чомусь Софія щоразу почувала себе обділеною.

…Почалося все з того моменту, коли їй виповнилося п’ять років. Через три дні після її дня народження батько пішов із дому. За словами бабусі Софія знала, що він переїхав до іншої жінки. Мама тоді зникла на цілу добу. Добре хоч що додумалася відвезти доньку до бабусі.

– Мама твоя тоді такого наробила… Стала дзвонити його коханці у двері, просила, щоб впустили, чатувала там. Просила, щоб він дав їй шанс. Сором на мою сиву голову… – зітхала бабуся, розповідаючи про те, що сталося, років через десять.

Світлана завжди була ефектною жінкою. Вона ходила виключно на підборах, носила спідниці та сукні, щодня робила зачіску. Завжди фарбувалася яскравою червоною помадою, щоб підкреслити губи, і віддавала перевагу глибокому декольте.

Але у Світлани був один мінус. Вона жити не могла без чоловічої уваги. Найбільше в житті ця жінка боялася самотності, тому постійно приводила в будинок все нових і нових чоловіків. Дехто затримувався лише на тиждень, інші – на місяць-два. Рідко хтось залишався хоча б на півроку.

Софія не могла перерахувати всіх кавалерів матері, але дехто запам’ятався їй особливо добре. Наприклад, тихий і небалакучий Олексій, якого вона якось інстинктивно цуралася. Від нього завжди неприємно пахло. Дядько Сашко постійно пив пінне і просив називати його татом. Олексій Геннадійович стверджував, що Світлана «зовсім розпустила дівчину».

– Ременя вона давно не бачила. Я у її віці вже половину домашнього господарства на собі тримав! – обурився він, коли Софія відмовилася мити посуд за ним.

На щастя, до активних дій не дійшло. Але, можливо, не через матір, а просто тому, що Олексій зник із їхнього життя раніше, ніж здогадався взятися за ремінь.

Кожен із цих чоловіків був для матері новим шансом зачепитися. А для Софії новою причиною закритися в собі. Вона погано ладнала з маминими кавалерами. Хтось був байдужим, хтось відверто грубим. Але в будь-якому разі Софію дратувала постійна присутність чужих людей вдома і те, що мати стелилася перед ними.

– Ну, потерпи. У хаті має бути чоловік, – казала Світлана, коли дочка намагалася скаржитися їй. – Ось як знайдеш собі, то зрозумієш, що це таке.

Згодом Софія зовсім перестала ділитися з матір’ю чимось. Вона промовчала навіть тоді, коли черговий мамин залицяльник, дядько Ігор, почав до неї загравати.

Спочатку він видався їй нормальним. Він усміхався, говорив компліменти, приносив тістечка. Софії тоді було лише сімнадцять, тому вона не одразу зрозуміла, що відбувається. Згодом Ігор став надто нав’язливим. Він обіймав за плечі, а потім опускав руку до талії. Він казав, що вона вся в матір, але дивився на неї дивним поглядом. Іноді ніби мимохідь гладив по волоссю.

– Ти ростеш справжньою жінкою, – прошепотів він їй одного разу.

Того дня Софія зібрала речі та поїхала до бабусі. Матері вона нічого не сказала. Світлана тоді аж сяяла від щастя і казала, що нарешті зустрівся нормальний чоловік. Вона дивилася на Ігоря з надією і буквально мліла від кожного його слова.

Софія вже тоді розуміла, що в цьому вічному трикутнику вона третя зайва.

З того часу з довірою у неї все було складно. Вона протягом багато часу нікого не підпускала до себе. Особливо чоловіків. Хоч вона і вступила до університету в іншому місті і жила в гуртожитку, друзів у неї не було. Софія звикла сподіватися лише на себе.

Заміж вона вийшла ближчою до тридцяти. І то тільки тому, що Стас, тоді ще її колега, методично домагався її цілий рік. Потім вони жили у цивільному шлюбі ще два роки. І лише після цього Софія погодилася на весілля.

Світлана, до речі, на весілля не приїхала.

– Ой, Софія у нас з Валерієм все тільки закрутилася! Хвилююся, якщо поїду, можу все зіпсувати, піде до іншої… Ну, ти ж зрозумій. Ти мені відео скинь чи по відеодзвінку звідти подзвони, а я з вами на відстані побуду, – запропонувала мати.

Софію такий компроміс не влаштував. Вона не стала ні дзвонити, ні скидати повідомлення, а Світлана і не нагадала. Гірко на весіллі було не лише від вигуків гостей.

Більше Софія маму не кликала. Ні в пологовий будинок на виписку внучки, ні на її перший день народження. Світлана, звичайно, знала, що у її дочки з’явилася дитина, але захоплювалася виключно дистанційно.

Так тривало, до цих пір. Коли онуці виповнилося чотири роки, у бабусі раптом різко прокинулися інстинкти.

– Ой, Софія, так хочеться до вас, але часу зовсім немає… Може, ви самі приїдете? Прийму як годиться! – обіцяла Світлана. – У мене в морозилці такі домашні курочки лежать… Як індики! Смачні. І варення твоє улюблене є, вишневе. Все екологічно чисте, щось із дачі, щось із села. І кімнат вільних аж дві, ще й вибиратимете.

Усередині Софії заворушилася боязка надія. Може, цього разу буде інакше? Мами зі Світлани не вийшло, але тепер вона ще й бабуся. А для бабусь онуки найважливіше, правда ж?

Вони почали готуватися до подорожі. Не просто зібрали валізи, а розпланували відпустку, заздалегідь забронювали квитки на потяг. Внучка раділа, малювала бабусі листівки, вивчила вірш. Не без допомоги батьків, але все ж таки.

І от за день до поїздки бабуся раптом повідомляє, що не прийме їх у себе.

Софія озирнулася на чоловіка. Він чудово чув всю цю розмову, проте продовжував перевіряти та акуратно складати документи до папки. Лише кинув запитальний погляд на дружину.

– Спробуй здати квитки, – зітхнувши, попросила Софія.

Він не став нічого питати. Тут все було зрозуміло і без слів.

Натомість спитала донька. Вона побачила, як мати дістає речі з валізи і викладає все назад.

– Мамо, а як же бабуся? – здивувалася вона.

– Ми не поїдемо, сонечко.

– Чому?

Софія розгубилася. Сказати правду чи згладити кути?

А чому вона взагалі має згладжувати кути, якщо бабуся буквально за день до поїздки дала їм відмову? Добре, що не виставила з речами прямо на місці.

– Там немає місця для нас, – спокійно повідомила Софія.

Більше донька нічого не питала, просто сприйняла це як факт.

Наступного ранку вони прокинулися від дзвінка. На годиннику було дев’ять. Теоретично до цього часу вони вже мали приїхати до Світлани. Софія насупилась і відхилила виклик, але мати не вгамувалася.

“Добре, все одно колись доведеться відповісти”, – вирішила вона, коли телефон задзвонив в черговий раз.

– Що ти хотіла? – спокійно уточнила Софія у матері.

– А де ви? Невже проспали поїзд? – запитала Світлана як ні в чому не бувало.

– Ми не приїдемо. На нас не чекають.

– Та як? Я не це мала на увазі! Просто Василь… він… розумієш…

– Розумію. Його комфорт для тебе важливіший. Дякую, що прямо сказала. Більше не клич нас.

Спершу повисла тиша. Може, мати й хотіла щось сказати на своє виправдання, але що тут скажеш?

– Але ж я хотіла побачити внучку, понянчитися з нею… – пробурмотіла Світлана.

– Мабуть, не так уже й дуже хотіла. Бувай, мамо.

Софія поклала слухавку і вимкнула звук. Може, з поїздкою і не склалося, але можна хоч би виспатися.

Увечері вони всі втрьох будували курінь зі стільців, ковдр та подушок з ініціативи доньки. Та сміялася, складала іграшки всередину та запрошувала до себе в гості батьків.

– Це щоб для всіх було місце, – заявила дівчинка, намагаючись розсунути стільці ширше.

Софія дивилася на дочку і ледве стримувала сльози. Вона хотіла, щоб у дитини в будь-якому віці був такий будинок, в якому завжди є місце для неї. У якому вона не гість, а дочка.