Лілія прочинила хвіртку, пропускаючи чоловіка вперед. Сині сутінки огортали двір свекрухи, де кожна доріжка була знайома до останнього камінчика.

За три роки шлюбу ці щотижневі сімейні вечері стали традицією, хоча іноді Лілії здавалося, що краще б їх не було…

— Женечка!

— Тетяна Павлівна вибігла на ганок, розкинувши руки для обіймів.

— А я вже зачекалася! Проходьте швидше, все охолоне.

Свекруха розцілувала сина, ледь удостоївши невістку кивком. Лілія давно звикла до такого ставлення, хоча спочатку дуже старалася сподобатися матері чоловіка.

Тетяна Павлівна завжди готувала його, коли хотіла про щось попросити сина.

— Сідайте, сідайте, — зацокотіла свекруха, розставляючи тарілки.

— Женя, тобі покласти побільше? Ти схуднув чи що…

— Та ні, мамо, все нормально, — Женя ніяково поворухнувся на стільці.

Лілія помітила, як чоловік відводить очі. Останні дні він взагалі поводився дивно: мовчав, коли мова заходила про гроші, швидко переводив тему.

А раніше вони завжди обговорювали сімейний бюджет разом.

— Лілечко, — голос свекрухи став нудотно-солодким, — а я чула, ти ділянку продала? Ту, що дісталася від тітки?

Лілія опустила виделку. Вона нікому не розповідала про продаж, крім чоловіка.

— Так, минулого тижня угоду оформили.

— І багато виручила?

— Тетяна Павлівна подалася вперед.

— Мамо, — втрутився Женя, — давай не будемо про справи за вечерею.

— Чому ж не будемо? — свекруха відрізала ще шматок рулету.

— У родині все має бути відкрито. Ось я вам завжди розповідаю про свої проблеми.

З цим кредитом за дачу зовсім замучилася, платежі ростуть…

Лілія відклала прибори вбік. Ось воно що.

— А знаєте, — продовжувала Тетяна Павлівна, накладаючи синові добавку, — я тут з сусідкою розмовляла.

У них дочка теж ділянку продала, так вони всією родиною вирішували, куди отримані гроші витратити.

— Мамо…

— Ні, Женечко, ти послухай! Скажи, хіба правильно, коли у невістки на рахунку лежать вільні гроші, а свекруха останні копійки віддає банку?

— Тетяна Павлівна, ці гроші…

— Що «ці гроші»? — перебила свекруха. — Думаєш, я не знаю, скільки ти виручила? Женя мені все розповів!

Ліля різко повернулася до чоловіка:

— Ти обговорював все це з мамою?

Женя втупився в тарілку:

— Ну вона питала… Я якось не подумав…

— Звичайно, питала! — Тетяна Павлівна переможно підняла підборіддя. — Я маю право знати, що відбувається в родині. А то виходить, що невістка багатіє, а мати загрузла в боргах.

— Вибачте, але це наші гроші, — Лілія намагалася говорити рівно. — Ми з Женею планували…

— Ааа, вже планували! — свекруха сплеснула руками. — А може, спочатку борги роздати? Я Жені пояснила, що потрібно допомогти матері, і він погодився.

Лілія різко підвелася:

— Женя, ти справді це обговорював з мамою без мене?

— Ліля, ну а що такого? — чоловік розвів руками. — Мамі справді важко з кредитом…

— Тобто ти вважаєш нормальним розпоряджатися моїми грошима?

— Але ж ми не чужі! — вставила Тетяна Павлівна. — Я Женечку виростила, в інститут його відправила, все для нього робила. А тепер що — мати не потрібна?

Ліля схопилася з місця:

— Мені потрібно подихати повітрям.

Вона притулилася до перил. У голові билася тільки одна думка: «Як він міг? Як він посмів?»

— Лілечко, — пролунав ззаду улесливий голос свекрухи, — ти що ж це, образилася? Ось, дивись…

Тетяна Павлівна простягнула якийсь папір. У світлі ліхтаря Лілія розгледіла логотип банку. Це була виписка по кредиту…

— Бачиш, які відсотки? — свекруха тицьнула пальцем у цифри. — А пенсія у мене маленька. Ось я і подумала…

Лілія мовчки розвернулася і пішла, не попрощавшись. Чоловік її наздогнав.

Всю дорогу додому вона не промовила ні слова, а Женя не наважувався заговорити першим.

Через тиждень Лілія згадала про шарф, залишений у свекрухи. Зазвичай вона не надала б цьому значення, але шарф був маминим подарунком. Довелося їхати.

Машина чоловіка стояла біля будинку Тетяни Павлівни. Дивно, Женя мав бути на роботі. Вхідні двері виявилися незачиненими. З кухні долинали голоси.

— Мамо, ну зрозумій, я не можу просто взяти і переказати її гроші, — голос Жені звучав втомлено.

— Чому не можеш? Ти ж чоловік! — обурювалася Тетяна Павлівна. — Рідна мати в боргах, а вона вдає з себе принцесу! Та в наш час…

— Лілія каже, що хоче ці гроші в будинок вкласти…

— У який ще будинок? — пирхнула свекруха. — Ви і так прекрасно живете. А мені кредит платити нічим.

Женя, будь чоловіком! Скажи — або закриває мій кредит, або нехай котиться до своєї матусі!

У Лілії пересохло в горлі. Руки мимоволі стиснулися в кулаки.

— Мамо, не треба так…

— Що не треба? Я вже не молода, ночами не сплю через цей борг! А тепер якась… — Тетяна Павлівна замовкла, побачивши Лілію в дверях.

— Продовжуйте, — Лілія зайшла до кухні. — Якась хто?

Тетяна Павлівна відступила до плити:

— Лілечко, ти так рано? А ми тут з Женечкою…

— Я все чула. І знаєте, навіть не знаю, що гірше — ваші плани на мої гроші чи те, що мій чоловік мовчки це слухає.

— Лілія, ми ж не про погане, а про справедливе! — сплеснула руками свекруха. — Я тобі на весілля дорогу білизну дарувала, пам’ятаєш…

— І що тепер? За комплект постільної білизни я повинна віддати вам гроші від продажу ділянки?

— Та зрозумій ти! — Тетяна Павлівна підвищила голос. — Це ж для всіх нас! Женя, скажи їй!

Женя тільки мовчав, опустивши очі.

— Знаєте що, — Лілія розправила плечі, — ці гроші дісталися мені від моєї родини. І я не дозволю вам розпоряджатися ними.

— Як ти смієш?! — почервоніла свекруха. — У тебе совісті немає! Мій син має право…

— Ні, не має. І найцікавіше — я збиралася допомогти вам з кредитом. З власної волі. Але тепер…

— Ліля, давай все обговоримо, — озвався Женя.

Лілія відкрила сумку, дістала гаманець. Картки на місці не виявилося.

— Женя, — Лілія підняла очі на чоловіка, — а де моя картка?

— Я… — Женя зблід, — я хотів як краще…

— Ти взяв мою картку? Без дозволу перевів мої гроші?

— Синок все правильно зробив! — заступилася Тетяна Павлівна.

— Ви серйозно? — Лілія перевела погляд з чоловіка на свекруху. — Ви дійсно вважаєте це нормальним?

— А що такого? — Тетяна Павлівна засунула руки в боки. — У родині все спільне! Я Жені сказала — бери картку і переказуй. Ти ж вхід в застосунок знаєш. Він і переказав.

— Куди переказав? — тихо запитала Лілія.

— На мою картку, звичайно, — з викликом відповіла свекруха. — А що я, на твою думку, не заслужила? Між іншим…

Домовити Тетяна Павлівна не встигла — Лілія вже набирала номер банку.

— Добрий день, я хочу заблокувати картку. Так, були несанкціоновані операції. Ні, картку вкрали. Точніше, — Лілія пильно подивилася на чоловіка, — її взяли без мого дозволу.

— Лілія, що ти робиш?! — підхопилася Тетяна Павлівна. — Яка ще крадіжка? Не влаштовуй виставу!

— Виставу? — Лілія гірко посміхнулася. — Я тільки продовжую розпочату вами справу. І знаєте…

— Що знаєте? — підхопилася Тетяна Павлівна. — Думаєш, найрозумніша? Мій син має повне право розпоряджатися сімейними грошима!

— Ні, не має, — Лілія стиснула телефон. — І скоро я вам це доведу…

… У відділенні банку Ліля простягнула паспорт фахівцю:

— Мені потрібно заблокувати картку. З неї були зроблені несанкціоновані списання.

— Давайте подивимося виписку за останній період, — дівчина застукала по клавіатурі.

— Я хочу написати заяву про шахрайство, — голос Лілії тремтів. — І відкрити новий рахунок з повідомленнями на телефон.

Додому Лілія повернулася вже затемна. Женя метушився по кухні:

— Де ти була? Мама весь час дзвонить, плаче!

— Плаче? — Лілія кинула на стіл роздруківку. — Подивися-но сюди. Може, і мені заплакати?

Женя пробіг очима по рядках:

— А що такого? Ну просила мама допомогти…

— Допомогти? — Лілія дістала пачку квитанцій. — За світло не сплачено. За газ — теж винні. Ремонт у ванній відклали.

Зате твоя мати в новій шубі красується і в санаторій їздить!

— Ти за нею стежила? — обурився Женя.

— Ні. Я просто нарешті прозріла.

У двері подзвонили. Тетяна Павлівна влетіла в квартиру:

— Ну що, схаменулися? — з порога почала свекруха. — Я вже й диван пригледіла, і нові…

— Досить! — Лілія вдарила долонею по столу. — Ніяких диванів. Ніяких грошей.

— Женя! — скрикнула Тетяна Павлівна. — Ти чуєш, як вона з матір’ю розмовляє?

— З його матір’ю, не моєю, — Лілія дістала з сумки папери. — А це заява про розлучення.

Женя зблід:

— Ліля, ти що? Це ж можна вирішити разом. Давай обговоримо…

— Тобто мої гроші віддавати без обговорення можна, а приймати рішення про розлучення лише разом!?

Обговорювати нічого. Я вже зняла квартиру. Речі заберу завтра.

— Нікуди ти не підеш! — Тетяна Павлівна зачинила двері. — Спочатку гроші поверни!

— Я вже все повернула. Але собі. А ще написала заяву в поліцію і в банк про шахрайство.

— Яке шахрайство? — обурився Женя. — Я ж твій чоловік!

— Колишній чоловік. І знаєш, чому? Тому що справжня родина таке не влаштовує.

Наступні тижні перетворилися на кошмар. Женя метався між дружиною і матір’ю, намагаючись зберегти шлюб.

— Лілечко, — благав він, — давай спробуємо все виправити. Я більше не буду…

— Чого ж ти не будеш? Красти мої гроші? Або дозволяти матері командувати нашим життям?

Банк визнав операції незаконними, гроші повернули.

Від заяви в поліцію Лілія відмовилася — не хотіла псувати життя колишньому чоловікові. Досить і розлучення.

Через пів року вона сиділа на веранді свого будинку. Маленького, але власного. За парканом шуміло молоде яблуневе дерево.

Телефон задзвонив — повідомлення від Жені: «Вибач. Я все зрозумів, але занадто пізно. Мама вимагає грошей на ремонт, а я не знаю, як відмовити…»

Лілія видалила повідомлення.

А у поштовій скриньці лежало свідоцтво про реєстрацію її нового бізнесу — невеликого квіткового магазину.

На клумбі розпускалися тюльпани. Порив вітру розкидав опалі пелюстки по доріжці. Десь далеко прогримів грім — наближалася гроза.

Але Лілію це не лякало. Тепер вона точно знала — після будь-якої бурі настає прояснення.

Потрібно тільки вірити в себе і не дозволяти нікому переступати твої межі.

Вона посміхнулася і пішла в будинок — пора діставати запіканку . Її нове життя пахло випічкою, свіжістю і свободою.